На обід, здається, був суп з грибами, а тоді тушкована яловичина і пудинг з кремом. Коли б навіть подали спершу пудинг, а далі суп — теж нічого б не сталося, бо той пудинг сміливо міг би правити за суп, а, приміром, яловичина — за пудинг. Мені ці порошкові наїдки страшенно не смакували, але вередувати не доводилось. Я їв, заплющивши очі, насилу ковтав, одначе робив це так, ніби то були самі фрикасе, кухня спеціальної категорії.
З’ївши нарешті ту клейку мазь, яку вони називали пудингом, я з полегкістю зітхнув: тепер уже не треба вдавати, що то мені дуже до вподоби. На додаток я ще промовив «thank you» — хай не думають, що я кепсько вихований — і почав жахливо нудитися.
Дядько, звісно, не нудився, бо не змовкаючи розмовляв про змій. З його виду й жестів можна було зробити висновок, що він — найліпший знавець усяких гадів і від самого дня народження нічого не робив, тільки ловив змій, та ще, може, самих гримучих і кобр!
Нарешті він підвівся, потер, як звичайно, руки і сказав:
— Матимемо чудову роботу. Думаю, за кілька день ми заробимо такі гроші, що зможемо гуляти по всій Югославії. Зараз вирушаємо на розвідку.
Доцент поділив нас на групи, роздав мапи і кожній групі визначив місце, де шукати. Мене приставив до Тома, молодого студента-фармаколога. Ми мали обнишпорити велику долину на східних схилах Синяєвіни; називалася вона дуже романтично — Долина Сріблястих скель. Мій товариш, бачилося, душа-хлопець, особливо тим, що нагадував мені славнозвісного англійського футболіста Чарлза Райта — його фото я кілька разів бачив у «Спортивному огляді».
Отож він видавався дуже славним і симпатичним, тільки мав одну ваду: не тямив ні слова по-польському. Я ж не знав жодного англійського слова, окрім «thank you» та «shut up». А проте виявилося, що не завжди треба знати мову свого співрозмовника, аби порозумітися з ним. Іноді досить мати тільки руки та ноги і вміти інтелігентно користуватися ними.
Тільки-но ми вийшли з табору, я враз показав пальцем на Тома, промовив: «Чарлз Райт» і вдав, буцімто ганяю футбольний м’яч.
Він миттю збагнув, про що йдеться. Засміявся, показав на себе і теж начеб погнав м’яча. Отак ми провели футбольний матч Польща-Англія і нареготалися за всі часи. Він знав, що я граю правофланговим у шкільній команді, а я знав, що він грає в університетській команді, і одразу все стало all right.
Том не хотів лишатися в боргу; він поважно виконав потрійний стрибок і сказав «Юзеф Шмідт».
— Золота медаль на Олімпіаді в Токіо! — гордо вигукнув я.
— Oh, yes,— потвердив Том.— The gold medail in Tokyo!
І все було ясно, а найясніше — що нашого славнозвісного стрибуна знають у всьому світі. Всі аж очі вирячили, коли він стрибнув на шістнадцять метрів і вісімдесят п’ять сантиметрів. От, будь ласка, хіба так важко порозумітися з англійцем?
Діставшися Долини Сріблястих скель, ми вже геть заприязнилися. Розповіли один одному безліч цікавих речей. Щоправда, від тієї розмови мені боліли руки, але чого не зробиш задля чужоземця, та ще такого симпатичного, як Том.
Зупинилися ми на високій верховині. Гірський хребет вигинався дугою до вершини. Під самою вершиною лежала чимала скеляста улоговина, всипана камінням. Кругом тільки камені, камені й камені!
Нижче, серед круч, тягнулася прегарна долина. По той бік на схилі видніли плоскі, круті кам’яні брили. По них текла вода, і ті брили ряхтіли під сонцем, мов срібні плити. Це від них походила назва долини. Ми стояли мовчки, онімілі з захвату перед красою цієї грізної і дикої пустелі. Тиша дзвеніла у вухах. Вітер ущух. Усе застигло в спекоті південного сонця, і лиш тіні хмар повільно сунули по висріблених кам’яних громадах та зелених схилах, немов чудовиська, що женуться одне за одним.
Отож ми стояли занімілі, але німіти на дуже довго не випадало. Треба було шукати змій. Кругом — справжня пустизна: ані стежки, ні навіть стежинки, протоптаної дикими звірами, лиш каміння, а між ним — химерно покручені кущі, жмутки вигорілої на сонці трави, карликові дерева...
Словом, ідеальне місце для змій. Я уявляв собі, що на кожному камені тут лежить, скрутившись у клубок, змія. Гріється собі на сонечку і тільки й жде, коли прийдуть англійці з Королівського фармакологічного інституту і замаринують її у слоїку, аби потім робити наукові досліди й писати про це в газетах.
Признаюся, я трохи боявся, бо з гадюками жарти кепські. Але я зробив бойову міну і голосно сказав:
— Ходімо!
Хай Том не думає, що поляки бояться отруйних гадюк.
Почали ми сходити. Дорога була важка. Ми йшли повільно, скакаючи з каменя на камінь і придивляючись, чи нема змій. А змій, як на зло, ніде й зазору! Натомість повсюди безліч зелених і золотавих ящірок. Причепившись до скель, нерухомі, вони скидалися на коштовні оздоби. Зачувши нашу ходу, вони бистро, мов блискавки, щезали між камінням.
Том уже нервував. Певно, він сподівався, що ніде в світі немає стільки змій, як у тій долині, а тим часом ми ходили вже, либонь, з півгодини і не надибали жодної. Мені стало трохи ніяково. Бо це ж смішно: спеціально приїхав з Лондона, хоче робити наукові досліди, а тут тобі, як на лихо, змії не показуються. Що скаже доцент, коли ми повернемо до табору з вісткою, що на гадюк напала пошесть? Не повірить. Ще звинуватить нас у саботажі.
Було жарко. Повітря над долиною застигло, небо дихало спекою. Отож ми знайшли затінок під великою кам’яною брилою, зручно полягали і заходилися мріяти про клубки змій. Том курив сигарету, я гриз травинку, а змії, якщо вони й повзали десь поблизу, — сміялися собі та глузували з нас.
9
Зійшли ми на дно долини.
Гадюк як не було, так і не було. Зате був фантастичний каньйон, пробитий потоком у масивній скелі. Вода, ревучи, пробивалася крізь гірську горловину, падала щораз нижче й нижче. З одного боку здіймалася могутня скеля, мов стіна з гладкого мармуру, з другого стирчали кам’яні брили. Дно біле, вапнякове, а в воді відбивалися небо, хмари і скелі.
Том зупинився на березі, присів, зачерпнув долонями води й жадібно пив. Я ліг обіч нього на живіт, занурив обличчя в потік. Вода була приємно холодна, а коли я розплющив очі, то побачив біле каміння і смуги сонячних променів, що хвилювалися в глибині.
Ми роздягнулися. Я стрибнув перший. Почував себе, як пестрюга, що зірвалася з гачка. Вдихнув повітря і ще раз пірнув під воду. Плив, розплющивши очі. На дні вгледів маленьких, завбільшки з палець, рибок, які злякано тікали від мене.
А потім ми бризкалися, сміялися, плескались.
Нарешті вилізли на берег, полягали на пласкому камені і грілися на сонці. Було дуже гарно. І ще лучче було б, аби не ті кляті змії, про яких ми обидва не могли забути.
Викупавшись, ми мовби на світ народились. Сподівалися врешті щось таки знайти і з тою надією полізли на схил. Коли це Том зненацька став біля широкої ніші в скелі. Межи камінням видніла невеличка щілина. Том подав мені рукою знак зупинитися. А сам підійшов до щілини і за мить зник у ній, наче провалився під землю.
Я подумав, що він нарешті знайшов гадюче лігвище. Шкіра затерпла мені на спині.
Проте за якусь хвилину Том показався з щілини і, гукнувши на мене, дав знак іти за ним.
Ми опинилися в просторій темній печері. Тільки вузька смуга світла, яке сочилося крізь щілину, розсіювала морок. Том вийняв електричний ліхтарик. Блиснуло світло, а мені потьмарилося в очах. На кам’яній стіні я зненацька уздрів сотні, а то й тисячі якихось чудернацьких створінь — чи то миші, чи химерні птахи із згорнутими крилами. Я не хотів вірити власним очам, але як тут не вірити, коли кілька тих потвор зненацька зірвалися, запищавши, й безшумно закружляли у нас над головами.
Аж тепер я збагнув, що то кажани.
Том голосно засміявся. Сказав щось, чого я, певна річ, не зрозумів. Проте людський голос надав мені духу: коли вже я попав у пекло, то принаймні не сам — з Томом.
Розгледівся навколо по печері. У світлі ліхтарика бачив кам’яну стіну, а на ній головою вниз висіли оті чудернацькі створіння. Одне біля одного, густо, як мухи на клею. Я відсахнувся, але Том схопив мене за руку. Показав темний отвір у стіні.
Рушили ми вперед. Отвір був такий низенький, що довелося рачкувати. А далі він поширшав, і ми вже могли йти зігнувшися. З чорного провалля тягнуло холодом, вогкістю і долинав якийсь дивний шум, немовби десь під нами вирував потік.
Не знаю чого, але мені раптом згадався рідний дім. Що б ото сказала моя мама, коли б побачила мене в цьому бездонному гроті? І що б сказав батько? Їхній наймолодший син, Марцін, грається у гротолаза! Ловка історія. Ще піймає нежить або наб’є собі гудзя! У того дядечка Леона завжди є ідеї! Не знає, шалапут, куди його лихо понесе. Де ж це видано — пускати хлопця самого на такі прогулянки!
Ми йшли вже, мабуть, хвилин десять, чи, може, й довше, а попереду й досі той самий коридор, як ото шахтарський штрек, видовбаний у суцільній скелі. А втім, хто міг знати, скільки часу вже минуло? Під землею час нічогісінько не важить. Здається, що все застигло, змертвіло і години стоять на місці.
Нарешті коридор стрімко урвався. Світло ліхтарика сковзнуло з кам’яного порога і розсипалося в чорному мороці, а під нами шуміла, гуділа вода. Том спрямував сніп світла вниз.
Там, наче з-під наших ніг, із скелі ключем бив водоспад. У тьмяному світлі сріблилася, розлітаючись бризками, піняста вода. Було страшно, але гарно. Здавалося, вода летить у бездонну прірву, десь на дно Землі, і реве, стогне, ніби шукаючи собі річища. Ще нижче в темряві бовваніли обриси скель. Шумливий потік зникав десь межи камінням.
Мене геть приголомшило незвичайне видиво цього підземного світу. Том теж стояв приголомшений.
Я гадав, що тепер од цього порога ми повернемо назад, але Том затявся. Він надумав знайти спуск до водоспаду.
Подав мені ліхтарик і знаком велів світити йому дорогу. Тоді ліг на живіт і довго метикував. Нарешті спустився вниз і, знайшовши на камені вузенький виступ, зненацька щез за порогом.
Я подався за ним. Ковзаючи з каменя на камінь, ми добулися нарешті водоспаду. Якусь хвилину милувалися могутністю води, слухали її оглушливий шум.
Відчувалося, що ні Том, ні я вже не маємо охоти іти далі, але якась перекірлива сила гнала нас униз, навстріч великій пригоді. Грот переходив у вузьку горловину. Вода пропадала десь у невидимому річищі. Чувся тільки глухий шум її. А ми рвалися вперед, протискувалися крізь вузькі кам’яні ущелини, повзли низькими лазами.
Ставало дедалі холодніше. Руки й ноги клякли, і все тіло проймав дошкульний зимний дрож. Попереду я чув важке дихання Тома, в крузі світла бачив його скулену постать. Мені хотілося розмовляти з ним, щоб принаймні чути людський голос, бо доти ми йшли як дві тіні або два пекельні духи.
Мабуть, цій дорозі немає кінця-краю, і ми приречені на вічне підземне скитання. Здавалося, я от-от задихнуся. Дихав розкритим ротом, а полегкості не відчував.
Враз Том зупинився і радісно скрикнув.
Перед нами відкрився великий, розкішний грот.
Я думав, що бачу сон або з утоми почав марити. Протер очі. Ні, мої любі, то не сон і не марення. Ніхто не зачарував мене. Я був сам собою, а обіч мене стояв Том.
Грот — як неф храму. З його склепіння, немов фантастичні світильники, звисали барвисті сталактити. В променях світла вони мінилися, наче хтось обсипав їх коштовними оздобами. Білі як сніг, блакитні, рожевуваті, смарагдові, салатні, шарлатові... Звисали у найдивовижніших формах: вузькі, мов свічки, широкі, як фалди велетенської сукні, то схожі на здоровенні язики, а то гейби дрючки — вгорі тонші, знизу грубші, або як гігантські мечі.
З долу навстріч їм росли сталагміти. Дивишся на них, і здається, що то камінний ліс, створений уявою фантаста. І знову мерехтлива гра казкових барв.
Ми стояли рядом, пліч-о-пліч. Ніхто не промовив ні слова. В цій країні годилося мовчати. І ми вперто мовчали, боячись навіть глибоко зітхнути, але скільки ж можна мовчати!
Перший не витримав Том. Він приклав руки до рота і гукнув, як ото пастух на полонині:
— Е-е-е... го-о-ой! Е-е-е... го-о-ой!
Йому відгукнулася стоголоса луна. Звуки у просторому гроті линули легко і вільно. Ми довго чекали, поки стихне той голос.
Я не міг дозволити, щоб у цій казковій країні камінного лісу лунали тільки англійські гуки. Отож крикнув по-польському:
— Гей, ге-е-й!
І враз почувся бадьоріше. Та ненадовго, бо коли сніп світла ковзнув по стіні грота вниз, ми щонайбільше за п’ятнадцять метрів, під величезним сталагмітом завважили білий як крейда людський кістяк.
Я мав би крикнути з жаху, але був такий вражений, що не крикнув. Відчув тільки, що млію і всього мене заливає піт. Хотів одвернутися, кинутись навтіки, одначе стояв, мов приріс до скелі. Не здолав одірвати погляду від кістяка! Мені здавалося, ніби він дивиться на нас і глузливо осміхається. Не знаю, що здавалося Томові, я тільки й встиг зауважити, що рука його тремтить і світло ліхтарика гойдається на білих кістках...
Одним словом, страхіття!
Ні з того ні з сього мені пригадався уривок з однієї книжки, яку я брав у товариша, Янка Пасінського. То була книжка славнозвісного французького спелеолога. Цей спелеолог назнав у Піренеях фантастичний грот. Підземні коридори його розкинулися на кільканадцять кілометрів і спускалися на тисячу сімсот метрів завглибшки!
Такі книжки завжди згадуєш зовсім недоречно. Мов на зло, там описувалось, як славний спелеолог в одному із закутнів грота знайшов кістяк іспанського пастуха, котрий без харчів і світла забрався в країну ночі.
Гарні згадки! Ми з Томом у літніх сорочках, з одним жалюгідним ліхтариком, що світить од батарейки, і в товаристві кістяка. А як що станеться?..
Про це я й думати не хотів, але, як звичайно буває, чим дужче не хочеться про щось думати, тим набридливіше чіпляється до людини непрохана думка. І до мене теж чіплялася. Не знаю, чи доводилося Томові читать ту книжку і чи пам’ятав він той разючий уривок. Я не міг навіть запитати про це. Якби міг, то поділився б з ним своїми враженнями — адже боятися вдвох завжди бадьоріше: півстраху переходить на товариша.
Але Том, я певен, не читав тої книжки, бо, трохи оговтавшись, він підступив до кістяка. Що я мав робити! Пішов за ним, хоч ноги мені вгиналися і весь я був наче з вати.
Том зупинився перед кістяком і — ні з доброго дива — простягнув руку до черепа. Тільки-но торкнувся — череп розсипався на порох. Том йойкнув і кинувся навдьори. Зненацька спіткнувся. Впав долілиць. І тоді в печері стало темно, хоч в око стрель.
Я збагнув: розбився ліхтарик.
10
Збагнути я збагнув, але якось не вірилося. Може, тільки пересунулась кнопка вимикача? Може, ослабла батарейка? Та це були марні надії. Я чув, як Том застогнав і смачно вилаявся по-англійському. Коли б він вилаявся навіть мовою бушменів, то й це помогло б, як мертвому кадило! Скільки не кляни — ліхтарик од того не засвітиться.
Гарне становище! За десять метрів од нас — кістяк нещасливого шукача пригод, над нами — пишні сталактити, які росли тут протягом довгих віків. Том лежить, простягнувшись на весь зріст, а мене огортають чорні думки і перед очима стоїть отой приголомшливий уривок з книжки французького спелеолога.
А найгірше, що темно. Так темно — темніше вже й нікуди. Ми стояли поряд, але навіть білків очей один у одного не бачили. На щастя, Том мав ще коробочку сірників. Скільки там було тих сірників — лихо його знає. В усякому разі одного він запалив. У жовтому світлі Том скидався на пекельного духа, що снує в підземеллі. Та й я, певно, був ловкий! Добре, що не бачив сам себе, а то, мабуть, перелякався б.
Том люто лаявся і, якщо не помиляюся, сипав чортами на весь світ. Тільки становище наше від того не змінилося. Треба було діяти, і передусім — повертати з цього чорного пекла на землю.