Дядечко нетерпляче цмокнув.
— Та його ж ніхто не вип’є. Треба трохи довіряти людям.
Дідусь чорногорець, уздрівши нашого мамута, зупинився.
— Це ваш? — запитав.
— Наш,— гордо відказав дядько.
— Ловка машина! Пам’ятаю, в першу світову війну я був на фронті, і якось один генерал приїхав такою... Тепер їх уже нема. Халтуру роблять! — плюнув крізь зуби і гукнув на Бушина: — Гей-о-о-о! Бушине, гей-о-о-о!
— Бачиш, — обернувся до мене дядечко, — тільки він оцінив нашого мамута.
Із шосе ми звернули на гірську стежку. Вона петляла по крячистому схилу, всипаному дрібним камінням. А коли ми проходили над урвищем по таких вузеньких виступах, що тільки б трошки поковзнутись — і полетів би в безодню, я просто захоплювався Бушином. Він спокійно ступав за дідком, киваючи влад головою. Навіть не спіткнувся.
— І як йому не запаморочиться голова? — спитав я у дядечка.
— Людино добра, та це ж найлуччий альпініст серед усіх в’ючних тварин! Там, куди не добереться ні кінь, ані мул, осел іде, заплющивши очі. Без осла в цих горах було б не життя, а мука. Він тут і автомобіль, і трактор, і вертоліт. Словом, незамінний транспорт. Витривала істота й розумна. І якщо іноді когось прозивають ослом, то для людини це має бути честю, а для осла, на жаль, образою.
Кортіло мені гукнути дядечкові: «Гей ти, осле дарданелльський!» — цікаво, чи за велику для себе честь він би це мав? Одначе я не гукнув, бо ми саме підходили до пінявого потоку, над яким висіла вузенька кладка з двох смерек. З одного боку височіла кам’яна стіна, під стіною був вузький карниз і — провалля. Потік гуркотів, спадаючи вниз. Вода розбивалась об скелі на райдужні бризки, і в повітрі стояв туман. Од нього кладка була волога та слизька.
Перебиратися такою кладкою — це, думалося мені, справжнє шаленство!
Дідусь чорногорець зупинився. «Може, повернем назад?..» — думав я. Де там! Старий узяв повідець біля самої морди Бушина і перший ступив на хибку кладку.
— Гей-о-о-о! — крикнув. — Гей-о-о-о!
Віслюк пирхнув, а тоді спокійно рушив за горянином. Я заплющив очі. Здавалося, вони ось-ось полетять у потік. Я чув тільки оглушливе ревіння води і високий, співучий голос горянина:
— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!
А коли розплющив очі, вони були вже по той бік.
— Їм треба виступати в цирку,— сказав я.
Дядечко згадав про нього оце аж тепер, на висоті тисяча шістсот метрів, бо надумав поставити по радіо годинник. Не знаю, відкіля ця думка. В наших мандрах він звичайно орієнтувався по сонцю, як первісна людина. А тут йому зненацька заманулося стати людиною цивілізованою. От увімкнув він приймач і одразу ж піймав Сараєво. Але замість сигналу часу ми почули концерт боснянської народної музики. Спершу грали, а потім співали, і найкраще співала якась жінка з оксамитовим голосом. Можна б слухати, слухати й заслухатись до нестями. Тож нічого дивного, що ми заслухалися, а дідок радісно зітхнув:
— Ех, нема луччого, як старовинні пісні!
— Нема,— вторував дядечко.
— Серце крається... Босняки ловко співають. Я знав одного — разом воювали, — як заспіває, то по горах так і линуло. Ех, линуло...— докінчив задумливо.
Дядечко був страшенно зворушений, що так линуло по горах, от і поспитав:
— Хотілося б вам інколи послухати, як співають босняки?
— А чом би не хотілося.
— То прийміть од мене цей скромний дарунок.— Він урочисто вклонився і вручив дідусеві транзисторний приймач.
Отак ми позбулися японського приймача, і дядечкові вже не доведеться перевіряти годинника по радіо. Назавтра вранці я спитав його:
— Чи не можна послухати Варшаву? Цікаво, яка там у нас погода?
— Мабуть, така сама, як і тут, — трохи насупившись, одказав дядечко.
— І не зайве б узнати, яка температура води у Віслі.
— Нормальна! — буркнув.
— І взагалі я вже давно не чув польської мови.
— А я з тобою як балакаю — по-турецькому?! — гукнув дядечко.
— Авжеж,— кинув я ущипливо, — мені якраз і здається, що з тими горянами ви розмовляєте по-турецькому.
— Розмовляю, як умію. Головне — ми чудово розуміємо один одного.— Великий чародій закурював люльку. Тягнув, цмоктав, сопів, наче в такий спосіб хотів показати, що він добре знає мої думки. І раптом усміхнувся: — Любий мій, якщо люди ставляться одне до одного сердечно і дружньо, вони завжди порозуміються. А з тим транзистором не мороч мені голови. Захотів, от і віддав. І не жалкую. Люблю давати, і ти не вчи мене!
— Та я ж нічого й не сказав...
— Знаємо таких!
— Дядечку,— зітхнув я.— Можна було б продати того приймача. Якщо не помиляюся, ми сидимо без гроша... А мені так хотілося б побачити море і пальми...
— Не хвилюйся. Скоро побачиш... Ого!
7
Тим часом я побачив таке, чого навіть біля Адріатичного моря не побачиш.
Це сталося після сніданку. В горах дув вітер, і на полонині поміж кам’яними брилами хвилювалися трави. Здавалося, що весь величезний схил пливе через бескеття до гірських верховин. А небо фіалкове, всіяне білими хмарами, як ото море піною.
Молоді пастухи рано погнали овець та кіз на пасовисько. Високо, під самими скелястими верховинами маячила отара. Мов хмарка, посувалася вона зеленим схилом.
Ми сиділи під куренем. Дядечко з люлькою в зубах, у солом’яному брилі походив на справжнього чабана. А я поринув у роздуми. Мріяв про акул та пальми. Ось я вже сиджу собі під пальмою, дивлюся, як акули крають пінясті хвилі, як дельфіни граються в затоці, а тут зненацька на голову мені падає здоровенний кокосовий горіх. На мить мені аж у очах потемніло, але тільки на мить, бо враз я почув дядечків голос:
— Слухай, Марціне, а ми часом не забули занести канарків до тебе?
Бах! Лопнули мрії, і я знов опинився на полонині, чи скоріше — у Варшаві, бо канарки ж були у дядька, на вулиці Вікторській. Ну певне — забули, та воно й не дивина, бо перед виїздом у дядечка був просто космічний балаган!
Тут я мушу пояснити, що дядечко Леон не мав дружини, зате мав три пари канарків. Один із них — Філон — на співацькому конкурсі в Палаці культури дістав навіть першу премію і медаль! Словом, артист, та ще й лауреат. А тепер на великого артиста і його товаришів по недолі чигала голодна смерть, бо ми забули перенести канарків із дядькового помешкання до нашого дому!
Зажурилися ми і ні про що більше не думали, як про тих нещасних пташок. Отак журилися б, либонь, до самого вечора, коли це раптом дядечко весело засміявся:
— Канарків урятовано! Мама напевно забрала вже їх додому! Я ж залишив їй ключі...
До нас одразу вернув добрий гумор і весь світ видався кращий. Чого ще нам бракувало? Ми добре поснідали, дихали цілющим, живодайним повітрям, милувалися на чудовні гірські краєвиди! Жити б і не вмирати! А за хвилину ми мали уздріти таке, що годі було навіть передбачити.
На стежці, яка виринала з-поміж дерев, показався екзотичний караван: кілька в’ючних ослів і люди — кілька голих до пояса чоловік, котрі погукували й покрикували. Попереду йшов високий бородань. Здалеку він скидався на бедуїна: голова обмотана білим рушником, а погляд — втуплений у синю далечінь.
— Хто б це міг бути? — здивовано спитав я.
Дядечко нічого не одказав, тільки підвівся і повною гідності ходою подався назустріч караванові. Подався і я — цікаво ж узнати, що то за люди.
Дядечко мій був такий, як завжди: коли б міг — привітав би їх хлібом і сіллю. На жаль, ні хліба, ні солі під рукою не було, отож наш маг і чародій вітав їх добрим словом. Спершу по-польському, потім отою своєю сербо-турецькою мовою, а впевнившись, що його не розуміють, почав англійською. Бедуїн мовби на те тільки й чекав. Обличчя йому засяяло, і він затарабанив з дядечком по-англійському, наче в животі у нього ввімкнулася магнітофонна стрічка!
Я нічогісінько з того не тямив, тому стояв, мов на турецькій проповіді. А дядечко тим часом дарував свої безцінні усмішки.
Я ждав, що з усього того виникне.
Виникла велика сенсація, бо з’ясувалося, що то ніякий не караван, а англійська наукова експедиція з інституту фармакології, а чорний бородань — зовсім не бедуїн, а доцент університету. Але то ще нічого! Найважливіше мало виявитися щойно за хвилину. Дядечко підступив до мене і сказав:
— Здається, на деякий час ми врятовані.
— Врятовані? — здивувався я.
— Так, мій любий... Ми ловитимемо гадюк.
Почувши це, я сторопів.
— Гадюк?! — вигукнув.— Навіщо вони?
— Спитай учасників експедиції,— усміхнувся дядечко.— Їм змії потрібні для якихось наукових експериментів. Довідались, що на Синяєвіні цієї погані сила-силенна, от і вибралися сюди; і нібито добре платять за спійманих гадюк.
Він сказав це так, наче йшлося про світлячків або сонечка. А я подумав, що доведеться ловити гадюк, і збілів, як крейда, а шкіра на мені затерпла.
— А ви, дядечку, ловили коли-небудь гадюк? — спитав я, тремтячи з хвилювання.
— Ні, не ловив, але всього можна навчитися.
— Це ж дуже небезпечно!
— Якщо вони ловлять, то чого б і нам не спробувати? Праця корисна, для науки, в добрих кліматичних умовах. Щиро кажучи, привабна. Я ще ніколи не ловив змій. Усього треба спробувати.
От тобі й маєш! Мій дядечко, про якого писали в газеті «Жицє Варшави», що він винайшов електронну машину, здатну за секунду розв’язати скількись там математичних задач, одним словом — гордість родини і науковець на всю губу, раптом хоче стати ловцем змій!
Ком-про-ме-та-ція!
— Краще вже вертаймо додому,— запропонував я скромно.
— Ба! Чим же вертати? — весело вигукнув дядечко. А коли побачив, що я зажурився, поторсав злегенька мене за вухо: — Вище голову! Даю тобі слово — нічого нам не станеться. Спробуймо, а як не сподобається, то ми їм подякуємо, та й усе. Немає, мій любий, безвихідного становища. Треба тільки безжурно дивитися на світ і вміти жити з людьми. Вище голову, Марцінку, побачиш, яке то цікаве діло!
8
— Скільки вони платять за одну гадюку? — спитав я дядька Леона, коли ми вернули до свого намету.
— Долар.
— Нічогенько! — мовив я.— Це, виходить, по сімсот п’ятдесят динарів.
Ми одразу взялися рахувати: коли б спіймати десять гадюк, то заробили б сім з половиною тисяч динарів, за сто одержали б сімдесят п’ять тисяч, а за сімдесят п’ять тисяч динарів можна пуститися в далеку подорож. Ми сиділи перед наметом, пили козяче молоко і в думках уже були щасливими господарями долі. А гадюки чекали на нас і самі аж просилися, щоб їх ловили. За кілька днів ми матимемо кругленьку суму, плюнемо на мамута, купимо собі у Будві човна й попливемо під чорним вітрилом.
Життя знову видалося нам гарне й чарівне.
Тим часом англійці обладнували табір. Посередині поставили великий червоний намет, де мали бути комора і кухня, а навколо — невеличкі жовті табірні наметики.
До обіду табір був готовий. Доцент уже не скидався на бедуїна, бо зняв з голови рушника. Став нормальним англійцем. Курив люльку, говорячи, гугнявив і всміхався.
Прийшов до дядечка і запросив нас на обід — хотів побалакати з ним про змій.
Табір, треба визнати, вони обладнали першокласно — просто кібернетично, даю слово! Кухня сучасна — два балони з газом, плита на чотири конфорки і казан для окропу. А комора — наче аптека: кожна скринька під номером, на кожній — табличка з написом, який продукт і скільки його в скриньці. Усе в бляшанках і все в порошку або в пігулках, вітамінізоване, щоб англійцям не повипадали зуби.
їли ми той обід у порошку і балакали про змій та інші речі, зрештою, і не знаю, про що саме — адже розмовляли англійською мовою, а я по-англійському ні бе ні ме. Лишалося мені тільки робити розумну міну, коли всі сміялися. Ганьба!