Нас було п’ятеро, і кожна взялася до праці ретельно, хоч поблизу не крутився жоден наглядач. Потім погасло світло. Ми терпляче чекали. Взагалі, це не викликає паніки, бо на будові таке трапляється часто. У кінці коридору з’явилась постать в оранжевій спецівці. Я навмисне байдуже сказала:
— Піду спитаю, де можна взяти води.
Мої сусідки сприйняли це так само байдуже, але я знала, що вони не спускатимуть з мене очей. Неквапно пішла довгим коридором. Раптом чоловік зник. Наша зустріч не могла відбутись при сторонніх, та коли я теж звернула за ріг, то не побачила там нікого. Такий самий коридор, скупо освітлений жовтими лампами. Не знаю, скільки я там простояла, але щось мене не пускало. Нараз я відчула, яку мій мозок проникає хтось чужий: брутально і відчайдушно намацує собі шлях. Зі мною не було ніколи нічого подібного, навіть уві сні чи при великій утомі.
Оте щось почало метушитись, наче потрапило в пастку, застукане мною. Воно не чекало опору. Я була приголомшена вторгненням до моєї свідомості. Що їм потрібно від мене, адже я нічим не відрізняюсь від інших? Можливо, мене з кимось сплутали. 1 я одним порухом звільнилась від чужої присутності. Ступила крок убік, не для того, щоб втекти, а щоб відзначити свободу, і тут перед очима виникло видиво: куточок райського саду, де на галявині, оточеній кущами з великими білими квітами, паслися єдинороги. Не такі сліпучо-білі, як я собі уявляла, їхня шерсть була ледь жовтувата. Я їх бачила ніби згори. Це нагадувало не картину, а радше фільм: вітер колихав траву, єдиноріг підняв голову, насторожено прислухаючись. Потім усе зникло.
…Я стояла у довгому, порожньому коридорі, відчувши великий тягар на душі. Потім вийняла з кишені шматочок крейди і написала на стіні:
Точка В.
УСЕ ЩЕ НА ОСТРОВІ
Я весь час перебуваю у блаженному спокої, серед тепла і світла. Тут я не особистість: немає з ким боротись, нема себе кому протиставляти. Який жахливий світ людей, які вони нещасні! Кожна людська душа тоне і виринає серед безлічі потоків свідомостей, чистих і брудних. Вона не може, як риба, без цього моря. Потрапивши на берег, вона вмирає.
Звісно, Білий Пташок мусить чутися зле в подібній ситуації, як чує себе пір’їнка у вирі. Якби між людьми була духовна єдність, вони б не борсалися і не комплексували. Уся історія людського духу — це ряд безкінечних і марних спроб створити братства. Побудова Вежі — це одна з таких спроб. Ніхто, навіть самі будівничі, не вірить, що це вийде на добре. Чи бачив я хоч одне радісне обличчя серед тих, хто поспішає вранці на будову? Самі лише скам’янілі маски. Хто знає, які нові випробування чекатимуть на мене, коли я повернуся?
Наше блаженство не є абсолютним. Кожен Білий Пташок мусить зцілити свої рани. Серед нас є і ті, кому доводиться виконувати тяжку роботу: полегшувати перехід від життя до смерті. Труднощі полягають у тому, що про смерть ми знаємо ще менше, ніж люди, однак мусимо вселити вмираючому думку про змирення і любов, щоб душа не принесла зла у вільний світ. Є серед нас і такі, що посилають радість у найчорнішу годину. Я ще не доріс до цього, хоч іноді мені вдавалося зробити щось схоже, коли при пробудженні після гарного сну людина ніби воскресала і міняла своє життя.
Існує міф, згідно з яким кожен з нас був колись людиною, багато страждав і очистив свою душу любов’ю, після чого став Білим Пташком. Що ж, у цьому є доля правди, бо ми живемо у світі людей не з примусу, а з любові до них і співчуття, от тільки чому в нас немає пам’яті про наше народження?.. Я зовсім не почуваю себе вічним і древнім, тим, хто вже все пізнав. Чи не для того ми опиняємось на Острові, щоб піднятись на сходинку вище? У нас немає ідолопоклонства, лише бажання краще слугувати людям, які нас потребують: самотнім, нещасливим, хворим, зляканим. Імена наші: Радість, Спокій, Полегшення… Так нас називають люди, не знаючи, як ми виглядаємо…
МИНУТИ ДОЩУ…
Той сад з єдинорогами досі стоїть перед очима. У ньому теж падає дощ, як і в цілому світі. Маю нині вихідний день і можу довго лежати в ліжку, обмірковуючи ту дивну ситуацію, в якій я опинилась.
Минув тиждень, відколи я знайшла точку В. Якщо припустити, що світ існує завдяки сполученню трьох точок, то я маю побачити ще одну точку — С. Тоді всередині Вежі утвориться трикутник — ABC. Більш нічого не можу придумати, тільки з’єднати ці точки. Та й ніхто не придумає чогось іншого. А може, ще існує точка D і тоді варіантів з’єднання буде трохи більше?
Безперечно, мене втягують у якусь небезпечну справу, хоч вона виглядає якось по-дитячому. Зрештою, я можу теж прикинутися дурною і полегшити покарання. Але ж, Господи, я вже й так покарана безпам’ятством, сірим, сумним життям. Якби хтось потребував мене, жива істота із плоті й крові, я б не почувала такого страху, навіть обурення, що стала знаряддям у чиїхось руках і сліпо виконую божевільні накази. Кому вигідно звалювати мені на плечі тягар? Може, тому, що я не маю сім’ї? Та чи ж мало на світі самотніх людей, тихих і непримітних…
Я сформулювала кілька питань, на які мушу знайти відповідь:
1. Хто ці люди?
2. Що вони задумали?
3. Яка роль відведена мені?
Якщо я знатиму відповідь, то зможу сказати «так» або «ні» й діяти з власної волі…
Та мене здолала лінь, і я не пішла шукати телефону-автомата. Дощ. Філософія дощу, ледача і розслаблююча. Я б не вийшла на вулицю, хоч би тут чигала смерть. Дрімала б собі під монотонний гул вічного вогню газової плити.
Сонце може виглянути завтра, адже літо. А я тим часом поміркую над точками А і В. Отже, мертві скелі, розтоплена палаюча лава, творення матерії, вогонь. З іншого боку — ефемерний рай з єдинорогами, які, за переказами, неймовірно хоробрі, здатні перестрибнути найширше провалля. Світ безмежних можливостей. Небо. Однак якби все було просто і зводилось лише до тріади… Хто може знати, що я бачила? Мене ж не питали. А вторгнення у мою свідомість важко назвати насильством. Самотній втрачає обережність. Він підставляє лице кожному променю уваги, доки його не запече і він не втече знову до свого темного закапелка.
ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА
Це було так несподівано: світлий туман розвіявся, і я побачив довкола себе пустелю й сонце, що нестерпно палило. Я сидів на піску посеред горбкуватої безмежності й бачив себе наче згори: маленька тендітна істота з тонким пір’ям, яка от-от перетвориться в купку попелу.
Можливо, я все ще перебував на Острові, а можливо, невблаганна рука шпурнула мене сюди, щоб зайвий раз довести велич матерії. Проте я досить швидко отямився: оточив себе кригою, а там, де вона розтопилась, утворилось кільце води, трохи каламутної, змішаної з піском. Треба вибратися звідси так само легко й невимушено. Перехід з Острова до світу людей іноді закінчувався для нас трагічно.
Я був на Острові, тепер — у пустелі. Ні там, ні тут не можна залишатись. Я втратив пам’ять. Тимчасово, доки не виберуся звідси до заходу сонця. Темрява спалить мене. Небагато інформації. Суть справи лише в тому, куди мені летіти, де знайти місце. Якщо я знатиму це, то врятуюсь.
Я силкувався згадати щось із розмов на Острові, але марно: я лише літав. Отже, буду літати, бо рух — це життя. Птах, який не літає, — не птах. Отже, мені не відібрано остаточно пам’яті. Трохи залишилось інстинкту. Його не так легко стерти.
Я полетів на захід. Так легше спостерігати за сонцем. Хай воно мене наздоганяє, а не я його. На спеку й пустелю я не зважав. Вони були єдиною реальністю, яку я знав, так само, як її видозміни: воду й темряву. Я летів, і піді мною була все та ж пустеля, і це тривало безконечно, доки я не зрозумів, що не рухаюсь зовсім, але час минає і сонце хилиться до заходу. Гарячково шпортався у свідомості, шукаючи хоч який-небудь орієнтир, але марно. Мене охопив розпач. Я махав крилами і втрачав силу. Боже, що мені робити?
Я спустився вниз, щоб перепочити, бачив, яка велика моя тінь, це нагадування про ніч. Боже, Ти відділив світло від темряви: ось вони є тут. Ти створив воду, а я покликав її собі на поміч. Що ж було далі?..
Ти насадив сади, і вони здичавіли без Твоєї опіки, бо то тяжка праця — доглядати стільки садів. Треба зрізати всохле гілля, мертві дерева, нащеплювати яблуні, обкопувати їх, збирати плоди, білити рано навесні стовбури, щоб не злазилася гусінь. А скільки мороки з бур’яном, який заглушує молоді саджанці. Треба корчувати дикі пагони бузини й ожини, нищити кропиву довкола кущів смородини і малини… Я й не помітив, як влетів до саду, паркан довкола якого похилився і зігнив.
Углибині стояв будиночок, і у ньому спалахнуло світло, бо саме зайшло сонце.
ПАВУТИННЯ ТРІЩИН
Живу в будинку, де замість скрапування дощу по даху чути кроки, грюкання дверей, сварки, і так дев’ять разів аж до неба. Чим не дев’ять кругів пекла? Сама б я мала бути десь в четвертому, коли вірити Данте, і стала б кущем, якому постійно терзають гілля. Це, певно, боляче. Але я ще жива, хоч то не моє життя, не те, яке я мала колись. Тодішнє було пов’язане з тим будинком у саду.
Теперішнє моє життя повне порожніх днів без змісту, і його треба пережити чекаючи. Чому немає бога Чекання, який сидів би край дороги під запилюженим, обшарпаним деревом і чекав дрібної жертви? Інші б квапились повз нього, а він прийняв би на себе усі чекання на світі.
А що я сьогодні чекаю? Чекаю, щоб розсіявся туман у моїй свідомості, чекаю, щоб хтось подзвонив у двері й звістив початок катастрофи.
Пора збиратись. Ще далеко до сутінків, бо літо, але у Вежі завжди холодно, мерзнуть руки. Взимку значно гірше. Іноді ми палимо невеличке багаття з уламків ящиків, кинувши туди шматок смоли. Наглядачі теж приходять погрітися. Їм байдуже, що на стінах лишаються сліди кіптяви: завтра прийдуть інші й зішкребуть її, зовсім не нарікаючи, адже кожен мусить працювати, знаючи, що пришвидшити чи сповільнити будування Вежі неможливо.
Ми всі відбуваємо покуту сізіфовою працею, щоб усвідомити, що таке абсурд і кінець кінцем перемогти його. Спочатку треба очиститись терпінням і відчаєм, щоб прийшло покоління, яке знатиме лише світлу безтурботну радість. І Вежа розтане в повітрі, не залишивши навіть тіні кіптяви у безмежному просторі.
Я б воліла нести свій камінь без свідків, бо мене оточують недовірливі люди, виплекані страхом. Вони майже не розмовляють, зате багато думають, майже не скаржаться, але й не посміхаються. Приходять і відходять — чужі одне одному. Це велика мука — терпіти таке товариство. Для того й існують наглядачі, щоб попередити самогубство. Горе тому, кого впіймають! Ліпше вдома відкрутити газовий кран…
Іноді в найтемніших закутках я зустрічаю написи: «Треба зруйнувати Вежу!», «Вежа — шлях до неба!», «Я не хочу будувати на піску» і таке інше. Але ніхто не ставить свого імені, почасти з обережності, але здебільшого тому, що у Вежі жодне людське ім’я нічого не варте.
…Сьогодні нам доводилося вигрібати сміття з кімнати: папірці, у які були загорнені сніданки, недопалки, консервні бляшанки. Дуже легка робота. Я виносила відро зі сміттям, коли мене покликав наглядач: «Підійдіть сюди!» Я підійшла. «Покажіть, що у вас там!» Я висипала сміття йому під ноги. Він подлубався у ньому кийком і сказав: «Можете забирати». Коли я нагнулась, то почула шепіт: «Точка С». Я так само прошепотіла: «Коли?» — «У минулому». І швидко відійшов.
Хоч нас і так ніхто не бачив.
Серце у мене шалено калатало. Ось воно! Наглядачі всі були на одне лице, і цього я не могла би впізнати, хоч невідомо, чи ми з ним зустрінемось.
Цей день мене стомив страшенно. Я пробувала згадувати, але на все падала тінь Вежі. Здавалось, усе довкола палало від моїх зусиль: сад, дім, у якому я жила колись… Я ледь не плакала. Адже мені були потрібні мої спогади. Я пам’ятаю, як ставила на стіл їжу, мила посуд, якого було забагато для мене одної. Зразу ж починала боліти голова, наче від удару. Я прихилилась до стіни і заплакала, адже мене силували згадати, використовували як річ, нічого не пояснюючи.
«Ви плачете? — торкнувся хтось мого плеча. — Може, вам чимось допомогти?»
Я озирнулась. Нікого. Нарешті я збагнула, що ці слова з мого минулого, і втерла сльози. На стіні було мереживо з тонких тріщин, наче павутиння. Вони не були глибокі й нічим не загрожували Вежі. Навіть якби загрожували, я б все одно нікому про це не сказала.
ПОВЕРНЕННЯ БІЛОГО ПТАШКА
Отже, я влетів у відчинене вікно. Повітря пахло бузком, аж перехоплювало і стискало серце. Невідомо, чи я опинився у чиємусь сні, чи це були справді реальні сутінки. Я ж повернувся з Острова, де все це не має значення, та й сутінки — такий час, коли межі реального й нереального перестають існувати. Якби я одразу потрапив у справжній людський світ, то, певно, зазнав би шоку. Такий перехід дуже важкий і болісний.
Я знав, що поверненням з метафізичної пустелі завдячую цьому старому й занедбаному садові та будинку, у якому щойно хтось увімкнув світло. Я влетів у вікно, наче тікав від когось. Жінка, яка сиділа коло печі з книжкою в руках, здригнулась і підняла голову. Вона не могла мене бачити, але відчула присутність іншої істоти.
Я примостився на шафі, зверху якої лежала купа книжок. Від печі йшло лагідне тепло. Хоч я й нагрівся у пустелі на сто років уперед, воно мені не зашкодило. Тут мені нічого не загрожувало, однак я не міг заснути, не роздивившись усе як слід. Молода жінка читала книгу. На плиті грівся чайник. На столі під серветкою лежав нарізаний хліб. За вікном мовчала темрява. Жінка зачинила вікно, затягнула короткі білі занавіски. З того, як вона нетерпляче і щораз частіше позирала на годинник, я зрозумів, що той, кого вона чекає, затримується. Я поринув у сон під тоненький посвист чайника, і був він такий блаженний, солодкий, що міг тривати вічність.
Прокинувся вранці. Жінки не було, лише кілька брудних тарілок лежало в мисці для посуду. Я пошкодував, що не побачив чоловіка цієї жінки. Мені не хотілось нікуди летіти, тож я залишився тут, утішаючись спокоєм і сном. Байдуже, куди я потрапив і в який час. Після Острова спершу погано орієнтуєшся. Це зайвий доказ, що існує безліч різних світів і в сумі вони дають вічність.
ДІАЛОГ ВНОЧІ
— …мені досить. Хай лишається все так, як є. Я не змінилась, і це найголовніше.
— То лише здається, що тебе залишать у спокої. Вони знають, що ти моя дружина.
— Чому ти не подумав про мене?
— Спершу це виглядало цілком невинно: старі друзі, кодекс честі. Ти сама знаєш, що треба доглядати свій сад. Він затуляє те страхіття, яке ми приречені будувати. Я не хочу, щоб наші діти були рабами.
— А може, її збудують до того часу?
— Її ніколи не збудують. Існує один лише вихід: змінити самих себе. Але як це зробити, ніхто не знає. Цього чекають усі, навіть найвищі чиновники. Немає людини, яка б про це не думала. Послух, дисципліна, які ми так ненавидимо, — це і є Вежа. Коли з’явиться інша свідомість, вона зразу ж охопить усіх звиклих до послуху.
— Тепер мусимо працювати чотири дні на тиждень.
— Думаєш, вони не відчують рано чи пізно твоєї ненависті? Зрештою, може, мені вдасться отримати дозвіл і на виїзд. Або втечемо. У мене є друзі, які б нас переховали. Але це не вихід.
— Так.
— Свобода — як вода у пустелі. Вона викликає заздрість у тих, хто нею володіє. Ми не такі, як усі: маємо свій сад, хоч і занедбаний, але чудовий. Зараз його осяває місяць. Коли я йшов до тебе, всюди пахло бузком, а перед вікном літали нетлі й хрущі.
Подібну мить можна розтягнути на ціле життя. Мені байдуже, що зі мною трапиться. У пам’яті завжди знайдуться місця, куди можна повернутись. Ти ніколи не зникнеш, ні дім, ні сад, ні ця ніч. Усе це житиме після мене. Розумієш, настає час, коли спогади стають реальністю…