Записки Білого Пташка - Пагутяк Галина 16 стр.

САМ

Не було часу роздивлятися довкола на відкритому всім очам березі, і я поквапився сховатись у густій траві, що пахла сонцем. Усе мені було навдивовижу і вперше: літаючі квіти, комахи, що повзали по стеблах, різкі запахи землі й мишей… Я пізнавав те, що бачив, чув, чого торкався, і все мені було приємно. Не міг лише дивитися на воду, з якої з’явився. Сонце висушило мою шерсть, я її гарненько причесав, а тоді заснув. Після доброго сну я зайнявся ловами, теж уперше. Звідкись я знав, як це робити.

Я не був безпомічним цуценям, що плаче серед пустирища, намагаючись викликати у когось материнські почуття. Відчував, як після перепочинку і ловів моє тіло наливається силою, а серце відвагою.

Так минув день. Потім я пішов шукати собі подібних. Дорогою вилазив на дерева, кликав пташок, що пурхали у вітті. Мені подобалось навіть, як вони мене зваблюють, підлітаючи надто близько. Але я був ситий і тільки вдавав, що полюю. Мені стрівся маленький струмочок, з якого я напився води, а потім легко перестрибнув.

Минув ще час, і сонце почало хилитись до сну. Позамовкали денні пташки, прокинулись вечірні, стало більше тіней, темніло, і на небо випливло величезне колесо Місяця.

Я зрозумів, що не засну цієї ночі. Місяць був вільний, як і я: ми обоє вийшли. Він — на небі, а я — на землі. Я знав, що колись це трапиться, бо що можливе у снах, те можливе насправді, і в мені наростала сила. Але не сила кігтів і зубів, яку давала мені нагріта сонцем земля, а сила, що просвітлювала зір, вимиваючи з моєї свідомості страх і скутість. Я бачив водночас і гору, й низ, і те, що діялося за моєю спиною, що давало мені відчуття безпеки. Я ставав єдиним оком, круглим і всевидющим, ставав ніби Місяцем, випромінював, як і він, світло. І ще ніколи не наближався так близько до неба. Це був інший світ, куди я потрапив, не пам’ятаючи, як. Важко повірити, що це той самий світ. З потоками каламутної води, страхом, стінами, з яких неможливо вийти. Але ж я вийшов!

Отак і сидів, доки не почало світлішати. Зустрівши Місяць, я тепер зустрів Сонце, і пішов туди, де воно поволі виринало. Його тепло нагадало мені, що я жива істота з плоті й крові, що я кіт, який потребує спочинку. Помалу моє збудження вляглося, і я вже потребував відновити власні сили. Сонце і Місяць зустрілись на небі, й, помилувавшись цим видовищем, я відчув непереборне бажання заснути. Віднайшов стежечку, і це було добре, бо холодна роса студила мені лапи й живіт. Невдовзі я почув слабкий запах диму й житла: перед очима виринула хатка, якої я зроду не бачив — зі старого потемнілого дерева.

Ну що ж, сказав я собі: треба довідатися, хто тут живе. Але, обійшовши хатку довкола, обнюхавши, послухавши усе, я зрозумів, що зараз тут ніхто не живе. Двері й вікна були зачинені.

Дошки ґанку встигло нагріти сонце. Я примостився там, спостерігаючи примруженими очима за стежкою та лісом, але тепло й тиша змусили мене поринути в щасливий безтурботний сон. Схоже, подумав я, позіхаючи, що у мене геть зникло почуття небезпеки.

Крізь сон я чув спів пташок, шелест листя, час від часу розплющуючи очі, щоб переконатись, де я. Врешті-решт тепло огорнуло мене так, що всі звуки й запахи зникли.

Прокидався я довго. Сон склеїв мені повіки, лапи не слухалися, у вухах дзвеніло (мабуть, перегрівся на сонці), хотілось пити. Звідкись долинув солодкий запах молока. Коли я остаточно прокинувся і лизнув лапу, аби впіймати той запах, то побачив неподалік, під порогом, мисочку з молоком. Не замислюючись, я випив тепле свіже молоко. Нічого кращого я досі не куштував. Те молоко увібрало в себе тепло й смак нового світу. Я аж тремтів, коли пив його. Згадав себе крихітним біля теплого боку матері, як її язик вилизував мої заплющені очі. Я не знав, навіщо мені очі, доки не прозрів і не побачив уперше світло. Коли я заплющував очі, воно зникало. Так я усвідомив зв’язок між собою і світлом.

Взагалі, я згадав те, чого ніколи не згадував. Коли мене забрали від матері, я аж нетямився з розпуки. Шукав щось тепле, м’яке, а коли його не було, то плакав. Мати небагато встигла мене навчити: я не вмів ні вмиватися сам, ні їсти з миски, був надто довірливий. Мене забрали від матері люди, велетенські істоти, цілком відмінні від нас. Я їм був навіщось потрібен. Тепер я вже немолодий кіт, але й досі не збагну, чому люди забирають нас від матері й прагнуть стати нашою сім’єю. Однак я прийняв правила цієї гри: до жінки, яка мене годувала, був поблажливий, з господарем — поштивий, а з дівчинкою у нас склалися приятельські стосунки. Я бавився з нею, коли цього хотів. Вона прощала мені ненавмисні подряпини, а я — грубе поводження. Так поступово я забув матір і виріс. А тоді захотів пізнати світ і собі подібних у ньому. Але мені не дозволили.

…Були ще безконечні дощі, дім, що тонув. Усі люди покинули його, тому він і потонув. Те, що було дуже давно, я пам’ятаю краще.

Ось що нагадало мені молоко. Я обважнів, коли вилизав миску. Але, ступивши кілька кроків, знову відчув у собі пружність, їжа — це сила.

Я підійшов до дверей. Вони були замкнені. Тоді обійшов кругом хатину. Якби тут хтось був, я б почув навіть дихання цієї істоти.

Світ манив мене: я вирушив у сутінки пізнавати його далі. І не лише світ, а й власне тіло. Тепер я дивувався, який був учора незграбний. Виліз на високе дерево і не міг злізти. Вітер погрозливо розмахував гілками. Я хотів кликати на допомогу, але схаменувся: невідомо, хто відгукнеться на мій поклик. Наприклад, якась істота, що не розуміє мене, — пес. Люди навіщось звели нас докупи, хоч ми зовсім різні. Жахливо, коли собаки й коти живуть в одному домі.

Одним словом, погойдавшись у верховітті й зголоднівши, я зліз хвостом донизу, намагаючись не дивитись на провалля піді мною. Страх висоти зник. Досить раз подолати його, і більше не боїшся.

Дуже швидко я навчився нечутно ходити по траві, оминати відкриті місця, ховатись від негоди в дуплах дерев, миттю визначивши, чи там хтось є… Але вранці я завжди повертався до будиночка на галявині, засинав, прокидався, пив молоко.

Одного дня я помітив, що листя падає з дерев, і дуже важко у ньому не шарудіти. Що стає холодніше, частіше падає дощ, і не видно Місяця. Він тужить, ховаючись за хмарами, важкими і темними. Це нагадало мені те, що я давно забув: скрізь вода, люди, що, здавалось, видихають страх, шум, гуркіт, падіння сторч головою. А може, це був сон. П’ючи молоко, я згадав усе своє попереднє життя. Там не було кінця світу.

Якось, прокинувшись раніше від холоду, я не побачив миски з теплим молоком. Зате двері до хатини були прочинені. Я довго вагався, чи увійти мені туди, адже я знову можу потрапити до пастки. До людей, які відберуть у мене дерева, здобич, можливість вийти. Але зсередини пахло молоком, віяло теплом, а на ґанку все важче було знайти сухе місце, яке б не продував вітер. Крім того, я накульгував: у нозі стриміла колючка, і я не міг ступати.

Спершу я тихесенько подав голос. Здебільшого мусив мовчати. Цей новий світ був такий просторий, великий, що мій голос видавався заслабким для нього. Та й чи було це розумно — заявляти про себе? Я певен, кожен кіт причаївся б у такому разі. Обережність ніколи не зайва.

Тоді я увійшов. Дивно було бачити довкола себе стіни, а над головою стелю. Я аж відсахнувся, бо у свідомості промайнув страшний спогад: усе валиться під натиском чорної води. Однак нічого не трапилось. Від других, теж прочинених, дверей струмувало тепло з гіркуватим запахом диму. Певно, що хтось жив у цьому домі. Я ніколи не бачив будинку, в якому хтось не жив би. Таке призначення всіх будинків. Коли їх покидають, вони валяться. Часом будинок не бачить, що в ньому живуть інші, менші істоти, які бояться вийти або просто не знають, куди їм піти. Як не знав я.

Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.

За дверима не було нікого. Я б почув дихання, найменший порух. Це могла бути й пастка, але коли подумати, то потреба їжі, тепла, спочинку сильніша за страждання. Тому я коротко й негучно привітав цей дім і увійшов, бо там пахло молоком і віяло теплом.

Піч займала півкімнати. Що це піч, я довідався пізніше, коли обпік собі лапи, намагаючись якнайшвидше зігрітись. Крізь дверцята просвічувало полум’я. Свічка не давала стільки тепла і пахла зовсім інакше. А ще тут було ліжко, застелене вовняним коцом, стіл, стілець і полиця з посудом. Біля печі стояла миска з молоком, та сама. Я випив молоко і одразу повеселішав. Мене страшенно розморило, і я забув про обережність. Стрибнув на піч, що була зверху застелена чимось м’яким, і миттю заснув. Там був такий темний затишний куточок, про який можна лише мріяти. А надворі знову падав дощ, то сильніший, то слабший…

УДВОХ

Я викликаю в нього безмежну довіру. Навіть не знаю, як це мені вдалося. Я запримітив його ще влітку і щоранку ставив на ґанку миску з молоком. А восени залишив двері прочиненими, щоб він увійшов. Наша перша зустріч була зворушливою: жалібно нявкаючи, він виповз із темного закутка печі. Неважко було зрозуміти, як незручно опинитись на чужій території. Він дав себе взяти на руки, дав витягти колючку з лапи, видушити гній, і муркотів, муркотів, муркотів.

Будь-який необережний рух з мого боку — і я втратив би його довіру. Ця маленька істота, не найдосконаліша з усіх, які я створив, мала почуття гідності. І пазурі, що, проте, ніколи не вдряпнули мене. І більш нічого. Тільки-но я сідав, кіт опинявся в мене на колінах. Він не вмів стримувати власні бажання. Він підкорив мене собі, і я все довше залишався з ним у хаті. Не знаю чому, але він був мені найближчим. І я не міг стримати сліз, коли, вилизуючи себе, він лизав мої руки, на яких була кров невинних істот, створених на муку.

Так, я створив їх для любові, для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині, але діти покинули мене, забувши повернутись. Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя.

Кожному я залишив часточку своєї сили, щоб колись вони таки повернулись до мене. Дарма. Повернувся поки що лише кіт, дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою. Може, кіт має рацію, адже він підкорив мене, зайняв місце на моїх колінах, і я не можу встати, бо не хочу його потривожити.

Коли я йду, він супроводжує мене. Ми оглядаємо наш ліс, наш потічок, наші хмари, наше сонце, птахів, комах… Як я хотів би, щоб мій біль вгамувався, біль за світом-самогубцем, який вважає мене винним за моє невтручання. А тим часом кожна часточка моєї любові благає його: повернись!

Що зараз там діється? Рятуються не кращі, рятуються сильніші. Кращих завжди приносять у жертву.

Сенс мого існування — в очікуванні. Над цим я розмірковував довго і важко, терпляче тамуючи біль. Коли кіт втомлювався, я брав його на руки, і не раз він засинав, притулившись до моїх грудей. А вечорами, у теплі, коли за вікном падав сніг, ми розмовляли. Для цього не треба розтуляти рота.

Кіт спитав мене якось:

— Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?

— Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям. Навіщо тобі цим перейматись?

— Я от думаю собі, — продовжив кіт, лизнувши мою руку, — чи хотів би я бачити собі подібних.

— І як?

— Мабуть, ні. Хтось з них міг би зробити мені боляче або я — йому. Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив. Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного. Ти теж не хотів би бачити собі подібних. Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками. Щоб хтось інший брав мене на коліна. Я зразу відчув, коли тебе побачив, що ти такий, як я. Правда?

— Правда.

Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає. Просто тому, що не знає, де нас шукати.

Книга снів і пробуджень

КНИГА НОЧІ

— Чого ти посміхаєшся? (Чого ти не плачеш?) — Тому, що мені добре. — А чому тобі добре? — Бо я не вмію плакати. — Боже, чому ми такі нещасні й неприкаяні, чому нас стороняться люди, чому нас уникають? Ніби у нас на чолі знак недоторканості.

— Бо ми не звідси.

І прошу: — Їдь. Коли ти знову сюди приїдеш, мене вже тут не буде. — А де ти будеш? — Поїду, як і ти, тинятися по електричках, ночувати на вокзалі. А потім вернуся додому, де я завжди в безпеці. — А де твій дім? — На сонячному острові. — А де той острів? — Посеред ріки. — А де та ріка?..

Та на зупинці, в глухому поліському селі, здригаючись від цікавих поглядів учнів, які вертаються з продовженої групи, я меншаю, стаю піщинкою, коли твій автобус зникає в тумані, бо сила моя тільки в тому, щоб похвалитись нею, — і знову будні, холод, темрява, спогад про зачаття, яке не відбулося.

І з тим почну мою розповідь про пекло, чистилище, рай, сни, які їх супроводжують, про квіти, які вічні. Це може стати моїм заповітом, якщо я стану жертвою власних пророцтв.

Колись я просила Бога, щоб дав мені знак, і побачила на бруківці зламане лезо ножа. Ми, люди, наче спинились над прірвою, внизу якої пливуть хмари і синіє небо, й не можемо це витлумачити усталеною логікою. Бо зламане лезо ножа означає і смерть, і рятунок. Тільки власна розгубленість спонукала мене взятися за перо, щоб описати все, що відбудеться колись зі мною, і діється зараз, а також те, що трапилось з кимось іншим.

І починаю писати в чужому домі, серед чужих людей, року 1990-го, місяця червня, 7 числа, і від того чуюся майже щасливою, бо мусить бути хтось, хто хоче чути мій голос.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Містечко, яким проїжджав наш автобус, було однакового брудно-жовтого кольору, як пізня осінь. Поперек тротуару лежав убитий машиною жовнір, із живота якого вилізли рожеві кишки. Автобус, не спиняючись, проїхав повз нього. Вулиця попереду й позаду була зовсім порожня. Ніхто не зойкнув. Очі байдуже ковзнули по велетенському, як смерть, тілу. Чомусь я бачила це, а ніхто не бачив. Скількох ти задавив на своєму віку, автобусе?

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ДАЛІ З ОТИМ СОЛДАТОМ. Душа його здивовано повисла над розпластаним тілом, яке, мабуть, негайно обсіли б мухи, якби не кінець осені. Ні, вона не потребувала зойків, лементів, тупоту ніг. Душа просто не знала, що з нею діється. На мить вона торкнулася теплих вуст хлопця, з яких витікала цівка крові — очі його розкрились, щоб більше не закриватись. Душа сахнулась, відчужена назовсім.

Вулицею мчали машини, але, почувши, що щось негаразд, почали їздити іншою дорогою. Тіло застигало в неприродній позі, проте лише збоку видавалось, що йому незручно лежати. Тепер це була всього-навсього купа м’яса, автомобільна офіра. Люди теж перестали ходити тією вулицею. Вони не хотіли бути причетними.

Три дні душа літала навколо тіла, і ніхто не запалив їй свічки, і не поставив води вмитись, і не замовив молитви. Чужа людина вмерла в чужому місті, де не було ні церкви, ні Бога. Третьої ночі білий ангел укляк над тілом і заплакав, пригорнувши до себе бідну душу. Сказав їй: «Покинь тіло і лети туди, де була його домівка». — «А далі що?» — «А далі я тобі скажу». — «Чому ж ніхто не забере тіло?» — «Хіба сліпі його побачать? — сумно відповів ангел. — Не турбуйся, я поховаю його як належить. А в тебе попереду вічне життя. Мусиш іще трохи постраждати».