(„Щоб світ відродився, мусить спершу вмерти. Мав бути вогонь, але він скорочує страждання. Істинно, вогонь можна погасити, а воду ні. Багато води зійде з неба і затопить усю землю. Залізні птахи літатимуть над нею, доки не впадуть від утоми. Залізних риб розтрощать хвилі. Здійсниться те, чого сподівались від початку світу. А що буде далі? Того не знає ніхто. Крапка“.)
Виймаю уявний папір з уявної друкарської машинки. Ось я й поквитався зі світом. Шкода, що так зле закінчується. Тішу себе надією, що загинуть не всі, і що це місцевий потоп. Зіжмакані картки потягне на дно вир, і ніхто не довідається, що це я знищив світ. Ніхто не дізнається, як його ненавидів сліпий старигань. І ось чому. Нехай кожен, хто має очі, подивиться на світ і побачить, скільки бруду, злиднів, спустошень у ньому, нехай відчує, що захлинається не водою, а ненавистю, заздрістю, безсилою злобою. Цей світ ми зробили безпорадним, ницим, безголовим. У завалах сміття корчаться рештки свідомості, і рівними стають черв’як і надлюдина. Тільки куди все дінеться потім, оте розкришене й мертве? Коли спаде вода, землю вкриє огидне сміття. Якісь рослинки, може, проб’ються крізь нього і будуть панувати. І колись з’явиться між двома річками гарненький садок з яблуками, фініками і виноградом. Таке вже було, здається.
Господи, як же холодно! А вона спить. Бідна, усе життя була терплячою і зовсім невимогливою до цього світу. Покірно зносила мою важку вдачу, служила мені й усім, хто зустрічався на її шляху. Кожен міг використати її терпіння. Я не люблю альтруїзму. Мене він дратує. А їй байдуже, чи я великий письменник, чи звичайний графоман. Її серце билося поруч з моїм, як серце матері біля немовляти. Але чи скажу я їй це? Ні. Я скажу їй щось інше, щоб не зрадити себе і не заплакати».
…Я, либонь, заснув, і навіть уві сні мені було холодно. Спершу не міг збагнути, де я і на чиїх колінах лежу. Мене чекало прикре відкриття: я не у себе вдома. Вперше в житті серед незнайомих мені людей. Я весь напружився, а тоді здивувався, що не почуваю жодного страху. Події, що передували моєму сну, випливли, як з туману.
…Відчинені двері, мокрий холодний коридор, небезпека. Тиха стареча розмова, мене несуть, рятують від якоїсь невидимої загрози, гладять, годують. Плутається якась тоненька ниточка, що з’єднує мій дім з оцим… Катастрофа… чекати порятунку… вибір… Схоже, усі зараз думають про це. Як голодний думаєш про їжу, а замкнений — про вихід.
— Спи, котику, спи… — каже бабуся. — Усе буде добре.
Я не витримую, стрибаю на мокру підлогу, подаю голос. Усі мої відчуття з’єднані в короткому скрику: усе, що я пережив до сну, уві сні й переживаю зараз. Я не відчуваю землі під ногами, нічого не бачу, я сам не знаю, чого хочу. Напевно, у житті кожного кота бувають хвилини, коли його свідомість ладна розірватись на шматки. Це нестерпно, але від цього можна звільнитись. Після отакого почуваєш себе ніби розплющеним.
Невже ніхто не чує, як насувається гуркіт, мокрий і темний, як дрижать стіни й ламаються двері? Тут не можна лишатися. Тікати, не спати, не дрімати. Тікати якнайдалі.
— Він хоче вийти, — каже старий.
Я всім єством показую, що це так. Спираюся передніми лапами на двері, прошуся.
— Що ти! Не можна його випускати. Його там затопчуть!
— То поясни це йому!
— Котусю, ходи, до мене! Киць-киць!
Я біжу до неї, стрибаю на коліна, труся головою об її руки.
— Слухай, котусю, ти загинеш, якщо вийдеш. Будь чемний. Ми візьмемо тебе з собою на Корабель. Усе буде добре. Ми припливемо до гарного берега з жовтим пісочком. Там будуть дерева, зелена трава. Усюди співатимуть пташки і світитиме сонечко. Ми підемо стежкою: ти, я і дідусь. І незабаром побачимо маленький білий будиночок з червоним дахом. Наш будиночок.
На мене капають сльози. Я починаю вилизуватись. Це завжди заспокоює. Навіщо плакати? Їй боляче — плачуть тоді, коли боляче.
«Не варто перейматися цим котом, — думає старий. — Він навіть не знає, що таке смерть. Подумай, скільки дітей загине. Потоне, чи їх затопче знавісніла юрба, або просто забудуть вдома. У темному порожньому будинку деякий час ще чутиметься їхній плач. Їм буде холодно і страшно, але покинуті собаки й коти прийдуть до них і зігріють своїми тілами слабенькі посинілі тільця. Слабкі завжди відкликаються на поклик слабких. Саме так і буде. Під час катастрофи люди завжди поводяться однаково. Беруть лише найнеобхідніше: себе. Як добре, що наші діти не народились, не зійшли одного проклятого дня на землю. Вони уникли долі інших, зірваних дочасно з дерева життя.
Я такий старий, що можу з певністю сказати: людство існує в замкненому колі, з якого не бажає вирватись. У тому колі давно вже нема життя духу, бо не з’являється нічого нового. Ми всі — вселенська метафора, модель, яку можна збирати, розбирати, але кількість варіантів обмежена заздалегідь. Легко бути пророком такого людства. Тісняву легше контролювати. Коли усе скінчиться, залишиться не метафора, а забуті діти й покинуті звірі. Ті, які нічого не просять, нікому не заздрять, ті, що терплячі й правдиві. І хто зна, кому буде краще. У кожній комірці б’ється серце, як годинник відлічує час…»
(«…Хоч би слово сказав… Я боюся. Увесь вік прожила з цим чоловіком, ніколи не озиваючись першою. Заганяла подалі власні думки, бо не могла перетворити їх на слова. І він сприймав це як належне, ніби у мене немає ніяких думок. Покора й терпіння всотались у кожну мою зморшку. Добре, що він цього не бачить. Хтось інший читав ці письмена і клявся, що нізащо не житиме до глибокої, сліпої й беззахисної старості. Але тут ми нічого не вирішуємо. Чим довше живеш, тим більше цінуєш життя, навіть коли живеш наосліп. Я хотіла би вмерти отут, тихо й непомітно, очікуючи Поводиря. Мусить же бути поводир для сліпих. Чи мій старий ще тут?
Якби я вміла читати його думки, мені було б легше. Якби хтось заговорив до мене, я б тішилась. Людські слова, дотик — це свідчення мого існування, без них не можна. Без них — сама чорнота, безодня. Усе живе потребує сонця. І струхлявіле дерево до останньої миті шукає сонця. Не губить себе, не відмовляється від життя. Навіть повільне згасання не може відмовитись від спокуси прожити ще один день. Це — інстинкт, непідвладний розуму.
Я знаю, що моєму старому слід було жити самотнім філософом. Якби він покинув мене, я б зрозуміла і пробачила. Але я ніколи не пропонувала йому цього. Тому до останку ми залишаємось пов’язані долею. Хіба скажеш „ти вільний“ цьому немічному сліпому чоловікові, який не має вже куди йти? От чому я мовчу. Мене болить моє сумління. І я не можу думати про кінець світу, про інших людей, чи вони врятуються: я міцно триматиму свого старого за руку, коли ми підемо на дно.
А поки що він далеко від мене. Міг би й поквапитись. Усе одно не зможе записати свої глибокі думки. Вони потонуть разом з ним. Я б не хотіла врятуватись: пізно починати нове життя. Машина заіржавіла, відпрацювала своє. Які ми стали? Певно, бридкі. Сліпота й старість викликають у людей відразу. Душа не встигає за тілом. Мені часто сниться, яка я гарна, прудка, сильна. Ступаю по шовковій траві. Сонце визолочує мені волосся, і воно пахне медом. Я вільна, сповнена надії. Я така, якою себе уявляю, усе інше — це ілюзія. Очі людей, що дивляться на мене, помиляються. Вони лише ковзають по крихітній поверхні. Їм не дано бачити більше. Не треба засуджувати, бо перед ними — власне дзеркало. Тому вони й зневажають тих, кого бачать немічними і слабкими, відтручують від себе, гидуючи торкнутись. Але що це я? Хіба не все одно? Я захищена незрячістю».)
(«Чуєш, стара, уже трублять труби і б’ють барабани? Кінець нашому довготривалому терпінню. Та вона десь далеко від мене. Не чутно навіть, як дихає. Чуєш, жінко, врятуються всі, хто цього хоче, і житимуть далі, й помруть в один день. Ось так».)
— Ідуть, — каже бабуся й міцно притуляє мене до грудей. Я не розумію, що означає гуркіт. Може, це вода увійшла до будинку, щоб забрати нас з собою? Чую себе незатишно. Я звик шукати захисту лише у тих, кого знаю.
Найгірше те, що гуркіт забере й мене з собою. Я стану його часткою, перестану бути. Кожен боявся б на моєму місці: кіт це чи людина.
— Скоро все скінчиться, котику, — гладить мене бабуся. — Ми попливемо на Кораблі.
І далі звертається до старого:
— Закутай шию шарфом. Зараз по нас прийдуть.
— Ти впевнена? Якщо сюди не зайдуть, ми лишимося. Я й пальцем не кивну, щоб попроситися на Корабель. Ти це добре знаєш. Мені просто гідність цього не дозволить.
— Відчини двері. А коли зберешся, потримай котика, поки я не одягну пальта. Паспорти у тебе?
— Так. Може, віддати тобі твій? Раптом нас розлучать.
— Тримай мене за руку. Не думаю, щоб ми загубились.
Старий підійшов до дверей і відчинив їх. Увірвалося хитке жовте світло, яке затемнювали постаті людей, що човгали коридором. Їх ставало усе більше, доки вони не злилися в один потік. Я дивився на них і не впізнавав. Справжні люди озираються, зважають на інших людей, навіть коли поспішають. Куди ж ішли ці? Чому нам потрібно іти з ними? Вони не з мого племені. Заплакала нерозумна дитина, яка не вміє ні ходити, ні брати собі їжу, яка ще більше не розуміє, що діється, ніж я.
А потім залишились лише оте тьмяне жовте світло й блискуча плівка води на підлозі.
— Куди ж ви? А ми? — тихо сказала бабуся. — Почекайте на нас! Ми — незрячі. Ми не знайдемо дороги на Корабель…
— Я знав, що так буде. Треба було приєднуватись до всіх. Підемо слідом, поки не пізно.
— Так-так, підемо слідом! Я сховаю котика під пальтом. Ми ж не залишились тут самі?
Хіба вона не чує, що тут повно істот, які принишкли, слухаючи кроки людей, що нарешті їх покинули. І чи довго їм радіти?
Коли старий передавав мене з рук в руки, я знав, що покину їх. Ціле життя за мене вирішували, то чи легко буде мені зараз сказати «ні»? Я тремтів, і жоден звук не міг вирватися з моїх грудей.
— Ходімо, — заквапився старий. — Куди ж поділась моя палиця?
Можливо, йому слід було сказати щось на прощання тій кімнаті, де вони прожили стільки років, на стінах і речах якої осіли частки їхнього буття. Чи ж не шкода покидати притулок, який мав стати останнім? Цю тріснуту шкаралупу, яку заливає дощ? Ні, він не сказав нічого, навіть не заплакав. Просто вийшов, тримаючи під руку жінку, що мала за пазухою дорослого чорно-білого кота, чий хвіст зрадливо висовувався з-під поли. Кожен, хто глянув би на неї, одразу ж помітив би кота і спитав би себе: «Навіщо брати тварину туди, де і людям тісно? Дайте нарешті спокій істотам, які вам не належать! Відпустіть їх на волю!»
Але нікого нема ні попереду, ні позаду. Лише тьмяне жовте світло, яке може щомиті згаснути, якого не бачать двоє стареньких сліпих. Їхні скулені постаті в затхлому одязі, незграбному взутті рухаються у цьому світлі. Огидно хлюпає вода під ногами. Коли її стане більше, сюди запливуть риби, сірі й верткі, а зараз бовтається сміття: обгортки, недопалки, порожні капсули з-під ліків та інше… Легко послизнутись і впасти тому, хто човгає наосліп промоклими ногами по бетонній підлозі. Їм би йти швидше, щоб встигнути, але куди? Час добігає останні хвилини, скоро його змінить хаос. Нічого не вдієш: таке було вже не раз. Колесо крутиться, м’яч котиться, життя витікає крізь найменші щілини. Ніхто нікуди не зникне, лиш переміниться: живі у мертвих, вогонь у попіл, вода у повітря, думки…
Не бійтесь. Ось іде вам назустріч рятувальна команда в плямистих мундирах, у непромокальних плащах, з червоними від безсоння очима. Вони заженуть заблудлих овечок до отари, не має значення, чи ті сліпі, криві чи убогі. Подумайте, яке щастя опинитися в затишному закапелку, тримаючи в руках горнятко гарячого чаю, слухати розмови людей, озиватись до них. Самотня людина— не зовсім людина. Може, коли зійде сонце, ви його побачите…
…І ось я знову дозволив себе забрати, не знаю чому. Мене передають з рук в руки, тим часом, коли я маю лапи, хвіст, зуби і кігті, й міг би сам себе захистити. Дивна річ: тіло моє розслаблене, наче я збираюсь передрімати цю набридливу катастрофу замість того, щоб шукати рятунку. Двері лишаються відчиненими навстіж. Мої господарі ніколи не залишали найменшої щілини. Боялись, щоб я не втік. Насправді двері треба зачиняти не для того, щоб втримати кота, а для того, аби не увійшов хтось чужий. Від чужого не знаєш, чого чекати. У нього зовсім інший запах. Мені тоді ставало цікаво й страшно: я міг почути запах диму, м’яса, навіть інших істот. Я ховався у куточок і обмірковував кожен запах, визначав його особливості. У моїй пам’яті зберігається багато запахів, приємних і неприємних.
Як тільки ми вийшли, у ніздрі мені вдарив запах страху. Люди пітніють інакше, коли бояться. Але у них надто слабкий нюх, щоб відчути запах страху. Хтось починає боятися, а хтось ні. Я злякався і почав чинити обережно опір: вивільнив передню лапу.
— Якщо будеш пручатись, я тебе не втримаю.
Я відчув, як разом зі страхом у мені наростає протест. Навіщо було мене брати з-під дверей? Господарі мали б про мене подбати.
І тут я побачив яскраве світло в кінці коридору, темних людей, що несли це світло (чи воно їх несло). І різкий чужий запах, не страху, а сили, що викликає цей страх. З кожною хвилиною вони наближались до нас.
— Ми тут! — тоненьким голосом заквилила бабуся. — Допоможіть!
Дивно, що вона не злякалась тих темних людей. Але я був котом, і не міг витримати ще й це. Одним стрибком я опинився на підлозі й кинувся назад, бо попереду були чужі. Я вмер би, якби хтось з них торкнувся мене!
Бабуся кричала вслід, хотіла, щоб я повернувся. Але було вже пізно. Я вдруге залишився сам. Можливо, назавжди. Можливо, я буду жалкувати, що покинув людей, які годували мене, гладили, чухали за вухом, говорили лагідні слова. Але настав час, коли кожен мусить дбати сам за себе: час катастрофи. Я не довго біг, коли почув знайомий запах домівки, до якого теж домішувався різкий запах страху. Я ще подумав, що господарі чекають на мене, щоб узяти на Корабель. З ними я би пішов.
Двері були прочинені. Я озвався, покликав господарів, а тоді швиденько прослизнув у щілину. Тут було темно. Я ходив по кімнаті, кликав, хоч знав, що тут їх немає. Але мені було потрібно чути власний голос, щоб домівка чула його.
Я віднайшов свою миску і похлебтав трохи холодного пересоленого супу. Це мене заспокоїло. Попоївши, я сів на канапу, яка ще зберігала приємний запах дівчинки. Тут раптом почулись чужі голоси. Я ледь встиг сховатися, коли у дверях з’явився сліпучий промінь світла.
— Нікого нема. Пішли далі!
Від цих грубих чоловічих голосів я увесь зіщулився, і ще довго сидів, слухаючи, як віддаляються кроки. Їх змінили плюскіт води і шум вітру. Через деякий час я знову заспокоївся. Правда, пекло в роті, і я мусив злизати води з підвіконня. Але таке було й раніше. Господарі завжди забували про чисту воду для мене. Здавалось, вони зараз повернуться. Дівчинка візьме мене на руки і скаже: «Ти скучив за мною, котику?» Поступово моя шерсть всотувала знайомі запахи безпеки, спокою. Я задрімав на подушці з думкою, що, мабуть, люди повернуться в цей будинок.
Мені навіть приснився сон. Недобре, коли ти міцно спиш, і тобі сниться сон. Тоді ти цілком беззахисний. І сон був прикрий. Наче я сиджу на підвіконні, гріюся під сонечком, і раптом за шибкою з’являється великий чорний птах. Я дуже маленький супроти цього птаха. Він сердито кричить, б’є дзьобом об скло, а я не можу втекти. Стає темно, бо птах затулив сонце.
…Чорна вода розбила шибку, а не чорний птах. Вода увійшла через вікно, я кинувся до дверей. Але й там шумувала вода. Вона підхопила мене. Я щосили працював лапами, тримаючи голову над водою. Мене несло повз замкнені двері, за якими чувся крик інших котів, виття собак, плач дуже маленьких дітей. І я побачив, як вода несе тіла мені подібних. Я не одразу збагнув, що вони мертві. Вода несла клітки з мертвими птахами, чиє пір’я намокло у воді, пливли золоті рибки, уламки меблів, пляшки… Мені вдалося вхопитись за дитячу ванночку, що на мить продовжило мені життя. А потім щось загриміло, затріщало, я разом з водою полетів кудись униз, переставши відчувати жах, біль, холод…