Сонні жаби прокидались і перемовлялись між собою хрипкими голосами. Сухий очерет ледь не порізав мені лице. Колись уже це було. Я встигла вмити лице теплою водою, коли мене наздогнав чоловік.
— Далі я піду сама.
І виклично глянула йому в очі. Спітніле заклопотане лице видалось мені напрочуд потворним. Я б не витримала, якби він хоч пальцем доторкнувся до мене. Він хитнувся, втративши рівновагу в грузькому піску.
— Далі я піду сама.
— Чому, — залепетав він. — Ходімо разом.
Всі пережиті страхіття відійшли, як сон. Я починала жити спочатку. Не потребувала ніяких провідників.
— Не смій іти за мною.
Чоловік відступив назад. Я скинула капці й одразу ж провалилась у глибоку воду. Чоловік заметушився на березі. На моє щастя, він, певно, не вмів плавати. Вода підхопила мене й лагідно понесла. Вона була чорна й тепла, але чудова на смак. Я пливла за течією, сподіваючись, що вона кінець кінцем винесе мене на берег, подалі від тих жахливих місць, звідки я втекла. Може, я ще зустрінуся зі своїм рятівником і подякую йому.
Я лягла на спину й задивилася на осяяне місяцем небо. Місяць не спускав з мене ока. Є люди, котрих цей погляд допроваджує до божевілля. Але мене лякають зірки. Вони знищують ілюзію плаского неба, а глибоке небо жахливе. Мені слід було пристати до протилежного берега: пустельного з поодинокими деревами і кущами. Ця тепла вода обволікала мене, як сон, притуплювала пильність. Певно, я могла б пливти до берега безконечно, але жива. Мертва я б потонула. Не відчуваючи ні тепла, ні холоду, я робила лише незначні рухи і швидко звиклася з ритмом хвиль. Ще трохи, і я стала б часткою Ріки, лишилася б у ній навіки. Може, це було б краще для мене. Береги зникли, і течія сповільнилась, налаштовуючи мене на безнадійність.
Ріка знала мої думки. Я одразу ж різко звернула вбік, протестуючи, і певний час не відчувала опору. Ясна річ, Ріка може мене втопити, як кошеня. Я пливла до уявного берега, бо місяць зник. Аж потім виявилось, що я знову пливу за течією. Страх охопив мене. Я опинилась у суцільній темряві без жодного орієнтиру. Я крикнула:
— А-а-а!
Цей найдавніший людський крик може означати все: жах, позіх, розчарування, радість, крик волаючого в пустелі. І над моєю пустелею став підніматися туман. Це мене збадьорило: ніч не може тривати вічно.
Ріка схлипнула. Набігла хвиля, потім ще одна, заливши мені рота. Ріка не хотіла мене. Вона дозволяла або піти на дно, або дістатись берега. Щось величезне й темне принесли хвилі. Перевіз. Той, хто був на ньому, кинув мені мотузку. Я безсило впала на дерев’яний поміст. Перед очима замерехтіла тисяча зірок, а потім мене оповив спокій і блакитне сяйво.
Коли я прийшла до тями, вже світало. Я була накрита старою ковдрою. Перевіз плив далі. Перевізник витирав лице від білого туману, що осідав, чимось, схожим на пожмакану маску.
— Скоро берег, — сказав він. — Там розпалимо вогонь. — Його лице було смагляве, як у цигана, а очі сірі.
— Який берег?
— Лівий.
Я хотіла лише знати, чи це не той, звідки мені насилу вдалося втекти. Мене бив дрож. Перевізник зайшов у шопку, де, певно, й жив, і виніс ізвідти вицвілий байковий халат, які дають у лікарні.
— Переберіться, а на березі посушите свою сукню.
Коли я перебралася, він дав мені на дні бляшаного горнятка самогонки. Мені стало тепліше, і я почала роззиратися довкола. Берег був близько, хоч туман ще не зовсім спав. Вниз по річці виднівся зелений острів.
— Впізнаєте? — посміхнувся Перевізник.
Я не зрозуміла.
— Зелений острів. Колись я вас туди відвезу.
Я гірко посміхнулася. Мене відлякувала вода. Я сама була островом, вірніше, предметом посеред ріки.
— Не дивуйтесь. Я нічого не пам’ятаю. Я —хвора.
— Пригадаєте собі, коли прийде час. Мене ви, звісно, теж не пам’ятаєте…
Ми вийшли на берег, усіяний сміттям, яке не приймала Ріка чи лишали пасажири, виглядаючи перевіз.
Перевізник розпалив вогонь, вийняв хліб, сало, цибулю:
— Їжте.
Ми мовчки їли. Потім він сказав:
— Вам доведеться зазнати лиха. Ви хоч знаєте, чого шукаєте?
— Знаю. Спокою.
Певно, сонце, яке так урочисто сходило, висвітлило мою думку.
— Довго доведеться його шукати.
— Я шукаю його ще довше.
У моїй свідомості так міцно вкоренилося це прагнення, що я його згадала тільки тепер. Мені було радісно.
…Нестерпно болить голова від сонця, що світить просто в очі. Я змушена так іти. Позаду — Ріка. Спочатку йду бруківкою, хоч немає жодних ознак людського житла. Лише невеликі округлі пагорби, порослі шипшиною й терном. Потім бруківка уривається, і далі вже звична ґрунтова дорога. Ні звіра, ні пташки. Коли нарешті сонце затуляє хмару, все стає похмурим. Перевізник не попереджав мене, що буде далі. Я сама повинна остерігатись. Ця думка змушує мене відійти з дороги, щоб у разі небезпеки сховатись. Босим ногам боляче. Десь надибую пагорбок з дикою грушею, щоб відпочити. Тут починає падати важкий темний дощ. Я не зразу дотямлюю, що це падають мертві птахи: горобці, ластівки, синиці, горлиці. Вони падають з дощем, як каміння, не гублячи пір’я, і зависають на колючках терну. Краплі крові бризкають на мене. Я закриваю лице руками, тулюсь до дерева, аж поки не настає тиша. А тоді вже не тримаюсь дороги, а йду навскоси, забризкана пташиною кров’ю. І плачу.
Далі вже нема мертвих птахів на вигорілій землі. Знову безхмарне небо. В одному з ярків бачу свіжу зелену траву, в якій ворушиться слабке джерельце. Змиваю кров і студжу ноги в потічку. Якусь мить мені здається, що хтось дивиться в спину. Обертаюсь і бачу кострубатий пень. Його коріння утворило ніби печеру. Я вже не годна йти далі, залажу туди і скручуюсь клубочком. Треба відпочити, інакше почнуться галюцинації. Сниться мені, що спускаюсь у якесь підземелля, заходжу в кімнату, де світить слабка жарівка. Там компанія п’яних чоловіків і жінок, які чекають на мене, й одразу ж наливають склянку білого вина. Я не хочу з ними пити, відчуваючи їхню приховану до мене ненависть. Вони заманили мене, щоб поквитатись. Декого з цих людей я знала раніше. Мені не хочеться з ними пити, і я виливаю вино на підлогу. Вони кидаються на мене й ріжуть лезами лице і все тіло.
Зі схлипом прокидаюсь у своєму ембріональному сховищі. Сідає сонце за пагорбом. Тихо. Десь мусять бути люди, котрі не відштовхнуть моєї простягнутої руки і сховають у разі небезпеки. Більшість людей — добрі. Я ж перепливла Ріку, хоч потім мертві птахи падали мені на голову. А якщо не зустріну людей, то десь же є сади, яких вони не взяли з собою, ліси з ягодами і грибами. Там я знайду притулок на зиму. Я стала вічною, відколи втратила пам’ять. Самотність, можливо, поверне напівстерті спогади, що є ключем до всього того, що маю ще пережити. Напівстерті спогади не такі болючі.
…Я йду ледь помітною стежкою. Якщо буде світити місяць, то зможу йти і вночі. Зрештою, очі звикають до темряви. На траву впала роса, коли зайшло сонце. Його відблиск іще тримався на пагорбах, а в ярах уже панував морок. Стежка мала мене кудись привести. Горби в присмерку нагадували то величезних звірів, то стародавні могили — і те, й те однаково неприємне.
Нарешті моє безлюддя скінчилося. Попереду була якась оселя. Страх наступав мені на п’яти, і я втішилася освітленими вікнами. То була сільська хата, оточена благеньким парканом. Вікна не були затулені фіранками, і я вгледіла молоду сім’ю. Коло печі сиділа жінка і церувала панчоху, її чоловік тримав на колінах хлопчика років трьох-чотирьох і гортав перед ним книжку, їхні обличчя були такі спокійні, що я вже не вагалась. Мені б тільки почути людський голос. Та коли я наблизилась, відчула такий сильний опір, аж мене відкинуло. Простягнула вперед руки і наштовхнулась на невидиму стінку, скам’яніле повітря. Вона перегородила мені шлях. Приголомшена, я сіла під стіною на мокру траву й утупилась в освітлені вікна. Невже ці люди обгородили себе стіною? Як вони сміли? Якби це не було з їхньої волі, вони б не сиділи такі спокійні й безпечні. Зрештою, небезпека на цьому березі так само існує, тільки в інших формах, ще мені невідомих. Я спробувала обійти стіну. Вона мала округлу форму, тобто оточувала подвір’я. Але з іншого боку я побачила інші вікна: великі, завішані порваним тюлем. А всередині — сонні діти, брудні жінки з клунками й валізами, бабусі по кутках. Он куди я хотіла прийти… Цього разу стіна мене охороняла. Я негайно вирішила йти геть.
Позад мене стояв той самий чоловік, якого я залишила на другому березі Ріки.
— Що ви тут робите? — спитала я різко.
— Ви заблукали…
— Чому ви знову мене переслідуєте?
Він знизав плечима:
— Я не переслідую, а оберігаю. Вам треба було йти верхами.
— Якими верхами?
— Верхами, — вперто повторив він, як щось дуже зрозуміле.
— Чи знаєте ви якесь місце, де можна перебути ніч?
— Знаю, але чи буде воно вам до вподоби…
— Відведіть мене туди.
То була якась халупа, недалеко від дороги, оточена кущами і старими деревами. Чоловік вийняв з кишені ключа, відімкнув двері. У хаті він запалив свічку і поставив її під стіл:
— Щоб не видно було з дороги.
Я сідаю біля холодної печі, не певна, чи пощастить мені звільнитися від напруження. Помічаю розібрану стелю над собою, зірки.
— Іншого на разі не можу вам запропонувати.
— Так, — кажу байдуже.
Тіло стає легким, а думки взагалі зникають. Коли прокидаюся, світить сонце. Я лежу на якійсь скрині, вкрита коцом. Нікого нема. На столі горня молока і шматок хліба.
Боже, як мені стає самотньо й порожньо у чужій хаті! Кидаюся до дверей. Вони незамкнуті. Потім намагаюсь увіпхати в себе молоко й хліб, щоб набратися сили. Оселя така вбога й занедбана, наче щоночі тут збирається всіляка нечисть. Мені треба витримати ще третю ніч. Тоді все зміниться. Якийсь упир живиться моїм духом, і я блукатиму доти, доки буду йому потрібна.
Йди далі, йди. Безсилі молитви й хрест, бо сюди не сягає ні диявол, ні Бог. Коли виходжу, то бачу довкола розкидані грубі книги з чистими білими сторінками, їх дуже багато, але жодну з них я не можу прочитати. Я не дивуюсь, що бачу їх у траві. І не дивуюсь, коли опиняюсь у себе в Урожі. Йду по стежці з мамою, а перед нами котиться людська голова. Спитати про це маму означає змінити дальший хід подій. Але я голоском п’ятилітньої дитини питаю:
— Мамо, куди котиться ця голова?
Відчуваю якийсь сильний удар і втрачаю притомність. Отямлююся на малесенькому майданчику над прірвою, з якої лине диявольський гуркіт. Нема рятунку. Я неминуче впаду вниз, притягнута порожнечею. І кричу:
— Мамо, куди котиться цей м’ячик?!
Я несу формувальним цехом на дощечці маленькі людські голови, щоб покласти їх у піч. Коли підходжу до конвейєра, вони стають чашками. Так, це теж було, коли я хотіла вмерти й сиділа із мокрою головою на морозі. Мені приснились ці голови. Отже, до мене потроху повертається пам’ять.
Знову йду незнайомою стежкою по цілковитому безлюдді. Чи це покара, чи нагорода — відсутність людей? Цього не дано знати до кінця шляху. Може, я й прагнула самотності, але не такої погрозливої, коли замість людей дерева, кущі, квіти без запаху, сам дотик до їхніх пелюсток викликає спрагу. Здається, щось їде. Я обертаюся. Величезний червоний «Ікарус» мчить по запилюженій дорозі. Несподівано для себе я підняла руку. Автобус спинився попереду. Я бігла до нього, і ноги мої були наче з вати.
Салон був повний людей, і я ледве знайшла вільне місце. Куди автобус прямує, я не питалася, бо знала: він їде звідси. Люди, як люди, по знуджених обличчях видно, що здалеку. По якімсь часі ми в’їхали у порожнє брудно-коричневе місто, де головою до тротуару лежав мертвий жовнір, вхопившись руками за живіт. Одразу по тому автобус спинився на площі із зруйнованим храмом: стирчали тільки рештки стін, заввишки зо два людські зрости. Всі виходили, вийшла і я. Якась старша пані торкнула мене за плече. Лице їй сяяло задоволенням.
— Дивись, — сказала вона, — як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.
І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.
— Ходи зі мною, поховаємо їх, — запропонувала жінка.
Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.
— Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!
Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева — то будинки, вулиці — ріки, луки — площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею — все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:
— Треба ж їх пом’янути, правда?
Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:
— Ми тут чудово відпочинемо.
Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:
— Так.
Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.
Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.
— Нам треба десь переночувати.
— Підемо, як доп’ємо вино, — спокійно відказала жінка.
…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.
Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.
Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:
— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.
Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.
— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.
Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.