— Ти мене не любиш!
За десять років вона розтовстіла, але тоненький дитячий голосок не змінився. Данило невдоволено засопів.
— Ведмідь! — У жінчиному голосі він уловив прощення.
Жінка деякий час нерухомо дивилась в стелю, доки її очі самі по собі не заплющились. Скрутившись клубочком, вона поринула в сон.
5.
Треба було приготувати сніданок, хоч трохи прибрати в квартирі. Люда хотіла це зробити, доки не прокинулась мала. Вона якраз ставила чайник на плиту, коли почула сміх Наталочки. Дивна дитина! Дуже рідко плакала, а прокидалась завжди зі сміхом. Так пташки починають свій день співом. Невідомо у кого вона вдалась. Люда з дитинства була серйозною дівчинкою, а її чоловік, Володя, взагалі не мав почуття гумору.
Чи буде ця дитина завжди така весела? Краще хай вона сміється, ніж над нею сміялися б. Все життя, за винятком небагатьох світлих днів, здавалось двадцятишестирічній жінці суцільною насмішкою над нею.
Зрештою, все вона приймала, як належне, і дуже швидко навчилася не дивуватись нічому. Стала менш вразливою, повірила, що світ повен дріб'язкового й зайвого і що всі трагедії юності не були справжніми трагедіями.
Дарма що вона не стала такою, якою хотіла. Люда не вірила, що в цьому місті можна стати кращою. Ще на початку свого заміжжя вона ночами, припавши до чоловікового плеча, умовляла його кудись виїхати. Але народилась Наталочка, і все полетіло за вітром.
Більше вона не говорила з Володею на цю тему. Ненавиділа себе, що живе так, що чоловік їй чужий, що вона просто надто рано вийшла заміж. В цьому була винна тільки вона, і з кожним днем все більше горбилась під тягарем того необхідного, котре з’являлось невідомо звідки і котре треба було робити негайно.
Люда обернулась тільки тоді, коли за її спиною пролунав дзвінкий сміх. Хоч вона й знала, хто це, але здригнулась.
Наталочка стояла на порозі в одній лише сорочечці й кліпала очима, які ще не звикли до яскравого світла, що лилось з вулиці.
Це була гарна рум’яна дівчинка з кучерявим білявим волоссям і темними блискучими очима, зовсім не схожа на маму.
— Мамо! Розкажи, що мені снилось!
— Не знаю, — знизала плечима Люда і посміхнулась.
— Але ти ж зі мною спала! — здивувалась мала.
— Ну то й що?
— Тобі це теж снилось! Таке голубе-голубе…
— Не снилось мені нічого голубого… — зітхнула Люда. — Йди краще одягнися…
Наталочка побігла, але через хвильку вернулась з олівцем і листком паперу.
— Мамочко, ну, намалюй мені голуба. Намалюй зайчика, собачку і хатку. Мені це снилось!
— Та що ти, я зовсім не вмію малювати! І хто тобі варитиме їсти? — замахала обома руками Люда.
Наталочка скривилась.
Люда зітхнула і взяла до рук червоний олівець.
— Не той, голубий!
В дитинстві Люда дуже любила малювати, але це було страшенно давно. Донька всі дні ходила в садок, а вечорами її намагались пошвидше вкласти спати, щоб не заважала Люді готуватися до уроків. Вона викладала в школі математику.
Жінка намалювала дерева, зайців, метеликів.
— А тепер ми надінемо на зайців капці, щоб вони не покололи лапки!
— Надінемо! — радісно засміялась мала, і Люда швидко взула зайців.
— А про хатку ми забули? Зайцям теж треба!
— Ага, а в хатці ванну, щоб вони не ходили брудні! — підхопила Наталочка.
«І що це зі мною робиться? — подумала Люда, вимальовуючи ретельно обов’язковий дим з комина. — Мені й справді хочеться ще намалювати щось голубе. А сьогодні така неприємна справа…»
— А квітку?
Люда намалювала велику квітку. Це, напевно, була найкраща з усіх квіток, які вона будь-коли малювала.
Закінчивши, Люда підвела голову і побачила свого чоловіка, Володю, котрий стояв у дверях, вражено на неї дивлячись.
«Нікуди я не піду сьогодні», подумала жінка, поволі червоніючи.
6.
Книжки заповнювали стіни вітальні, залишаючи місце для старовинного буфета, що сяяв кришталем. На підлозі лежала шкура якоїсь тварини. Легкі нейлонові фіранки м’яко коливались від подуву вітру. Криваво-червоні штори застигли монументальними складками. Масивний, теж старовинний стіл увінчувався кришталевою вазочкою з напівзасохлими трояндами.
— Чув, Вадику? На вісім нуль-нуль, у мене. Так, Ірка буде зі своїм. Жора… В нього, між іншим, нова коханка. Ні, не звідси. Кажуть, демонічна женщина. Ну, якщо Філька приїде, теж буде. Сам, сам… Ну, друг, до вечора…
Боб поклав трубку.
— Ти як баба базарна! — пробурчала дружина. — Не наговоришся…
Вона набрала номер своєї подруги. Боб позіхнув і пішов у спальню. Це був гарний з себе тридцятилітній чоловік з чорною борідкою клином. Він став прислухатися до голосу дружини. Добре, що синок зараз в піонерському таборі на морі. Один з кращих таборів. Мало не Артек. Тато все може… Якби ще «супруга» кудись пішла, Боб, взагалі, відчув би себе холостяком.
І сьогодні ввечері до нього прийшли б не ті, кого він мусив запросити.
— Котику, — підбіг він швиденько до дверей. — Що на вечір приготуєш? Коньяк принесли?
— Ще вчора. Я побігла до Зосі. З нею вчора була істерика.
— А коли ти прийдеш?
— Не знаю… Десь за годину-дві. Зося цілу ніч не спала. Зеник уже геть замучився…
Дружина надто довго збиралась. Боб пробував співати, і поправляв книжки на стелажах, і розглядав свою бороду в дзеркалі. Нарешті жінка пішла. Сильна, красива. З неї була б добра коханка, але жити з такою десять років під одним дахом!.. Деколи вити хочеться з нудьги.
Боб, не встигли зачинитись за Мартою двері, підкрався до буфета, влив собі коньяку. З чаркою в одній руці й з сигаретою в другій він вмостився у м’якому кріслі й вдоволено посміхнувся.
Сьогодні великий день. Він приголомшить цю публіку не ощадною книжкою, не французьким лікером чи ще одним килимом, а чимось істотнішим. Цього вечора він чекав півтора року. Ніби це легко зняти фільм кольоровий! Де кожна деталь є свого роду символом, де стільки дотепних вигадок. Ціле місто говорить про його фільм, але не кожен його побачить. Це найбільше тішило Боба. Він стоятиме на недосяжній висоті. Це ж не те що купити ще один магнітофон чи викласти туалет мармуровою плиткою! Ха-ха! Це правда, що в їхньому місті вірять лише фактам. Але ж фільм це теж факт. Якби він, приміром, написав роман, то його б похвалили тільки тоді, коли б казав про суму гонорару. Що вдієш, гарні ідеї на дорозі не валяються! Ідею він знайшов у квартирі однієї старої знайомої, котра зараз на пенсії і з нудьги придумує різні історії, сценарії для фільмів. Боб дзвонить до неї, вишукано просить дозволу зайти на чашку чаю. Стара тільки й мріє, щоб з кимось побалакати. Для Боба це золота жила. Недавно бабуся підкинула такий сценарій, що пальчики оближеш: Навіть рідна жінка не знає, звідки у Боба такі оригінальні ідеї.
7.
Чоловік спинив машину коло сільської чайної. В чистому залі дрімала товста молодиця. Неподалік від шинкваса пили пиво два літні дядьки і жваво між собою розмовляли. Більше нікого не було. Чоловік привітався до буфетниці, і та з гідністю відповіла, хоча в очах її майнув острах. Не кваплячись, чоловік розглядав вітрину, на якій закостеніли місцеві кулінарні вироби.
— Я би хотів поснідати… — тихо, ніби соромлячись, пояснив подорожній. Він усе ще дивувався своїй нездатності швидко сходитись з людьми, хоч і мав за плечима усі сорок років. Сидячи за рулем, він почував себе, наче в мушлі. Так само, як у своїй самотній однокімнатній квартирі.
Якось поладнавши з буфетницею, котра виявилась досить приємною жінкою, він отримав шмат вареного м’яса, дві скибки хліба, помідорів і пляшку ситра.
Сонячні кружальця ворушились на підлозі, із розчинених дверей віяло ранковою свіжістю. Десь кукурікав півень.
Дядьки поволі смоктали пиво й обдирали хребет копченій рибі.
— Ваш самохід? — поцікавився один з них.
Прибулець спершу не зрозумів, а потім ствердно хитнув головою.
— Видно, багато кілометрів відмахали. Вся в поросі… Мій зять має «Москвича», то так уже коло нього ходить, як баба коло начиння. А ви свого не бережете. Видно, легко дісталось…
Дядько лукаво прискалив одне око.
Чоловік ледь не подавився з такої мови. Оговтавшись, сказав:
— Я за премію купив. Проект затвердили…
— Василю, чого ти до людини причепився? Скажеш, твій зять кривавими мозолями доробився до тої машини? Я ось роблю вже тридцять літ і на колеса ще не заробив!
— А нащо тобі машина? Маєш колгоспних Бурку й Сивку, їдь хоч до Москви. Нащо тобі гроші на білета тратити.
— Ая, ая! Хоч до Америки. А ви куди їдете? Теж в Америку? На такому самоході можна й на той світ заїхати.
— Та ось їду… — несподівано лагідно відказав чоловік. — Маю відпустку.
— Теперка усі в Крим та Сочі різні їдуть. На море. Молоді-бо, то нам вже за шістдесят завернуло. Жінку чого з собою не взяли?
Прибулець зовсім не образився на таку безцеремонність:
— Нема в мене жінки. Розвівся.
— Гуляла чи дітей не було?
Лице мандрівця знову стало кам’яним:
— Бувайте здорові!
Чоловік уже мав рушити, коли один з дядьків вийшов із чайної.
— Ви вже не гнівайтеся, що ми таке питаємо! Знаєте, як то в селі. А ви людина чужа, може, вам неприємно.
Подорожній простягнув йому руку, і той її міцно стиснув.
Він рушив з місця. У дзеркальце побачив двох дядьків у старомодних костюмах, котрі стояли, наче рідні брати, й дивились йому вслід.
8.
Сонце підбилось уже високо, коли Данило прокинувся. Вдруге за цей ранок. Жінки під боком не було. З кухні тягло смаженим м’ясом. У Данила аж ніздрі затремтіли.
— Вставай і, доки я їсти приготую, йди по хліб.
Данило, позіхаючи, підійшов ззаду до жінки і легенько стиснув їй пальцями шию.
— Я вже маю вищу освіту, дорогенька.
— Корона з тебе не спаде!
Данилові й справді хотілось прогулятись. Пива вип’є. Після вчорашнього треба погамувати спрагу.
Надворі добре припікало. Він ішов собі вулицею; кивав головою на вітання, тиснув зустрічним руки. Купив хліб, запхнув його, щоб не виглядав, у поліетиленовий пакет з намальованим ансамблем «АББА» і вже рушив було до виходу, як хтось вхопив його за лікоть.
Данило аж сахнувся.
— На два слова тебе можна? — просичав Саша, Ірчин двоюрідний брат.
Саша був карою всієї родини. Дівки за ним вмирали. Зодягнений у білі штани, білу теніску, в окулярах «каплі», він викликав у Данила невдоволення. Сучий син! Двадцять років, а має все, чого душа забажає. Ще й тикає, ніби Данило йому шмаркач якийсь.
— Що таке, Сашко? — підозріливо зміряв очима пом’яте лице свояка.
— Поговорити треба.
— Ходімо до мене!
— Нє!.. — Сашко вередливо захитав головою. — Не хочу, щоб Ірка чула. Діло страшне. Хана мені!
— Вже щось накоїв? Вітрину в барі розбив чи з ким побився?
— Гірше! — Губи в Саші затремтіли.
Вони пішли парком у напрямі «Вітерця».
— Баба?
Саша опустив голову.
— Добігався? — «Так тобі й треба! — подумав Данило. — Розпаскудився коло маминої спідниці. Дав би тобі під зад, але не можна. Родина!» — Спитав: — Курити маєш?
Сашко поліз у кишеню.
— «Кенту» блок дістали. Можу подарувати.
— Розказуй вже. Я ще не снідав… — буркнув Данило, клацнувши запальничкою. «І понесло ж мене по хліб! Чує моє серце, що тут криміналом пахне, а не женячкою». — Ну? — нагадав. — Розказуй!
— Жорку Білинського знаєш? У нього тато головний інженер. Жорка як вип’є, то дурний робиться. Ну, я з ним разом пив у барі. Ледве нас виперли звідти. Виходимо, а Жорка каже: «Раз в жизні живемо, Сашко. Не хочу я дома ночувати. Старий мій казав, що сам піде у військкомат, щоб мене восени в армію взяли. Каже, що там мене розуму навчать».
Пішли ми до Таньки. Ну, Таньку кожен знає… — Сашко жадібно затягнувся. Руки в нього тряслися. — Сам знаєш, як то у двадцять років!
— Я у двадцять років, як віл, горбачив! — суворо зауважив Данило. — І файну дівчину мав.
— Чекай, я Ірці скажу! — невесело засміявся Сашко. — Ну, пішли ми. Танька не дуже нас хотіла впускати, то Жорка сказав, що йому джинси позаріз потрібні. Мовляв, друг просив. А у неї подружка сиділа. Теж, видно, хвойда. Ми були такі п’яні, що ледве язиками повертали. Я нічого не пам’ятаю. Де спав, з ким… Жорка якесь там вікно розбив, руку собі порізав. Танька довго ламалась… А ранком сказала, що подасть у суд… Порадь, що мені робити. Танька така дурна, що може і в суд.
— Вісім років за таке дадуть.
Саша побілів і затремтів.
Данилові хотілося розреготатись. Він відвернувся. Ні до якого суду Танька не подасть. Яка дівка захоче компрометації? Доведеться їй заплатити, щоб язика не розпускала. Жаль Сашкових старих.
— В такому ділі я тобі не порадник, — Данило скрушно розвів руками. — По бабах не ходив і не ходжу… Подзвони мені завтра на роботу. Може, щось придумаю, хоч навряд. Ну, бувай здоровий!..
Він повагом звівся і, певно передумавши йти до «Вітерця», рушив у напрямі домівки.
Від його спини віяло таким спокоєм і душевною рівновагою, що в Саші від власної беззахисності на очі набігли сльози.
9.
Одного разу, це було вже давно, вони ще тільки одружились і наймали квартиру, Володя повертався увечері з роботи. Падав сніг. Майже темніло. Їхнє вікно, затулене жовтими новісінькими шторами, світилось. Він знав, що Люда вдома, і в нього виникло несподіване бажання заглянути в маленьку шпаринку, побачити її на самоті. Володя тихенько підкрався до вікна і обережно заглянув. Закутана в картату хустку, Люда сиділа край столу, ледь відвернувшись од вікна. Губи її ворушились. Вона з кимось розмовляла. То благально, то суворо, то роздратовано. Цікавість взяла верх. Володя витягнув шию і торкнувся лобом шибки. Люда злякано обернулась, і на якусь мить їхні погляди схрестились…
Вони ніколи про це не згадували… Володя завів собі друзів. Пив не те щоб багато, але задосить, щоб у Люди з’явилася до нього відраза. Ніхто не міг бачити, що вони живуть не так, як треба.
Інші жили й гірше.
Їх обох душила нудьга, але ніхто з них не хотів сказати про це першим.
— Я думав, що ти знову сама з собою розмовляєш! — сказав чоловік.
За шість років він ніяк не міг збагнути, що нормальні люди можуть говорити самі до себе.
Люда колись мріяла про те, що ось Наталочка підросте, стане самостійнішою і вони покінчать з цією сірятиною. Будуть всюди їздити, ходитимуть в кіно, бібліотеку. Тепер її вже не тягнуло до цього. Найкраще Люда себе почувала, коли чоловіка не бувало вдома і вона могла взяти до рук книжку, вмостившись на канапі і трохи почитавши, задрімати…
Вона стрималась, нічого не сказала чоловікові, а натомість спитала доньку:
— Що тобі ще намалювати, Наталочко?
— Голубе небо!
10.
Несподівано згадався дитячий віршик:
Чоловік якраз вирулював на широку асфальтовану трасу. Машина йшла легко, ледь чутно здригаючись. Він збільшив швидкість, задерикувато обганяючи переповнений автобус, хоч, власне, не поспішав. Обабіч дороги виднілися копиці сіна, а по стерні ходили поважні лелеки, багато лелек. Не так уже й далеко до осені. Йому спало на думку, що за сорок років йому жодного разу не вдалося побачити бабиного літа. І цього року знову, напевно, не вирветься у вихідний на село.
Надто гарячий день. Подорожній витер спітніле лице, ще нижче опустив вітрове скло. Він міг би зупинити машину, піти полем, за яким виднівся ліс, але спереду і ззаду мчали машини, і всі вони були зв’язані якимось невидимим ланцюгом, ніби мали перед собою одну мету.
Він в’їхав знову в село, зменшивши швидкість. Село лежало впоперек дороги, і біля обшарпаної вітрами будки стояло кілька людей, чекаючи на рейсовий автобус. Він міг би підвезти когось, але боявся затиснутих в спітнілому кулаці монет, котрі будуть згодом настирливо йому тицяти. Він у своїй лабораторії геть одвик від людей, хоч мав товаришів по роботі, гарних знайомих жінок, з котрих не одна поїхала б з ним у цю мандрівку невідомо куди. Власне, чого люди так мріють про свої автомобілі? Бо хочуть незалежності. Чоловік боявся, щоб ота незалежність не обернулась в рабство. Але воно так і трапилось. Безкінечний догляд, пошуки запчастин, бензин, турботи про гараж — все це посипалось, як з мішка. Набридла йому й холостяцька квартира, забита різним непотребом, книжками, яких він не читав, платівками, яких не слухав, немитими вікнами, порожнім холодильником. Може, він не подорожував, а втікав?