За мить Том запалив ще одного сірника, закурив і кивнув головою, мовляв — ходімо. Він ішов попереду. Блідий вогник давав трохи тьмяного світла, принаймні ми розрізняли обриси скель. Пізнали вузький коридор, яким дісталися до сталактитового грота. Проте я не поручився б головою, що то саме він. Єдине певне — ми вертали назад.
Іти без пристойного світла було дуже важко. Посувалися крок за кроком, обмацуючи стіни й камені. Йшли уперто. А дорозі — ні кінця ні краю. Ми вже добряче потомилися.
Коли людина виснажена, її огортають сумніви. Нічого дивного, що й мене огорнули. Я ладен був лягти і — чекати. Всі наші силкування, здавалося мені, марні. Занесло нас у лабіринт, і ми ніколи вже з нього не виберемось. Чи надовго нам стане сірників та сигарет? На годину, на дві? А потім? Потім утома звалить нас з ніг, а холод і голод зроблять решту. Я мало не плакав, але ж при Томові ревіти не годилося. Отож я зціплював зуби і з останніх сил тягнув ноги.
Том теж геть пристав. Він часто зупинявся, важко дихав, витирав з лиця піт. По тому закурював нову сигарету і на превелику силу рушав далі.
Нарешті ми добрели до великої печери з водоспадом. Том радісно скрикнув. Він і гадки не мав, що саме тут почнеться найгірше.
Тьмяний вогник сигарети ледь жеврів у темряві, вода шуміла над нами похмуро й грізно — здавалося, вона от-от рине на нас і затопить.
Попереду — найтрудніший відтинок дороги.
Печера була велетенська, а вхід до неї — малий, як вушко голки. «Де його шукати?» — питався я подумки. Мабуть, і Том запитував себе про це.
Ми пам’ятали, що вхід десь над водоспадом, трохи ліворуч. Та чи немає там іще таких ходів?
Мовчки рушили ми далі. Йшли по слизьких скелях уздовж потоку. Невдовзі поминули водоспад. Перед нами височіла крута стіна, чорна, неприступна.
Том, як і раніш, попереду. Вилазив, мов чорний павук по чорній стіні. Обережно мацав, де б поставити ногу і вхопитися рукою, повільно підтягувався вгору. Часом щезав десь за поворотом. Тоді я зоставався сам. Мені ввижалося, що я вишу в порожнечі, і Том уже не повернеться. Але раптом з мороку виривала червона цятка сигарети. У тьмяному світлі того вогника я бачив бліде, застигле від напруги лице Тома.
Ми були вже високо над водоспадом. Над нами висіло склепіння печери.
Зупинилися поряд. Хвилину спочивали. Безугавний шум води вже несила було чути. Том глянув угору. Став навшпиньки, напнувся, як струна, витягнув руки, проте виступу не знайшов.
Вилаявся крізь зуби. Та, звісно, це йому не помогло. І мені теж. Я тільки збагнув, що діло наше кепське. Не напали ми на вихід! Том вийняв з кишені сигарети. Якусь мить порпався в пачці, потім сердито швиргонув її геть.
— No cigarettes, — мовив голосно.
Я зрозумів — уже немає і сигарет. Лишилися тільки сірники. Том ще хвилину смоктав недокурок, та скоро виплюнув його. Недогарок востаннє блиснув і впав межи каміння. Нас облягла темрява.
І тоді я подумав, що ми вже ніколи не вийдемо з цієї печери. Мав таке відчуття, що ми наче і є, а насправді нас нема. Вода ревіла під нами дедалі похмурніше, грізніше. До обличчя долітала курява дрібнесеньких краплинок. Я дрижав з холоду, а пропотіла сорочка, мов холодний компрес, прилипла до тіла. Хотілося їсти і спать. І млоїло з утоми...
Тоді Том підступив ближче і міцно обійняв мене. Думав підбадьорити, а мені стало ще страшніше. І великий жаль стис мені серце. Я подумав, що все назавжди скінчиться. Вже не побачу я мами, коли ввечері вона схиляється наді мною, аби сказати на добраніч, ні задуманого батька над креслярським столом, ані малої Ані, моєї молодшої сестрички... Не піду вже до школи, не розмовлятиму ні про пестрюгу — здоровенну, як дракон, ані про полювання на дикого осла...
А найдужче шкода було мені дядечка Леона. Все звалиться на його бідну голову.
— Ходімо далі! — раптом сказав я дуже голосно й чітко. Хай Том знає, що навіть у найгіршій скруті не можна здаватися. Треба шукати того пекельного виходу. Він, либонь, десь близько. Не опинилися ж ми тут якимсь чудом, не пройшли, мов ті духи, крізь литу скелю.
Том подав мені коробку сірників і, трусячи нею, щось повільно, розважливо тлумачив. Я взяв коробку, а коли відкрив її — з жахом упевнився, що там один-єдиний сірник. Ловке діло! Тепер усе залежало від тієї малесенької дерев’яної палички. Я зрозумів: Том іще раз хоче пошукати виходу. Я мав світити йому отим манюсіньким смолоскипом.
Том одвернувся до стіни. Я не бачив його, тільки чув, що він обмацує руками скелю.
Я вийняв сірник. Рука мені тремтіла і весь я трусився, як драглі. Боявся тернути сірником об коробку. Але ж треба було запалити. Обережно взяв деревинку, приклав головку до коробочки і потягнув. Сірник блиснув яскравим світлом і... зламався — палаюча головка упала мені під ноги...
11
Не хочу описувати, що тоді мене огорнуло і як я себе почував. Почував себе так, наче однією ногою був уже на тому світі.
Ну й попали — хай бог милує! Дядечко любив казати, що безвихідного становища немає. Видно, він ніколи не бував у невідомій печері отак, як ми — без їжі, без теплої одежі, без світла... відірваний од усього світу. Де тут вихід? До грота вела тільки вузька щілина, скрита серед кам’яних брил. Шукай вітра в полі.
Я думав, що Том розірве мене на дрібні шматочки. І добре б зробив. Тоді мені хоч не довелося б ждати голодної смерті. Але Том не промовив ні слова. Такий уже він стриманий англієць. Ні пари з уст! І то було найгірше. Мені хотілося плюнути на самого себе, тільки в такій темряві Том однаково б не побачив.
Раптом я згадав одне оповідання з життя індіян на Далекій Півночі. Два хоробрі мисливці заблудили в сніговій пустелі і не потрапили знайти свого куреня. Вони йшли вночі й удень, удень і вночі. Дорогою поїли всіх собак, а коли їсти було вже нічого, один з них розрізав собі руку і смоктав із жили власну кров...
Чи довго можна живитися власною кров’ю? Я хотів запитати про це Тома, проте вчасно згадав, що він не розуміє по-польському.
От невдача! І рота не розкривай! Був би Том поляк, ми могли б хоч сваритися, дорікати один одному, лаятися. Може, це помогло б нам. А так нічого не лишається, тільки мовчати, як у могилі.
Не знаю, чи довго тривала б та мовчанка, якби Тома не осяяла чудова думка. Ні з того ні з сього він заспівав. Спершу тихо, непевно, далі щораз голосніше, а коли нарешті взяв ритм — гуконув так, мовби хотів заглушити водоспад. Я завів і собі. Репетував як тільки міг. Співав усіх пісень, що мені подобаються. Том співав собі, я собі, а як виспівались — обидва зареготали.
Я гадав, що боки порву зо сміху, аж ні, не порвав, і тепер треба було подумати, що ж робити далі. І надумав. Схопив я кілька камінців, та й ну кидати ними навмання в склепіння гроту. Кидав і метикував, що коли камінь трапить на вихід, то назад він уже не впаде.
Перший камінь я кинув праворуч, понад водоспадом. Чув, як він ударився в стіну, і скотився додолу. Тепер я намагався кидати щоразу ближче. Том умить збагнув, про що йдеться. Зсунувся із скелі, став рядом, і ми вдвох заходилися жбурляти каміння — раз я, раз він. Раптом камінь, що його кинув Том, не вдарився об скелю і не впав назад. Ми прислухалися ще якусь мить, але не почули нічого, окрім шуму води.
Том схопив мене міцно за плече і трусонув, а тоді хутко подерся вгору. Я вперся лобом у вологу скелю. Ждав. Чув, як шумить вода і глухо стукає кров у скронях. А час минав...
Аж ось крізь шум води пробився радісний окрик. Він долинав згори, мовби з чорного неба. Я не жалів голосу. Зарепетував іще дужче і ну з радощів гатити кулаками в чорну скелю.
Була ніч. Над долиною висів великий, як гарбуз, місяць. Угорі мріли темно-сині в сутінках верховини, а дно долини, завалене кам’яними брилами, було схоже на куточок якоїсь чужої планети. І все видавалося сонним, чудним, нереальним. Навіть Том, що стояв при виході з гроту, скидався на прибульця з іншого світу.
Годилося кинутись один одному в обійми і радіти з життя. І ми кинулись, обнялися так щиро, як два мисливці, котрі знайшли серед снігової пустелі свою засипану халупу. А тоді полягали на землю, і нам було добре — ми ж бо відчували, що дихаємо, думаємо й існуємо.
Зненацька на тому схилі почувся протяжний вигук. Луна довго вторувала йому в порожній долині. Ми схопилися й собі закричали скільки сили. За хвилю хтось зіпнув знову. По голосу, що гримів, як грім, я впізнав дядечка Леона.
В долині нас шукали.
Я хотів збігти до нього, але був такий слабий, що ноги піді мною вгиналися. І під Томом теж. От ми й надумали, за давнім індіянським способом, розкласти вогонь. Та ба — сірників у нас не було.
Отож ми тільки гукали час од часу, чекаючи, коли рятівна експедиція підійде до нас. На жаль, я не діждався її. Здолала втома. Я заснув перше, ніж міг зрадіти, уздрівши руду бороду мого дядечка.
12
На третій день по тому, як англійська експедиція прибула на полонину, дядечко розбудив мене ще вдосвіта.
— Тьху! — плюнув з огидою.— Обманувся я з тими гадюками.
— Я теж, — позіхнув я.
— І мені вже боком вилазить ота їжа в порошку! Остобісіли пудинги, яловичина з бляшанок, супи з торбочок і молоко з тюбиків. Аж нудить, як подумаю про них. Давай віддячимо англійцям. Хай знають, що то значить порядно їсти. Вставай, великий відкривачу підземних печер. Ходімо наловимо пестрюги. Я набачив тут один потік, де ходять такі риби...
— Як дракони,— докінчив я.
Мені теж остобісіли англійські пудинги, тож я схопився, і ми з дядечком подалися ловити пестрюгу. Опівдні ми мали вже десять рибин, і ввечері дядечко запросив англійців та чорногорців на почастунок.
Ловці змій не тямилися з дива, так їм смакувала пестрюга. А ми пишалися, бо віддяка хоч куди! По Лондону, я певен, і досі ходять легенди про пестрюги дядечка Леона.
Біля вогнища доцент Керби дійшов висновку, що скільки б вони не сиділи на полонині — хоч до кінця світу — все одно жодної гадюки не спіймають. Отож він постановив згортати свій табір і шукати щастя деінде. Дідок порадив йому шукати в горах Проклетиє. «Проклетиє» — це означає «прокляті», а де ж його знайти більше гадюк, як не в тих проклятих горах!
І ми трохи скористалися з цього, бо виявилося, що в Мойковаці у англійців є два вантажні всюдиходи, отож вони можуть тягти нашого мамута до Колашина. А далі побачимо. Так принаймні сказав дядечко. Я й не здогадувався, що саме ми побачимо, але ж це не найважливіше. Найважливіше те, що з Колашина ближче до моря.
Чудово! Вранці другого дня цілий караван ослів рушив у дорогу. Ми прощалися з дідком і з горянами, як із найближчими родичами. І сльози підступали до очей, бо ж нам було добре тут. Усі обнімали дядечка. І мене теж обнімали.
З англійцями домовилися, що вони приїдуть по нас, як тільки навантажать свої всюдиходи.
Мене страх цікавило, чи стоїть іще наша допотопна тарадайка там, де стояла. І Даю слово — стояла! І все — до останнього гвинтика — на місці. Практичний екіпаж. Можна лишити його де завгодно, ловити змій, милуватися краєвидами, робити епохальні відкриття і зовсім не турбуватися. З цього погляду наш мамут — просто мрія на чотирьох колесах. І з іншого погляду теж, але я не хотів би забігати наперед.
Невдовзі приїхали англійці. По-бойовому, хай йому грець — на двох першокласних всюдиходах! Три осі, п’ять швидкостей, і задні й передні колеса — ведучі, а до того міни у англійців такі, наче на Синяєвіні вони зловили змію боа. Взяли мамута на буксир і далі в дорогу, до Колашина! Вони у всюдиході, ми в мамуті, а круг нас такі прегарні краєвиди! Очі розбігаються. І повітря — швейцарсько-альпійське, а то ще й ліпшого гатунку. Тільки дихай та насичуй киснем організм!
Ми насичували аж до Колашина.
В Колашині довелось попрощатися з англійцями. Знову сльози на очах, особливо, коли я прощався з Томом.
Він дав мені свою адресу, я йому — свою, і ми пообіцяли, що писатимем один одному. Салют! Вище голову! І Том — здоровенний хлоп’яга — вліз у машину, а потім довго махав рукою. І я теж махав, і сльози текли мені по щоках, і стискалося горло. Бо Том — душа-чоловік. І до того ж — ми пережили разом прекрасні хвилини.
Зосталися ми з дядечком посеред Колашина під готелем «Загора», поміж зелених гір, із жалем у серці й без гроша в кишені. На ласку долі. Було нам маркітно, проте ні дядько, ні я не хотіли того показувати. Вдавали таких, що не в одних бувальцях уже бували і всяке видали.
«А далі побачимо»,— ще недавно сказав дядечко. І от ми побачили готель, кілька будинків, тартак, панораму гори Білашиці, кілька закордонних автомобілів перед готелем, а передусім — безнадійну порожнечу в рюкзаку і в кишенях.
Проте ви не знаєте дядечка Леона, коли гадаєте, що він занепав духом! Дядечко не занепав духом, а схопився за останню можливість порятунку.
— Мені здається, — мовив він, дивлячись на красиві верховини Білашиці,— що незле було б зайти в міліцію і запитатися, просто так, між іншим, чи ніхто часом не знайшов нашої торбинки з грішми.
— Дядечку, — здивувався я,— але ж ви самі казали, що це один шанс на сто.
— То так, а проте, може, варто спробувати, ачей випаде саме цей один.
— Та й минув уже мало не тиждень...
— Отож, за тиждень якраз і могли знайти!
Сказавши це, він весело засвистав арію з «Весілля Фігаро» і ходою досвідченого шерифа рушив до відділення міліції. За кілька хвилин ми вже стояли перед комендантом.
То був чоловік такий сердечний, що коли б міг — вийняв би з власної кишені дев’яносто тисяч і дав би нам, та ще й попросив би, аби не дякували йому. Словом, душа-чоловік, до того ж із гарними чорними вусиками.
— Де ви загубили гроші? — поспитав він, звісно, по-сербському. На щастя, сербська мова — слов’янська, тож через тиждень я вже багато чого розумів.
— То де ж і коли?
— Тиждень тому, — відповів дядечко, — під Ужицями, за десять кілометрів од гідроелектростанції над затокою, на зупинці під старим буком.
— І багато грошей?
— Близько дев’яноста тисяч динарів.
— І за яких обставин ви їх згубили?
Дядечко докладно розповів, за яких. Уже сутеніло, він діставав з рюкзака мапу, і, либонь, тоді випала нейлонова торбинка з грішми.
Комендант заламав над дядьком руки.
— Та хто ж носить гроші в рюкзаку? Хто держить їх у нейлоновій торбинці?! Ех, ви, поляки, такі хоробрі й такі легковажні. Ми любимо вас як братів, а ви у нас губите гроші. І що тепер мені з вами робити?
— Вибачте, я не хочу завдавати вам клопоту, я тільки заявив — коли хто знайде ті гроші, то щоб ви могли їх мені віддати...
— Ми б вам душу віддали! — вигукнув комендант.— Ви, поляки, і ми, югослави — як брати. Разом страждали в неволі, разом били гітлерівців!
Видно, комендантові й справді серце краялося. Душа-чоловік! Зараз же схопив телефонну трубку і подзвонив до Ужиць. Хай хоч на голову стануть, а гроші повинні знайтися!
Я враз уявив собі, як в Ужицях міліціонери стають на голову і, не кажучи ні слова, рушають під столітній бук, а під буком дев’яносто тисяч лежать собі і тільки й ждуть, аби їх знайшли. І я вмить підбадьорився. Дядечко теж підбадьорився, а найдужче підбадьорився комендант: у нього була така міна, мовби гроші лежали вже у дядечковій кишені.
— Не журіться,— втішав він нас. — Лучче розкажіть, що чувати в Польщі і взагалі, як у вас там живеться?
Дядечко почав оповідати, як у нас живеться. Тим часом комендант послав по вино. Принесли червоне вино й пресмачні, смажені на маслиновій олії, сардини. А потім дядечко завів мову про те, як він партизанив у Кампіноській Пущі, а комендант — про партизанську боротьбу в горах Златібору. Щомиті валилися, мов снопи, трупи, вибухали гранати, і гітлерівці чимдуж тікали туди, де козам роги правлять. Балакали ото собі й геть забули про дев’яносто тисяч динарів. Що там гроші, коли в лісі точиться бій з окупантами і людині кожної миті загрожує смерть. Тоді тільки й думаєш, як би дожити до завтра і дати ворогові добрячого прочухана. І ще лунають партизанські пісні.