насправді можна уявити, якщо дуже захотіти, можна уявити, що навколо сама вода, а може, я
буду сухопутною чи небесною рибою, тоді мені вода навіть не буде потрібна. Я плаватиму
між хмарами, гулятиму вулицями, пересуватися буду на хвості, головне тільки, щоб мене не
з'їли, бо люди часто їдять риб, тут нічого не вдієш. Я не знаю, навіщо гаяти час на всяку таку
фігню, на яку ми його гаємо в школі, тому часом, коли це все мене зовсім замахує, я, замість
сидіти на уроках, дуже довго катаюсь у трамваях або просто тиняюся вулицями. А часом ми
з Олегом ідемо до лісу. Але не просто так, а дивитися на моє озеро. Уперше ми пішли туди
на початку минулого березня, уроки закінчилися рано, ми з Олегом були черговими, я
витирала дошку, малювала мокрою ганчіркою різні кумедні фізіономії, а він замітав і мив
підлогу, правда, потім я вирішила полляти квіти, щоб уже зовсім не бити байдиків і не
звалювати всі обов'язки на одну людину, навіть якщо це й хлопець, я задивилася на фіалкове
око фіалки, це так смішно звучить фіалкове око у фіалки, і, здається, зовсім забула, де я. «Ти
тут на зовсім хочеш залишитися? — іронічно запитує Олег. — Трудовий десант завершено».
«Ні, ходімо», — кажу я трохи ніби непритомно і сама собі дивуюся: ну, фіалкове око у
фіалки, ну, подумаєш, що тут такого. Ми з Олегом вийшли зі школи, в обличчя пійнуло
вологим весняним повітрям, я втягнула його в обидві ніздрі, зрозуміла, що це нарешті весна,
і засміялася голосно, дзвінко, закинувши голову, мені здавалося, що небо так близько, і
захотілося танцювати якийсь божевільно швидкий танець. Тільки надто слизько і скрізь
калюжі. Довго я не протанцювала би. «Весна пахне, — кажу я. — Треба йти до лісу. Там її
ще більше. У лісі все інакше». «Там мокро», — каже Олег. «То й що? А тут сухо? У мене
непромокальна мембрана на черевиках. Хочеш піти зі мною подивитися на моє озеро?» «У
тебе є озеро?» «У лісу є озеро, воно мені дуже подобається, тому я кажу, що воно моє. А
взагалі я думаю, що воно і нічиє, і кожного. Якщо воно тобі сподобається, може бути й
твоїм». Від мого будинку ліс через дві вулиці, до озера йти п'ятнадцять хвилин, ну, а від
школи півгодини. Ми долаємо цю віддаль мовчки, дорога в лісі протоптана, точніше
проїжджена, бо на озеро їздять машинами. Часом на дорозі калюжі широкі й глибокі, теж
трохи ніби озера, тому нам доводиться обходити їх по снігу, в Олега джинси мокрі від снігу,
у мене чомусь ні, мені від цього смішно, але я вирішую, що цього не коментуватиму, треба
бути чемною з гостями, які приходять до мого лісу. На озері крига ще зеленава, подекуди
жовтувата, видно, що вона м'яка і невдовзі буде сходити, відпустить озеро. Біля берега
ополонка така, як велике людське око. Тут видно, що вода живе, дихає, що тільки тут вона
може подихати. Я присідаю, щоб роздивитися слимака, який спить на дні, може, то й не
слимак, а щось, що мені здається схожим на слимака. Думаю, що на воду можна дивитися
дуже довго, безконечно. Олег також присідає, ми довго дивимося, як вода дихає. «Я теж
живу, як вода», — видихаю якось несподівано для самої себе. Олег коситься у мій бік, його
очі — знак запитання, вони вимагають пояснення, що ти говориш, дівчинко, як це ти живеш,
як вода, ну, та ясно, на скільки там відсотків людина складається із води? «Ну, я хотіла би
жити, як вода, так спокійно, знаєш, щоб не боятися і просто текти й дихати». Я не знаю, чи я
кажу те, здається, не зовсім те, тільки мені зараз дуже добре, біля цієї зелено-жовтої води, в
Олега очі такого самого кольору, тільки я не знаю, чи треба йому про це казати, вони у нього
просто дуже живі, і мені це подобається. Очі в нього дихають. Олег нічого не говорить,
дивиться на мене пильно, трохи насмішкувато й іронічно. «Важко жити, як вода», — каже
він, і я знаю, що він розуміє, що я маю на увазі, і що це не просто так, і що він трохи
тривожиться за мене, за те, що я так думаю. Ми водночас підводимося на рівні ноги, стало
зовсім сиро, вітер пробирає до кісток, ми повертаємося додому мовчки, Олег проводить мене
до дверей мого під'їзду. «Мені сподобалося твоє озеро», — каже він на прощання. «Воно
може бути й твоїм, якщо воно тобі подобається», — кажу я і голосно сміюся. Дівчинка, що
роздаровує озера. Дівчинка, що хоче бути річкою, озером, морем. Великою водою. Олег
також сміється і махає мені рукою на прощання. Наступного дня він приніс мені пляшку
мінеральної води, сказав, що думав, що мені сподобається трохи води у подарунок. Мені й
справді сподобалось. А до лісу ми після того справді ходили дуже часто. У гості до нашого
озера. І я думала про те, що в Олега очі такі, як вода в озері, тільки не казала йому цього.
Зрештою, ми й так говоримо про різні речі. Олег розповідає мені про свої кактуси, він дуже
любить кактуси, каже, що це рослина, яка вміє захищатися. У тебе багато кактусів? «П'ять,
бо на більше мене не вистачить. Я не зможу їх добре доглядати». Знаєш, а мені колись
хотілося мати цитринове дерево. І я все намагалася проростити цитринове зерня. Одного
разу щось проросло, і я так зраділа, а та рослина росла-росла і перетворилась із цитрини на
крученого панича. Зерня потрапило в землю і виросло, тільки не те зерня, яке я хотіла. Олег
сміється і каже, що треба було купити саджанець. Так, але саджанець не так цікаво. Олег
називає мене Ана, він каже, що йому так більше подобається, (ю йому взагалі подобаються
короткі імена.
Анастасіє! Розплющую очі, наді мною стоїть тато, я лежу на підлозі, я беззахисна риба, яку
рибалка щойно скинув із гачка і тепер думає, що з нею зробити, чи одразу стукнути по
голові, чи нехай поб'ється трохи на березі в конвульсіях і сама дійде до відповідної кондиції,
чи, може, вкинути її у відро з водою, занести додому і пустити у ванну, нехай там поживе,
діти потішаться, а вже завтра можна буде й засмажити, чи краще зварити юшку, немає
кращого за свіженьку рибну юшечку. Я хапаю ротом повітря, щось гупає у скронях, і світло
дуже ріже очі. Анастасіє, може, ти встанеш? Коли тато на мене дуже сердиться, він називає
мене Анастасія, коли ж усе добре, тоді я для нього — Настя, для мами — Настуся, Насточка,
дівчинка з великими печальними очима, плоть від плоті її, плід її утроби, кров від крові,
яблуко, що відірвалося від яблуні й котиться кудись далеко, єдиний нащадок пощадіть мене
навіть якщо й не знаю куди треба котитися навіть якщо у мене все погано з фізикою
алгеброю та геометрією я не хочу бути землеміром проти цього протестують тіло моє й душа
а ще не хочу бути бухгалтером ким вийде не знаю чому я так мало знаю про себе як би мені
дізнатися побільше зрозуміти як би мені знати за що триматися може за стіни своєї кімнати
тільки це вже не кімната це акваріум і в ньому плавають риби. Анастасіє, ти мене чуєш? Що
ти зробила зі стінами? Зі стінами все добре, вони стоять непорушно, як колись Берлінська
стіна. Це мої малюнки, кажу я, поволі намагаючися віднайти вертикаль для свого тіла,
опинитись у вертикальному положенні, стояти рівно перед батьком своїм, що породив мене,
перед деревом, від якого я відриваюся, відкочуюся, стояти рівно. Тобі хто дозволив
розмальовувати стіни? Я не питала дозволу, ніхто не дозволяв, бо й не дозволив би, я не
думала, що треба питати дозволу, дозвольте мені малювати на моїх стінах, я сама могла би
бути стіною, тоді мене теж можна було би розмалювати. Боді-арт, індіанець, що йде на війну,
бойове татуювання, не знаю, що там іще. Стіно моя і прибіжище моє, кого убоюся, окрім
своїх страхів? Я і так біла, як стіна, від страху, від численних страхів за те, що діється, за те, що може статися з усіма нами, бо з людьми стається багато страшного. Ти все це змиєш.
Зараз же. Ти була сьогодні в школі? Ні. Не була? Не буду змивати своїх малюнків. Будеш. То
ти була в школі? Ні, і взагалі туди більше не піду. Добре, ми ще про це поговоримо. Щоб
завтра вранці стіни були чисті. Мама скрушно хитає головою: ти би краще в кухні
поприбирала, помила плиту чи вечерю приготувала, все для тебе має хтось робити? Ти
взагалі щось їла сьогодні? Мої батьки за стіною переймаються мною: що діється з цією
дитиною? Чому наша дочка не така, як людські діти? Отроковице, що з тобою коїться?
Смоковнице, що не родиш добрих плодів, зерно, що впало на кам'янистий ґрунт, що ти
робиш між цими каменями? Багато покликаних, але мало вибраних. Ніхто нікуди мене не
кличе, а може, це я просто недочуваю, виберіть мене королевою лісу, подаруйте мені оленя й
бистрого коня, дайте мені золоту сурму, може бути хроматична сопілка, випущена на
деревообробному комбінаті номер два, і праску не забудьте вимикати, коли прасуєте мені
мізки, руки, ноги та інші частини тіла, не перепалюйте мене, хоча, здається, нагадувати вам
про це марна справа.
Я не помила стін принципово, не могла я вбити своїх риб і знищити свої квіти. Я так і
сказала про це вранці мамі з татом. Що я не хочу бути вбивцею. Вони переглянулися мовчки,
а потім тато сказав, щоб я негайно збиралася до школи.
У суботу ми з мамою пішли купувати їй нову куртку. Вона вважає, що в мене добрий смак, я
нічого про це не знаю, тільки бачу, у якому одязі вона виглядає, як молоде листя, а в якому,
як припалене гарячою праскою, що їй зовсім не личить. Краще ж виглядати, як молоде листя,
правда? Куртку ми купили, мама раділа, у неї розгладжувалися тоненькі зморшки і яснішала
шкіра. Удома я побачила, що сталося найстрашніше: тато знищив моїх риб і повиривав усі
квіти, а також вимкнув моє сонце, і воно перестало світити. Тату, а тих риб ти посмажив?
Яких риб? Тих, що жили у мене в кімнаті? Анастасіє, ти думаєш, що кажеш? Я думаю, що я
кажу те, що є. Навіщо ти вбив моїх риб? Анастасіє, здається, ми з тобою говорили про те, що
стіна повинна бути чиста. Я хочу, щоб у мене в кімнаті жили мої квіти й риби.
У неділю ввечері я знову розмалювала стіни, пообіцявши новим рибам і квітам, що
турбуватимуся про них і що ніхто не зможе зробити їм щось погане, проти їхньої волі і проти
моєї. Увольте мою волю, дайте мені жити, як у мене виходить, неквапно й нерозсудливо. Не
розсудком, а серцем. Не судіть і не будете судимі, хоча вас все одно судитимуть, очно й
заочно, але не бійтеся чужих судів, навіть якщо вони тягнуться за вами довго й уперто, як
жуйка, прилипла до підошви черевика. Найгірше, коли жуйка заплутається у волоссі. Тут
уже часом доводиться міняти зачіску чи повністю її позбуватися. А потім вийшло так, що в
понеділок я боялась іти до школи, бо не хотіла залишати риб самих, і у вівторок я не була
певна, що ніхто їх не скривдить, і в середу, але далі це вже просто не мало сенсу, просто я не
могла зібратися і піти до школи, тому що мені не хотілось, і я не знала, що там робитиму, і з
моїми рибами й квітами мені цікавіше та й із ними знову може щось статися мені доводиться
захищати їх я дивлюся рибам у вологі очі, й тоді мені спокійніше, і говорю з ними,
розповідаю їм про те, як мені жилося, доки ми познайомились, у мене великі й круглі очі,
часом мені здається, що мої очі — це також акваріуми чи, може, бездонні ставки, риби
можуть жити у моїх очах. Анастасіє візьми себе в руки я не можу узяти себе в руки бо я себе
не підніму Анастасіє що відбувається з нашою дитиною Анастасіє ти повинна закінчити
школу й отримати атестат мабуть треба йти до лікаря це може бути депресія може ти
посварилася з Олегом у нас у родині ніколи нічого такого ні з ким не було всі були
абсолютно нормальні за що це нам таке мама плаче Анастасіє що це за безглузда звичка
лежати на підлозі ти весь час так лежиш ні не весь час бо іноді я сиджу й читаю книжки або
слухаю музику або думаю про те що мені хотілося би побігти так як Форест Ґамп просто
одного дня побігти не зупиняючись і так декілька років різними країнами Европи наперекір
візовому режиму коли хочеш біжиш хочеш спиш хочеш обідаєш у дешевому придорожньому
барі овочевим супом і тушкованою капустою з чорносливом звідки він брав гроші я не знаю і
чи був у нього спальник щоб поспати якщо не вийде добігти до якогось місця де можна
знайти нічліг у фільмі цього всього чомусь немає я розумію що там ідеться про інше але все
одно мене дуже цікавлять такі практичні речі іще ж залишається фізіологія нікуди від неї не
подінешся ми це матерія хоч це сумно насправді зрештою про все це можна забути і зовсім
не перейматися такими дрібницями просто досить бігти біля океану після заходу сонця
багряне небо багряна тепла вода мокрий пісок не випускає ніг а ще я ходжу гуляти до лісу на
озеро коли батьки на роботі але не збираюсь їх про це інформувати мені подобається
дивитися на воду світ ловив мене але не спіймав Настусю моя донечко моя дорога дитино що
з тобою чому ти не можеш знайти собі місця коли ми вивчали в школі Сковороду мені
подобалося цей чувак здається шарив у тому про що казав шкода що я не зможу з ним
познайомитися сад божественних пісень це добре думаю що таке місце мені сподобалося б
треба робити те що підказує серце годі можна стати щасливими і гуляти по своїх садах
скільки захочеться здається я тоді навіть зрозуміла що таке сродна праця і мені дуже
захотілося почитати цього чувака більше можливо ще колись буде час цим зайнятися
почитати про божественні сади здається він також про це писав
а ще я хотіла би жити в морі так мені тепер підказує моє серце час від часу жити в морі там
нікого не можна знайти я буду маленькою непомітною мушлею такою як морська вода мене
не помітять нехай шукають мене на своїх підводних човнах катерах теплоходах авіаносцях
есмінцях усе одно не знайдуть добраніч любі друзі бо я на іншій хвилі ви надто багато від
мене хочете занадто багато ти погано почуваєшся? у тебе болить голова? я навіть не знаю що
у мене болить і чи це у мене болить голова я думаю що я не хочу мати тіла і голови також
вона тоді напевно не болітиме це не тіло це мушля у якій росте коштовна перлина перло
многоцінне і тисне на стінки але так мені набагато краще якщо це тільки перлина а ви не
наступайте на мене бо розчавите квіти мої руки мої руки квіти червона вода у моєму
акваріумі добре все що добре закінчується добре що все закінчується добре що ніщо не
триває вічно добре що коли хочеться заснути можна заснути але потім можна прокинутися
коли ми мертві прокидаємося ми починаємо жити
сьогодні п'ятниця батьки поїхали в гості до друзів за місто і повернуться аж у неділю ввечері
це велике свято для людей і домашніх тварин для квітів і риб мені дуже подобається бути
самій удома я дивлюся на дерева за вікном блукаю з кімнати до кухні і до ванної думаю що б
його поїсти слухаю марію калас думаю про те що всі талановиті жінки дуже нещасні а всі
талановиті чоловіки алкоголіки тобто всі талановиті люди насправді дуже нещасні але
суспільство чомусь оминає цей незаперечний факт тобто суспільство влаштоване так що
талановитим людям у ньому жити зовсім нестерпно їх там забивають повільно але впевнено
й послідовно вони нікому не потрібні з їхніми талантами школу саме для того й придумано
щоб позбавити людей їхніх талантів це я знаю напевно бо за десять років можна багато чого
забути можна все забути і перестати будь-чого хотіти залишаться тільки первинні інстинкти
основний із яких інстинкт самозбереження мої батьки так не думають тато каже анастасіє ти
маєш закінчити школу отримати атестат вступити в університет звісно ти можеш вступити