Співали по черзі. Дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську пісню, а комендант — югославську, дядечко — польську, комендант — югославську. А тоді обнялися й сказали, що до кінця свого життя будуть великими друзями.
Десь там в Ужицях міліція стає на голову, в Колашині зміцнюється польсько-югославська дружба, гітлерівців уже розгромили, і тільки ми, на жаль, були так само без грошей.
Проте ми вийшли з міліції веселіші. Комендант пообіцяв: як надійде вістка, що гроші знайдено, він зараз же дасть телефонограму до всіх відділень міліції. Отже, нема чого журитися. Треба тільки питати у відділеннях про наслідки розшуків.
13
Повернули ми під готель «Загора» до нашого доброго мамута. Дивимося — а там людей, немов приїхав сам ефіопський імператор Хайле Селассіє або зненацька з-під землі забило нафтове джерело. Мене цікавило, що там сталося, отож я пропхався крізь юрбу і власним очам не повірив. Виявляється, то зовсім не Хайле Селассіє і не нове нафтове джерело, а наш добряга-мамут зібрав таку оропію.
Отож я вдав, що ніякий не небіж господаря допотопного «мерседеса», ба навіть не якийсь далекий родич його, а просто зівака, і вкупі з усіма дивувався, відкіля перед модерним готелем узялося таке чудо техніки!
Проте дядечко — людина з характером. Не зрікся мамута. Навпаки, підійшов до автомобіля, та ще й з такою міною, ніби він винайшов порох, — одчинив дверцята, сів за кермо і глянув на стовпище, мов на диких зулусів.
— Ну й що? — спитав задирливо, а потім, спостерігши, що в юрбі є чужоземці, повторив запитання кількома європейськими мовами. Коли нарешті гаркнув по-німецьки, з натовпу висунувся літній добродій в окулярах, кругленький, мов барило, гладенько поголений, з усмішкою на устах, захоплений нашим мамутом. Підступив до дядечка і заговорив з ким по-німецькому. А дядечко шпарив як по нотах, наче з материним молоком увібрав геть усі правила німецької граматики.
Я, звісно, не тямив ні слова, але, дивлячись на них, зробив висновок, що то була, розмова, повна вишуканої чемності і люб’язності, на кшталт отакої: «Як здоров’я вашої бабці?» — «Дякую, дома всі здорові. А погода сьогодні чудова!»
Завжди найлегше розмовляти про погоду, навіть по-німецькому. Одначе я помилився. За хвилину дядечко вибрався з мамута, підняв капот і разом із своїм співрозмовником схилився над мотором. Вони стояли над ним, як два лікарі над умирущим пацієнтом. Кивали головами, на обличчях малювався їм клопіт, в очах світив щирий жаль.
Врешті дядечко рішучим рухом шпурнув капелюха в кузов, люльку засунув у кишеню і, хоча б йому що, заліз під автомобіль. Добродій зробив те саме.
За хвилину я почув зичний дядечків голос:
— Марціне, подай-но скриньку з інструментами!
Довше я вже не міг вдавати зіваку. Став знову небожем господаря допотопного автомобіля, тож погляди всіх звернулися на мене. Що я мав робити! Подав із заднього сидіння скриньку з інструментами, хоч мені й кортіло провалитися крізь землю, бо я страх не люблю таких видовиськ. От я вдав, буцімто мене зацікавив готель та чарівний вид гірських верховин, і потихеньку одійшов собі.
На терасі готелю — як на терасі: столики, парасолі, кельнери в білих куртках і повно туристів. Попивають, їдять, теревенять, милуються дикими краєвидами Чорногорії, а в гаманах у них набито грошей, вони не журяться тим, що буде завтра. І, певна річ, не мають гадки, що мій дядечко загубив під старим буком дев’яносто тисяч і ось уже тиждень ми живемо на ласку долі. А доля зажадала, аби наш мамут якраз вийшов з ладу.
Опершись на бетонову балюстраду тераси, я вдавав, ніби милуюся грою барв при заході сонця. Коли це щось страшенно загуркотіло. Я перелякався. Може, який невеликий землетрус? Може, кам’яна лавина обвалилася з гір? Але за мить я збагнув, що то не лавина і не землетрус, то наш мамут озвався після тижневого німування.
Почувши той пекельний гуркіт і гамір натовпу, я кинувся на вулицю. Мамут стояв на своєму місці. Дрижав, наче його трясця трясла, а з вихлопної труби виривалися чорні клуби диму. Біля мамута тисли один одному руки мій дядечко і схожий на барило добродій. Обидва впрілі, в пилюці, вимазані мастилом. Горе та й годі! Глянувши на бездоганно випрасувані штани добродія, можна було розплакатися. Пляма на плямі! Про сорочку, яка ще кілька хвилин тому була біла-біла, аж блищала, краще й не казати. Проте пики обом сяяли, а очі променіли зворушенням. Видно, що таки дали раду мамутові! Вдихнули в нього новий дух.
Уздрівши мене, дядечко переможно засміявся:
— А бачиш, недовірку, я ж тобі казав, що ми проїдемо ще на ньому кілька добрячих кілометрів! Треба якось відзначити цю перемогу духу над матерією.
Дядечко взагалі поводився так, мовби щойно виграв на лотерейний квиток цілий мільйон. Узяв добродія під руку, і, сміючись на весь рот, повів його на терасу готелю.
Дорогою пояснив мені, що це вельми симпатичний інженер з Відня, шанувальник старих автомобілів і великий знавець двигунів внутрішнього згоряння. Йому аж серце затріпотіло, коли побачив такий музейний екіпаж, а як довідався, що мотор відмовив — не витримав і великодушно пожертвував білизною сорочки та рубцями штанів, аби тільки врятувати високоповажного старигана. Є ще ентузіасти на світі!
Дядечко подався до вмивальні — опорядитися трохи. Інженер теж зник десь на кілька хвилин. Я зостався за столиком сам, а в голові, мов цвях, стирчала думка: за що ж дядечко частуватиме? Правда, у нього була чарівна усмішка, але ж за саму усмішку кельнер не подасть далматського вина до столу.
Я не міг усидіти на місці. На щастя, невдовзі появився австріяк у чистій, сніжно-білій сорочці і в інших штанях, а за хвилину вкотився на терасу наш дядечко. Він сяяв радістю й так і сипав здоровим польським гумором. Із старопольською гостинністю умовляв інженера пити й їсти, а до мене мовив, усміхаючись:
— Що ти наче осовів? Що з тобою сталося? Візьми баранячий шашлик або чабакчице — ось цю народну югославську страву. А потім з’їси морозиво.
— Дядечку,— шепнув я, — мені що-небудь найдешевше...
— Збожеволів! — крикнув він на мене.— Ми ж уже цілий тиждень по-людськи не вечеряли! А може, хочеш півника по-сараєвському? Це буде тобі найлучче.
Ну от, прошу, — півник по-сараєвському! Шістсот двадцять динарів, плюс надбавка за обслуговування та напої. Є розмах у дядечка! Легко мати розмах, коли катма грошей.
Я пив фруктовий сік і сидів як на розжареній сковороді, а вони проголошували тости за техніку, карбюратори, коробки передач, а насамперед за нашого старого мамута і за знайомство, що відбулося під автомобілем. Я їв півника по-сараєвському, а вони торочили собі про вищу математику, кібернетику, електронні машини, про всякі теорії... А я питався подумки, як буде з практикою — хто заплатить за наш обід? Либонь, не магараджа Пенджабу!
Я їв півника, але не відчував його смаку. Міг би їсти навіть траву і теж не відчував би — так хвилювався. Мені здавалось: от-от підійде кельнер і вчинить страшенний скандал. «О, прошу, назамовляв бозна-чого, а тепер не платить!».
Я не міг діждатися кінця тієї учти. Нарешті діждався.
Мені волосся на голові стало сторч, коли дядечко кивнув кельнерові, і той на срібній таці, на білій серветці приніс рахунок. Дядечко потягнувся до задньої кишені. Ну, думаю, зараз він добуде своє посвідчення і скаже: «Пошліть, будь ласка, рахунок до Варшави». Але — о диво! — у дядечка в руці я побачив пачку банкнот!
«Чарівник!» — зітхнув я з полегкістю, одначе ту ж мить у мене зародилася підозра. Може, дядечко в умивальні придушив якого швейцарського банкіра?..
І тоді на засмаглій, аж чорній його руці я побачив вузеньку смужку білої шкіри. У дядечка не було годинника! Великий чарівник просто загнав його. Але де? Коли? Спитати зараз, при цьому віденському інженерові, я не міг.
14
«Леонові потрібна була б розумна жінка,— казала колись моя мама батькові.— Цей чоловік не знає, на якому світі живе».
А проте дядечко добре знав, і жінка була йому зовсім непотрібна. Він волів канарків. Канарки не ходять до перукаря, не носять капелюшків, не подають до столу пригорілого супу і не зчиняють бучі, коли людина продає швейцарський годинник.
Я думав про це, коли ліг спати. Ми отаборилися за два кілометри від Колашина, на гарній гірській галявині. Місяць висів над лісом, немов вирізаний із золотої бляхи. З намету було видно клапоть салатового неба, верхівки ялин і дві великі копиці сіна. І все — наче вилите з місячного сяйва. Тихо. В тій тиші я тільки й чув дедалі голосніше цвіркотіння коників та дядькове дихання.
Дядечко лежав, підклавши руки під голову й приплющивши очі, спокійний, задуманий. Мені бачилося, що він усміхається своїм власним думкам.
Кортіло запитати, коли ж він продав годинника, але я не знав, як почати. Не личило нагадувати дядечкові про діла не вельми веселі, коли він був у такому гуморі. Тож я почав дипломатично:
— Це чудово, що наш мамут уже на ходу.
— О! — засміявся дядечко.— Геніальний тип, отой інженер Маттерн! Тільки заліз під машину — враз побачив, що там і як. А я цілий тиждень сушив собі голову. Чудовий фахівець. Дав мені свою адресу. Як буду коли у Відні — заскочу до нього.
— Хотілося ж йому лізти під машину!
— Отож! Одразу видно порядного чоловіка. Любить помогти людині.
— А що він сказав про мамута?
— Він у захваті. Просто у захваті! Сказав, що мріє про таку старовизну.— Дядечко засміявся.— І ще, знаєш, він що сказав? Що на Заході тепер мода на такі автомобілі. Чим старіший, тим дорожчий. Смішно, га?
— Виходить, наш мамут просто безцінний.
— Щось ніби так. А йде тепер мов годинник...— Тут дядечко прикусив язика, бо раптом вирвалося йому те слово, якого він так старанно уникав.
— До речі,— підхопив я дипломатично,— котра, цікаво, може бути зараз година?
Дядечко значливо кашлянув.
— Судячи по місяцю, десь межи дев’ятою й одинадцятою. Пізно, любий, спім уже!
Я не міг заснути, не довідавшись, коли дядечко продав годинника. От і запитав перекірливо:
— А на годиннику котра?
— Дай спокій, хіба ти не бачиш, що темно?
— Можна присвітити ліхтариком.
— От причепився! Хіба це так важливо, котра година? Ти в кіно збираєшся?
— Ви, дядечку, чудотворець. У нас не було грошей...
— Та, по суті, їх і немає,— обурився він.
— Немає, а ми живемо так, наче вони є.
Дядечко нетерпляче пирхнув.
— Марцінку,— мовив замислено, — мати гроші лучче, аніж не мати. Але журитися тому, що їх немає — це найгірше. Е-е, що я тобі багато казатиму: продав я годинника, і не мороч мені голови. На добраніч.
— На добраніч,— шепнув я, і за мить знову висунув голову з-під ковдри.— На добраніч, тільки я не засну, бо страшенно кортить узнати: коли, де, кому і за скільки?
Дядечко знову обурено пирхнув і звівся на лікті.
— Ви чули таке? Може, ти ще слідство почнеш?! Зрештою, мій любий, я не зобов’язаний звітувати перед тобою. Я людина доросла, і, вибачай, можу робити з своїми речами все, що схочу. Годинник мені не потрібен. І взагалі, мушу тобі сказати, ти надаєш надто великої ваги неживим предметам. Чоловік народжується голісінький, а тоді поволі обростає всякими дурницями, які отруюють йому життя. Наприклад, одяг. Або помешкання. Замикаємося в тісних клітках, наче мурашки, а світ такий гарний, такий широкий... Людина стала рабою мертвих речей. А втім, що тобі тлумачити, виростеш — сам зрозумієш. Що ж до годинника, то я продав його портьє, коли вертався з умивальні, продав за таку суму, яка дасть нам змогу прожити ще кілька добрих днів. Ну, тепер ти вдоволений? Коли так, то послухай, як гарно цвіркочуть коники.
Деякий час я слухав концерт коників, пречудовий ноктюрн, а потім усе закружилося мені в голові: місяць наче з бляхи, наш добряга-мамут, водонепроникний швейцарський годинник, руда дядечкова борода, біла сорочка пана інженера Маттерна, вусики коменданта міліції... Я заснув.
Розбудив мене свист дрозда. Дрозд, даю слово — найкращий у світі будик! Аби можна, я б завіз його до Варшави — будив би мене до школи. Я прослухав коротке інтермеццо і одразу ж відчув себе, мов допіру на світ народився.
Дядечка не було в наметі. Він був біля потоку. Я побачив, як він стояв навколішках на камені. Певно, бив поклони божкові сонця, що дарував нам такий прегарний ранок. І не тільки бив поклони, а водночас занурював голову у тиху воду струмка.
— Чао! — гукнув я.— Ви, дядечку, видивляєтесь пестрюгу?
— Голова мені тріщить! — пирхнув, як старий гіпопотам, дядько. — Забагацько випив учора того клятого вина.
— Куди сьогодні їдемо?
— А хіба я знаю? Якщо хочеш гарно провести канікули — ніколи не питай про таке. Земля, на щастя, кругла, їдь у будь-яку сторону світу.
— То в яку ж ми поїдемо?
— Любий мій, мені голова лопається, а ти лізеш сльотою. Подорож — це пересування з місця на місце. Найкращий спосіб подорожування — їхати куди очі бачать. Хіба це так важливо, звідки ти вирушаєш і куди їдеш?
Власне кажучи, дядечко мав слушність. Найліпше це блукати по світу. Їдемо, не дивлячись на годинника, зупиняємось там, де сподобається, і нам добре.
Тим часом можна викупатися в потоці. Вода приємно свіжила й була м’яка, мов оксамит. Отож ми з дядечком влаштували генеральне миття і заходилися терти один одному спини. Я йому, він мені, а потім плескалися на мілкому, як риби. Дядечко — сом, я — окунь, і було дуже весело, особливо тому, що нас уже ніщо не хвилювало і ми не знали, куди їдемо.
Це нова дядечкова фантазія — подорож у невідоме.
15
І поїхали ми в невідоме.
Поки що невідоме було справді невідоме, і до того ж напрочуд гарне. Спершу ми їхали дорогою, що зигзагами вилася вгору по гірському схилу. Сто зигзагів, а то й більше. Суща тобі карусель, аж у голові кружилося. А навкруг — ялинові ліси, дикі скелі, провалля, шумливі потоки, кам’яне громаддя. За кожним поворотом відкривався новий краєвид, мов у кольоровому краєзнавчому фільмі.
Потім зненацька дорога збігала вниз. І знову сто зигзагів, і знову перед очима несказанно гарний фільм про Чорногорію. А мамут мчав стрімголов. За кермом — дядечко з люлькою в зубах, з міною переможця автоперегонів до Монте-Карло. А я обік нього, геть ошелешений. Просто не міг отямитися з дива. Коли ж нарешті отямився, то пойняв мене страх — а що як наш мамут розсиплеться, полетить на завороті в прірву! Не буде чого збирати. Порошок і мармелад.
Але поки що не було з нас ні порошку, ані мармеладу, бо дядечко вів мамута і оком не моргнувши, а мамут показував себе просто на п’ятірку. Тільки трохи паморочилося в голові й досі не зникали чари, бо коли ми з’їхали в долину, почався найкрасивіший відтинок дороги.
Ми мчали дном каньйону, вздовж гірської річки. Вода пінилась у вузькому межигір’ї. Там, де воно ширшало, річка текла спокійна, прозора. Дно було біле, а вода голубіла, відбиваючи блакить неба. По обидва боки здіймалися високі — на кілька сот метрів — прямовисні стіни. Глянеш угору — здається, що ти на дні гігантської ущелини. Ніде нічого, тільки голуба нитка води та гладкі кам’яні стіни, а внизу — наш мамут, який повзе, ніби маленький хробачок.
— Прекрасний каньйон! — вигукнув дядечко.— Аж не віриться, що ця невеличка річка розрізала такий велетенський кам’яний масив, як гострий ніж ріже масло. І небагато води, а вона пробила ущелину кілька сот метрів завглибшки. Справжнє чудо природи!
Не віриться, що саме в цьому найпрекраснішому куточку здибався мені сущий вибрик природи, якого звали Вацусь. Але, перше ніж здибався нам цей фрукт з породи ананасових, ми, ошелешені, безугавно захоплювались і ніяк не могли спам’ятатися.
Спам’ятались аж у невеличкому тунелі, коли перед нами зненацька появився автомобіль. Він стояв посеред тунелю, впоперек дороги, а збоку біля нього — чотири особи в плачевному стані: тато, мама, донечка і син; уся родина в повному складі і на краю розпачу. Мало того, що вони розбили чудовий «опель», так ще й перегородили вузький проїзд у самому тунелі!