Мабуть, мені слід вирушити у мандрівку, оту цікаву країну снів, де мені простіше. Удень людські обличчя здебільшого заклопотані й через це невиразні.
Я втомився від людей, їхнього безладного існування, кумедної відданості Вежі. Можна ще любити те, що створюєш, але не під наглядом, не з принуки. Сам я не творець, не імітатор творчості. Пташки не сіють, не жнуть, їх годує Бог зерном із своїх духовних засіків, проте цю метафору мені важко осягнути.
Я вільний, допоки бездумний. Здатність літати ще не ознака свободи, це — лише дар. Моя матерія — не пір’я, як у інших пташок, які, до речі, оминають Вежу. Моє тіло — думки.
…Жінка не спить: то запалює, то гасить світло у кімнаті. Щось її мучить, а може, це літо додало їй вогню. Я вилітаю у ніч. Досі не можу уявити, як я проникаю крізь стіни. Це як бажання: хочеш — і робиш.
Ніч темна і тепла. Пашить асфальт, випаровуються вчорашні калюжі.
Я влітаю до сну маленької дівчинки, в’ю там собі гніздечко з квіток, яке чіпляю на павутинці, гойдаюся і співаю. Найліпший сховок у сні невинної дитини. Кошеня підстрибує на траві, пробує мене спіймати, але увагу його відвертає блакитний м’яч, і воно біжить за ним. Боже, там же має бути провалля, темне і страшне, і не минути лиха, бо за кошеням біжить дівчинка, а в дівчинки є мама і тато. Як добре, що я вчасно тут опинився. Створюю високу огорожу, щоб кошеня спіймало м’яч, а дівчинка — кошеня. Щоб огорожа виглядала привабливою, малюю її в гарний жовтий колір. Усе начебто гаразд. Я засинаю в гніздечку, втомившись від важкої роботи.
А вранці, згадавши цю пригоду, думаю: чи не є Вежа ось такою огорожею, яка повинна зупинити людство від падіння до прірви.
Але ж це ілюзія, від якої нема нікому щастя! Чи бачив я хоч одну щасливу людину? І що таке щастя для людей і Білих Пташків? Це те, що викликає у них радість і спокій. Усміхнене лице — лице щастя.
Вежу не можна будувати без радості.
МИНУТИ РАДІСНИХ
Сьогодні я йшла вулицею і думала, як швидко набридає спека, так само холод, хоч останній стократ неприємніший. Зрештою, чи не все одно, доки існує безперервна зміна пір року, доти є бодай трохи спокою на душі. Мине літо, мине осінь, мине зима, мине весна. Ми ближчі до творіння, ніж до Творця. Він завжди закритий від нас хмарною запоною. А влітку дерева одягають інший одяг і ми — інший, так само восени і так — взимку. І серце взимку сповільнюється, руки сковує холод. Так само і в дерев. Усе, що живе, міняється і минає. І що з того? Та нічого. Вічне повторення, яке теж викликає в душі спокій. Либонь, цього не забере у нас навіть Вежа, якщо, звісно, нас у ній не зачинять. Ще якийсь час наші тіла пам’ятатимуть, що за стінами осінь.
Досить мені подивитися на дерево, на хмару, сонце, і я розумію, що вилікувати клаустрофобію неможливо. Моя свідомість розширюється, навіть коли я зосереджуюсь на польоті мухи.
Усе частіше я блукаю вулицями, парками. І таке гарне оце кружляння, наче танець. Недаремно мені часто сниться, що я танцюю, не думаючи про те, чи вмію.
Порозчиняла вікна, і Білий Пташок кудись полетів. Якщо забажає, то повернеться. Добре, що я не зробила його своєю власністю. Яким би він став жалюгідним!
Нині ми з ним схожі, як ніколи: трохи вільні, здатні обходитися одне без одного. Найбільше калічить живу істоту залежність від собі подібних.
Іноді згадую того чоловіка, який показав мені у Вежі точку А. Нам часто доводиться чути про диверсії, вибухи, про загублених у лабіринтах. Це жахає, але я настільки самотня, що кожен крок убік — це крок від самотності, вивищення душі, хай навіть ціною смертельної небезпеки. На одиноку душу завжди знаходиться ловець. Боже, як мені уникнути ловців, як мені уникнути спокуси? Як знайти вірний шлях у цих лабіринтах, що існують повсюди: у душі, в щоденності, у Вежі? Чим старшим стаєш, тим важче пізнати себе і тим легше впійматися у сіть, бо коротшає життєвий шлях і нічого не зроблено.
Уже давно мене ніхто не помічав і не вирізняв серед інших. Якщо знову хтось підійде і запропонує побачити точку А, В чи С, я не зможу відмовити. Сліпий може або йти за поводирем, або сидіти нерухомо, простягнувши руку за милостинею. Але сам не знатиме шляху.
СПОВІДЬ ВІДРЕЧЕННЯ
Я здатний літати над недобудованою Вежею, і не сумніваюсь, що і над збудованою також. Якщо вона постане, то тільки для втіхи марнославних, тобто це не буде Вежа духу. Тут і там височать окремі обеліски, якщо Господь не дав їм з’єднатись, то хто зможе?
Навіщо Він терпить це блюзнірство? Зруйнував же колись Вавилонський зикурат, наділивши людей різними язиками. А нині ті ж самі люди будують знову його подобу, не знаючи призначення: чи це лише намагання відвернути людство від проблем, чи маяк для інопланетян, чи монумент, чи вмістилище для гігантського комп’ютера?
Профанація ідеї починається там, де кінчається її таємниця. Отоді Вежа стане мені байдужа, як і її будівники. Тоді я матиму до них більше милосердя, рятуючи їх у снах. Я й далі виконуватиму свою роботу: рятуватиму від пожежі, повені, відвертатиму занесений ніж, відмиватиму занечищене сумління.
Спостерігаючи ті сни, де фігурувала Вежа, я зауважив, що навіть там свідомість заблокована. Вежа користується величезним пієтетом. Коли вона розсипається на порох, то життя втрачає сенс.
Не буду вдаватись до психоаналізу, бо кожна Вежа уві сні чи поза ним — фалічний символ, який пригнічує як чоловіків, так і жінок. Раб-будівник не може бути маленькою дитиною або старим дідом: та і той однаково безсилі. Втім, я збирався писати про зовсім інші речі: про відвідання Острова. Це місце, куди сходяться лінії наших телепатичних зв’язків, а при потребі — суд і чистилище. Десь раз у рік ми збираємось у вирій, щоб очистити своє біле пір’я і зміцнити дух. Там — добре, але Брама кожного разу викликає трепет. Потрібно зайти у неї, перед тим відповівши на кілька питань.
Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.
П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?
В і д п о в і д ь. Так.
П. Чи одержимий ти, Брате?
В. Так.
П. У чому твоя одержимість, Брате?
В. Я одержимий людським.
П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?
В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.
П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?
В. Так.
П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?
В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.
П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?
В. Не смію сподіватись.
П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?
В. Не спокій, а Ясність.
П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?
В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.
П. Що ти бажаєш чути від мене?
В. Ясного слова, у якому є сила.
П. Що ти бажаєш?
В. Сили крил і чистоти пір’я.
П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.
НА ОСТРОВІ
Острів — це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.
Острів — це точка, у якій сходиться все те, що є найкраще у світах.
Згодом кожен з нас буде себе запитувати, навіщо так щедро роздається блаженство скромним Білим Пташкам, навіщо їм стільки сили, якою вони так і не можуть скористатися сповна.
Земля — це клітка для нас. Острів — безмежність. Ми проводимо час у бесідах, роздумах. На початку я згадував про Вежу, але вже відсторонено. Вона якось змаліла для мене.
Брати розповідали про інші Вежі, які будувались, руйнувались, зникали. З ними неодмінно щось траплялось, що підтверджує думку про нетривкість усього, створеного людськими руками.
Тут я почув одну притчу про те, як чоловік багато років підряд поливав усохле дерево на горі. Він щодень носив з долини воду. Так і помер, не дочекавшись, коли дерево оживе. Його син, так само одержимий, продовжив цю справу, і тільки онук побачив, як всохле дерево вкрилось цвітом. Ця історія чимось близька до міфу про Сізіфа, великого хитруна і безумця. Абсурдністю, бо посадити дерево легше, ніж оживити мертве. Тільки люди здатні захопитися абсурдною ідеєю, доки час не залишить їх далеко позаду.
Сенс існування Білого Пташка у тій тисячі крил, якою він володіє і які дарують йому внутрішню самодостатність і нерухомість. Жодному пташкові не спаде на думку щось створювати; з нього вистачить лише пізнавати, ледь підправляти пізнане, вносячи у нього трохи світла, легко іронізуючи при цьому.
Бога неможливо висміяти, бо Він сміється голосніше за всіх. Світло — це і є посмішка Бога, а темрява — її протилежність, хоч я не чув, щоб Бог коли-небудь плакав. Така вже недосконала людська мова, що створює антоніми. Якби світ складався з протилежностей, він би швидко загинув у двобої із самим собою. Темрява боролася б зі світлом, життя — зі смертю, зло — з добром (даруйте за банальність підбору). Стан безперервної війни зробив би безплідним будь-яке існування, і ніхто не мав би від того втіхи, навіть сам Творець. Темрява виникає тоді, коли зі світла виростає якийсь предмет, вивищується над рівною поверхнею. Тінь — це атрибут життя, добра, світла, любові. Як же можна воювати з тінню? Чи можна боротись з ілюзією? Я був достатньо передбачливий, щоб не зненавидіти Вежу, але недостатньо зрілий, щоб сприймати її як тінь. Можливо, Вежа — це тінь усіх людей.
Між братами на Острові не існує ніякої духовної ієрархії. Ми, як щойно вилуплені пташенята, рівні між собою, гріємось вкупі і разом приймаємо поживу, яку постачає нам Всесвіт. Наша безтурботність, наш сміх, наша злагода — не інфантильність. Це та справжність, яка існує лише на Острові, де немає жодної тіні.
Острів досконалий, як яйце, гладенький і блискучий.
ПОВЕРНЕННЯ
«Сутінки — це тріщина між світами». Я завжди пригадую собі ці слова, коли небо меркне, забарвлюючись у рожеві, фіолетові та зелені кольори, а залишки лісу темніють. Трава ще свіжа, і листя молоде, іноді долинає запах бузку і акації. У час сутінків, час тіней виникає думка про смерть, бо вона поруч. Смерть — це тінь між одним життям та іншим.
При яскравому сонячному світлі почуваєш невдоволення, бо воно виявляє тріщини, плями, пилюку. Ні про що інше не думаєш, як про безлад у довколишньому світі й неможливість його впорядкувати.
Але присмерк (яке неприємне і страшне слово!) вкупі з утомою налаштовує на філософський лад.
Мого Білого Пташка все ще немає. Власне, ця бетонна скринька, у якій я проживаю, не місце для такої чудової, бездоганної істоти. Йому більше пасує дерев’яний будиночок, де завжди сутінь від старого саду, де напівстерта чиста підлога заслана смугастими хідниками, голосно цокає годинник, а на підвіконні — вазонки. Я мала колись такий дім. Він залишився по той бік тріщини.
З часом біль вгамувався, і мене тішить думка, що дім не знищено, не зруйновано, і він житиме в моїй пам’яті довічно, і деколи я маю щастя бувати у ньому уві сні.
З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього. Не треба кудись їхати, блукати по щасливих місцях дитинства. Усе це живе у мені, досить лише згадати. Пам’ять залишається з тобою до кінця.
Хоч Пташка і немає тут, я не відчуваю порожнечі. Мені стало ясно, що я належу сама собі й ніхто не має на мене права, — і це добре.
Варто лише зануритись у минуле — і стаєш недосяжною для людей. Мене вбиває відкритість, що геть деформувала мою свідомість, загнала в кут. Якби я могла частіше залишатись у домі, затіненому садом, то б врятувалась. Сама констатація цього факту приносить полегкість.
Я можу повернутись у минуле, утопію, увійти до якогось братства, що візьме мене під свій захист, або повільно гинути в лабіринтах Вежі. Я маю на увазі не тільки лабіринт будови, а той, у якому ми всі блукаємо день у день, рік у рік. Було б легше, якби я могла поговорити про це з кимось. Це не заборонено, але ніхто не бажає розмовляти про такі речі, лише про втому, бруд, нестачу їжі, якість розчину для блоків, наче ми будуємо свинарник. Хтось мусить порушити мовчанку. Для цього треба двоє людей.
Сьогодні я купила на вулиці газету. Вона була невеличка, погано віддрукована і називалась дивно, латиною «Ab ovo», тобто «від яйця». Власне, мене змусили купити. Я несла в кулаці здачу за хлібину, і, наче від дитини, у мене її відібрали, тицьнувши газету.
Вдома я розгорнула газету. Там були всілякі новини, сенсації, які миттю забуваєш, кілька статей про психокінезію, привидів та вампірів і оголошення. Я люблю читати оголошення. Мою увагу привернуло одне, навіть вразило:
«Міняю будинок із старим садом на квартиру навпроти Вежі, на першому поверсі».
Це було щось цілковито абсурдне, бо ніхто із здоровим глуздом не став би міняти власний дім на казенне житло. Я вхопила ножиці й вирізала оголошення. Зателефонувати можна було й від сусідів, але я воліла не давати їм ніякої інформації.
На вулиці мене охопило вагання. Однак треба було набрати цей номер, щоб я могла заснути, не маючи жодних ілюзій. Після довгих пошуків я знайшла справний телефонний автомат, набрала номер. Обізвався чоловічий голос:
— Слухаю.
— Я прочитала оголошення.
Чоловік засміявся:
— Я знав, що ви подзвоните відразу. Йдеться не про будинок, а про точку В. У нас немає іншої можливості зв’язатися з вами. Завтра на роботі до вас підійде чоловік в оранжевій спецівці…
ТОЧКА В
Я заспокоювала себе тим, що мене втягнули у якусь гру, бо все це виглядало по-дитячому, наче у шпигунському романі. Те, що я побачила в точці А, могло виявитись легеньким гіпнозом.
І нікому не можна розповісти. Увесь вечір я просиділа, обмірковуючи цю пригоду. Звичайно, я піду завтра у Вежу, щоб працювати, і не зможу відмовити собі в оранжевій спецівці. Це не забере багато часу, однак я мушу спитати, за що така честь моїй непримітній особі. Хай навіть не отримаю відповіді, але побачу якусь реакцію на моє питання.
Спала я кепсько. Серед ночі прокинулася від страшної порожнечі в грудях, наче звідти вийняли серце. Виникло болісне почуття туги за ранком, а надворі йшов дощ і не квапилось світати.
Господи, помилуй мене… Я дуже рідко молюся, а зараз повторювала цю безперервну молитву. Коли нічого не трапляється, з життям звикаєшся, як із власною кімнатою, де речі лежать в усталеному порядку і між ними існує певна гармонія. А тут мені здавалось, що я втратила будь-яку просторову орієнтацію і не знаю, де в мене вікна, а де двері.
Цілком вичерпана, я заснула. Потім задзвенів будильник. Дощ продовжував падати. Коли дощ починається під вечір, то це надовго. Я не брала з собою парасолі, лише накинула на голову каптур, що весь час падав на очі. Було дуже прикро переходити через купи мокрої глини, щебеню, дроти з бракованих бетонних плит.
На контрольному пункті я вийняла свою картку, і машина вибила на ній ділянку № 256. То було досить далеко. Я налічила шість зупинок, доки не оголосили мою ділянку. Іноді мені доводилося працювати майже надворі, а сьогодні я мала провести кілька годин у лабіринті, де було важко дихати. Правда, з роботою пощастило: відмивати плитку на стінах.