Я напевно б злякався, якби побачив когось зі свого племені. Прищулив би вуха, розпушив би хвоста і заволав від жаху. Спілкування між котами вимагає безпечної відстані. Якщо я вийду звідси, то захочу побачити інших котів, щоб поспостерігати за вільними істотами, надолужити прогаяне. Адже як інакше я навчусь уникати небезпеки?
Знову гасне світло. Господар черкає сірником і запалює свічку.
— Бійся Бога, це остання свічка! — ойкає господиня.
— Треба піти до сусідів. Може, вони щось знають…
— І лишити нас самих, коли кожної хвилини…
— Перестань! Дитина слухає…
Господар виходить. Він цілий вечір збирався це зробити. Тут мені спадає на думку, що я міг би проскочити під його ногами, але запізно. Двері зачиняються перед самим моїм носом.
— Мамо, не гаси свічку!
— Я не загашу, доки тато не повернеться.
— І як повернеться, не гаси. Я боюся. Коли ми вже підемо звідси?
Я не встиг отямитися, як мала вхопила мене на руки і потягла до канапи. Що тут вдієш? Треба змиритися і чекати. Але я не міг так одразу розслабитися, щойно втративши нагоду вийти. Я тремтів у неї на руках, ледве стримуючись, щоб не випустити кігті.
— Ну, чого ти, котику? Не бійся, я з тобою… Я тебе не покину.
— Перестань! — гримнула мати й заплакала.
Ми, коти, не вміємо плакати так голосно і часто. І сміємось дуже рідко. Але це не означає, що у нас немає вияву почуттів, що ми не вміємо смутитись або радіти. Смуток і веселощі пов’язані з їжею, але буває, вони виникають без причини, ніби приходять зі сторони, і так само непомітно зникають. Іноді я їх шукаю. Перевертаю лапою речі, залізаю під покривало на ліжку, вистрибую на шафу.
Я недаремно згадав про їжу. Коли не чутно її запаху в домі, це викликає тривогу. Мені не доводилось голодувати по-справжньому, але я відчуваю страх перед голодом. Можливо, у дитинстві я зазнав страждань, був покинутий напризволяще, хоч і не пам’ятаю цього. Запах їжі — це запах радості.
Неспокій передавався мені через господарів. Але їжа у домі була. Вона лежала на столі, ціла купа загорнутих пакунків. Ніхто їх не торкався, хоча, щоб зняти напругу, досить смачно поїсти. Дівчинка і її мати схлипували, притулившись одна до одної. Я все ще сидів у дівчинки на колінах. Від неї йшло тепло. Поволі ми заспокоювались.
— Може, завтра дощ перестане, — сказала господиня. — І ми нікуди звідси не підемо. Не може ж дощ падати вічно!
— А скільки він падає?
— Третій тиждень.
— Але ж ми на дев’ятому поверсі! Вода не досягне до нашої квартири.
— Так, не досягне. Уяви, як себе почувають ті, хто живе нижче!
— Тато скоро прийде?
— Так. Треба було йому сказати, щоб десь роздобув свічку. Боже, нам завжди було стільки усього потрібно, а зараз нічого, лише трохи світла!
— І щоб перестав дощ, мамо…
— Так, і щоб перестав дощ.
Їхні тихі мирні голоси навіяли на мене приємну дрімоту. Можна заплющити очі й не відчувати власного тіла, і при цьому чути все і бути насторожі. Пальці дівчинки глибше вгрузають у мою шерсть, і я муркочу. Голос мій хрипкий від вологості, яка просочується знадвору.
(Бідненький котику, ти не маєш ні мами, ні тата, що мені з тобою робити? Ти не даси собі ради сам. Я не залишу тебе напризволяще, не бійся… Хочу їсти. Мама каже, що не голодна, боїться, щоб ми усе не поїли. Краще нічого не просити ні в неї, ні в тата. А як тато не прийде? Заблукає у темряві, переплутає двері? І ми залишимося без тата. Але не треба думати про погане. Я буду думати, ніби мені все це сниться. Минулої ночі мені снилося літо: як я гойдаюся на гойдалці. Зараз вона під водою, і на ній можуть гойдатися риби, великі, з червоними і золотими хвостами. З вікна вдень було видно, яка вода сіра й брудна. Риби нічого не побачать у такій воді. А взагалі, мені не дозволяють підходити до вікна. Ми дивимося хіба телевізор. Там сказали, що коли ми підемо звідси, щоб не брали з собою нічого. Я питала, чи дозволять взяти з собою котика, а мама сказала, що не знає. Певно що дозволять, бо кіт — не річ. Кіт — живий. Він мене так гарно гріє. Я закуталася у ковдру, але холодно в спину. Якщо я захворію, все одно треба буде йти.
Мені так нудно, що вже й не страшно. Усі дні, коли падав дощ, до нас приходили сусіди. Спочатку жартували, переповідали різні чутки. З кожним днем вони все менше жартували, і чутки ставали страшнішими. Ні вчора, ні сьогодні ніхто не приходив. По телевізору сказали, що кожен повинен залишитися в квартирі й мати при собі документи. Хто не має документів, того не візьмуть на Корабель. Мені тут погано: усе дощ та дощ. На стінах повиступали краплі, й важко дихати. Той Корабель має бути дуже великий, щоб умістити всіх…)
Я відчуваю, як думки дівчинки плутаються, і вона засинає. Мені приємно, що вона думає про мене. Між котами і людьми — велика різниця. Ми інші, й вони — інші. Світ населений багатьма істотами, що мусять терпіти одна одну, аби жити в злагоді, тобто жити поруч. Якщо мало місця, тісно — це погано. Однак людям чомусь подобається жити в тісноті. Якби тут з’явився інший кіт (це було б жахливо!), я мусив би захищати свою територію зубами, кігтями, битись доти, доки не прожену його. Це закон, який не можна порушити жодному котові. Він — непорушний. Але я ніколи не бачив собі подібних, тільки чув їхній запах, голоси. І як потрапив би сюди інший кіт? Відімкнув би двері? Та чи й захотів би жити тут, де мені й самому тісно? Кіт, що живе з людьми, потрохи втрачає незалежність, мусить підкорятися сильнішому. Усе його єство противиться цьому, хоч він має спокійне сите життя. Були в моєму житті моменти, коли я дерся по стінах, бився об шибки, кричав, плакав. Щось з мене рвалося на волю: не весь я, лише частина, пронизливо болюча, темна. І що ж? Минулося. Наставала тиша, від якої аж дзвеніло у вухах. Я лежав на колінах у дівчинки, як оце зараз, з полегшенням усвідомлюючи, що біль і темрява покинули мене. Куди вони пішли? Не знаю. Мабуть, просочились крізь щілини, як вода, і так само вертались, безпомильно знаходячи мене у величезному домі. Знаючи це, даремно я тулився до господарів, жалівся їм, благав випустити, щоб я міг утекти. Мені пхали ласі шматки, гладили й казали спершу «бідний котику», а потім «коли ти нарешті замовкнеш?!» Отже, єдиним сенсом мого існування залишається: вийти. У снах, вийшовши, я зазнаю небезпек, припадаю до землі, не захищеної стінами, чиїсь брутальні руки тягнуть мене за хвіст, я тікаю… Таким чином, я виходжу хоч уві сні, а це також частина мого життя. Власне, сни зупиняли мене, хоча що може вдіяти проти стін така невеличка істота, як я? Лише терпляче чекати, поки відчиняться двері, й тоді зробити вирішальний стрибок. Або не зробити.
…Не знаю, як, але я потрапляю до чужого сну. Там тісно, тепло і темно. Але дуже голосно: різкі неприємні звуки, хлюпіт води. Мене гойдає. Чую голос дівчинки: «Потерпи ще трохи, тримайся». Щось штовхає мене, тисне, аж спирає дух, я відриваюсь, падаю, куди ж це я падаю?
На підлогу. Випадаю зі сну. Дівчинка спить. Її мати бурмоче до себе:
— Треба щось робити, бо збожеволію. Де ж він? Свічка загасне. Ой, Боже ж ти мій… Треба спати, як спить мала. Якби я могла заснути…
Вона навіть не помічає, що я впав. Я ще думаю, чи не вернутись мені назад, коли двері відчиняються, і заходить господар, а з ним двоє старих: дід та бабуся.
— Розумієш, я зустрів їх у коридорі. Хай побудуть у нас. Через годину почнеться посадка…
— А як ні? — гостро відказує господиня. — Ми самі не маємо що їсти!
— Перестань!
— То ти перестань! Ходиш невідомо де, я переживаю. Свічка догоряє… А ти приводиш ще якихось…
…Коли за старими і мною зачинились двері, я ще почув:
— Зрештою, байдуже! І так усім кінець.
Усе. Я зробив свій вибір. У коридорі було мокро і темно. Я припав до стіни й пожалкував, що вийшов, а назад не міг вернутись. Тому й злякався, бо ніколи не потрапляв у подібну ситуацію.
— Нічого, — сказав старий. — Почекаємо, може, нас ще покличуть. Тримайся за мене: тут слизько.
У замку повернувся ключ.
— Ні, не покличуть. Вона ж не знає, що ми сліпі…
— Зате він знає. Не треба було виходити, я ж тобі казала. Ми не знайдемо дороги назад.
— Я пам’ятаю дорогу. Не зважай: люди дичавіють, коли йдеться про порятунок від смерті. Я гадав, що з ними буде тепліше, сухіше, що про нас не забудуть, коли прийде час сідати на Корабель. Нам же від них нічого не потрібно: ні їжі, ні світла. Тільки б словом перемовитися. Ходімо… Я буду триматися стіни, а ти йди за мною. О, тут хтось є!
— Де?
— Під стіною.
Старий обмацав мене:
— Кіт!
— Господи, котик! Бідненький, звідки він тут взявся?
— Заблукав. Він увесь тремтить. Змерз, бідолаха!
Я муркнув у відповідь. Тремтів я не від холоду, а від страху.
— От ми вже й не самі. Ходімо швидше, погодуємо нашого котика.
— То чийсь кіт. Може, за ним шукають…
— Нічого ти не розумієш, чоловіче! Він тут загине, якщо й ми його не візьмемо. Берімо, та й усе. Ходи, кицюню, до мене…
Я дозволив себе взяти, не опираючись, бо з цих рук мені неважко було б вирватись. До того ж, я намочив лапи. Скільки разів я уявляв собі вихід, але ніколи не думав, що це відбудеться у темряві, вогкості, холоді. Я міг би ще поспати у дівчинки на колінах у власному домі, але щось спонукало мене покинути це місце. Воно недобре для мене. Те, що я дозволив себе взяти на руки немічній сліпій бабусі, зовсім не означає, що я розгубився. Мені подобається робити людям приємність. За це завжди погладять, пригостять чимось смачненьким.
— Чуєш, муркоче? Усе живе хоче ласки…
— Ходімо вже!
Бабуся запхала мене під пальто. Я ще вчепився їй у светр задля зручності, щоб не випасти по дорозі. Ми дійшли до кінця коридору й спустилися по сходах. Усюди дзюркотіла вода.
— Не треба було йти. Не втонули б…
— Хотілося б хоч словом перекинутись.
— Нині кожен тремтить над власним життям. І ось що я тобі скажу: таке завжди буває наприкінці світу.
— Зате ми котика знайшли. Бідна тварина могла б загинути.
— І що ми будемо з ним робити?
— Дамо їсти. Він же, певно, голодний. Бідний, покинутий котик! Пам’ятаєш нашого Міся? Що за розумний був кіт!
— Років із десять минуло.
— Еге ж.
Старий натиснув на клямку, і знову я опинився у домі. То був для мене урок, суть якого я збагнув одразу ж: без допомоги мені не вибратися з цього мокрого світу. Інший світ я бачив лише з вікна, і він видавався мені чудовим.
Бабуся посадила мене на канапу:
— Зараз, котику, зараз найдемо тобі щось…
— Дай йому каші.
— О, каша, дуже добре! Боже, як давно я не пригощала котів.
Я тут же, на канапі, й поїв. Коли переживаєш, дужче хочеться їсти. Останнім часом господарі берегли їжу, і я ходив напівголодний. Певний час мої думки були зайняті споживанням каші, і відчуття небезпеки кудись поділося. З обох боків сиділи дідусь з бабусею, і коли я потерся об лікоть старенької, висловлюючи вдячність, вона взяла мене на коліна. Власне, я поміняв одні коліна на інші. Такий був вислід моєї короткої подорожі. Тут було холодно, мокро і темно. Навіть канапа пахла цвіллю і вогкістю.
— Тепер, коли у нас є котик, — сказала бабуся, — хотілося б ще трохи пожити. От тільки б про нас не забули…
— Якщо будемо чіплятися за життя, то ще поживемо. Але я втомився.
— Поживемо ще трохи, добре? Заради цього котика. Уже стільки років нас не потребує жодна істота.
— Як скажеш.
І вони замовкли. Настала тиша, хоч я чув безліч інших звуків. Але вони були з іншого світу.
— Ангел пролетів, — прошепотіла бабуся, і я широко розплющив напівсонні очі.
Поволі до моєї свідомості почали просочуватися їхні думки, такі самі уривчасті й безладні, як і думки всіх інших людей.
«…Ангел смерті… та його нам не побачити, бо ми сліпі. Нам пощастило: ми не побачимо кінця світу. Якби ще нічого не чути, перетворитись на овоч чи просто камінь. Але ж кіт… Ця чиста істота ні в чому не винна. Лише хоче їсти, бавитись, спати. Такий спокійний, знову муркоче…
Трішечки радості: гладити кота, відчувати тепле м’яке тільце, кожної миті готове до втечі. Ми не залишимо його тут. Якби мій старий кудись вийшов, я би поговорила з котом. Спитала б його, чи скоро зійде сонце. Радіо мовчить. Як же ми дізнаємось, коли нам виходити? Старий думає, що я не знаю про шнур від радіо. Він його перерізав сьогодні вранці. Ми окремо змовились померти тут, коли вода підійде до серця, адже ми й так уже мертві. Бетонні плити тиснуть на нас, а за ними вільний світ. Ми сліпі, бо мертві. Якби ми вийшли самі, то прозріли б і знову побачили сонце. Напередодні катастрофи кожен стає трішечки вільним. Тепер ми повинні врятувати цю істоту, яка сама до нас прийшла. А якщо старий проти? „Чуєш, мусимо врятувати кота?“ Ні, не так. Треба хитріше: „Як нам врятувати кота?“
Навіть не поворухнеться. Але тягне руку до котика, ненароком торкається моєї. Може, то її він шукає? Мені здається, що його руки тепліші, хоч старечі руки завжди холодні. Як тільки перестаєш працювати, першими вмирають руки.
Дивно, на одній шальці терезів — життя кота, на іншій — наша добровільна смерть. Але я боюсь що-небудь сказати. Думкам важко пробитись назовні. Старий мій вміє говорити. Він колись писав книжки, і все, про що він писав, якимось чином оживало, ставало тілесним і йшло собі кудись. Отже, він теж причетний до побільшення смутку в цьому світі, і за це покараний сліпотою чи, може, нагороджений, щоб не бачити власних творінь. І я, як його тінь. Ми почали сліпнути разом, і ось уже десять років бачимо лише сни, які скрашують нам життя. Ми наче дві старі напівусохлі сосни, що стоять на краю кручі й будь-якої хвилі можуть впасти у море. Такими я нас бачу внутрішнім зором. Однак ми жили довго й щасливо, і помремо в один день…»
«…Я не можу бачити слів, лише чути і вимовляти. Відірвані від паперу, вони приречені на небуття. Ми зі старою обоє прагнемо смерті для своїх немічних висохлих тіл, але не для духу. Він кидається в пошуках виходу, тужить, не знаходячи притулку. Шкода його, шкода слів, що марно пропадають. Ми зі старою більше мовчимо, думаючи ніби кожен про своє, а насправді нас мучить цікавість: як закінчиться наше життя. Чи захлинемось у брудних водах потопу, чи згаснемо у якомусь темному закамарку на Кораблі. Сліпі серед глухих. Хіба не однаково? Ні, бо з’явився вибір.
Мати на старість вибір — це щастя. Хоча, як добре подумати, справа зовсім не у потопі, а у тому, що відчуття наближення катастрофи добре нас струсонуло і нагадало про те, що до останку в людини лишається вибір, якщо вона здатна бодай трохи подбати про себе.
Коли зникає вибір, тоді ми вже нічого не варті. Душа розлучається з тілом, покидає набридлу в’язницю. І кожен хотів би, щоб це відбулося без болю. Та ба, усі ми пронизані безліччю болючих дротиків-нервів, і в наших аптечках немає солодкої миттєвої отрути. Тому нам і доведеться скуштувати гірких вод потопу, нам, трьом безбожникам, бо хіба коти мають Бога? Чуєш, котику, чи ти молишся вранці й увечері? Муркоче. Шумить вода за вікном, капає у кімнаті, але муркотіння чути дужче. Якби я не торкався цієї істоти, то подумав би, що вона займає півкімнати.
Стара спить. Вона так легко поринає у дрімоту, аж я їй заздрю. Ні, двоє людей не можуть стати одним тілом і душею, хай би навіть прожили разом триста років. У мені все ще сіпається інстинкт самозбереження. Я не можу спати, коли загрожує потоп. Кіт так само готовий скочити на чотири лапи і кинутись на пошуки порятунку. Ми з ним — воїни.
Я хотів би вийти, але не так, як минулого разу, коли нас підібрав той чоловік. Ми вхопились за соломинку: побути з людьми, послухати, що вони говорять, не вмирати на самоті. А нас та жінка прийняла за жебраків. Бо ми вчинили, як жебраки, хоч досі давали собі раду. Їй видніше — вона має очі. Тому ми не сказали ні слова на власне виправдання.
Кіт не знає, що ми сліпі й безпомічні. Він теж вхопився за соломинку — і врятувався. Ця бідна слабка істота ніколи не прийме смерть покірно, не шукатиме в ній сенсу і не гадатиме, чи варто жити далі. Просто вчепиться усіма пазурами в найменший уламок. Той, хто викреслений зі списку живих, не врятується від потопу. Ні та істерична жінка, ні її чоловік, ні праведники, ні грішники. Бо це не той потоп, від якого варто рятуватися. Він не несе смерті, лише народження. Мені, старому чоловікові, і то важко побороти страх, а що вже казати про молодих! І, поспішаючи на Корабель, ми потопимо одне одного, гнані жахом. Нікому буде засвідчити, хто кого потопить, хто стане катом, а хто — жертвою. І нікому буде записати ці свідчення.