Ще трохи — і ми б налетіли просто на них! А проте дядечко продемонстрував витримку, з розгону зупинив мамута за півметра від охопленого розпачем глави родини і в одній особі — власника автомобіля. Цей індивід був такий пригнічений, що не зауважив на мамуті польських реєстраційних знаків і подумав, що дядечко — справжній фермер із штату Огайо, отож затарабанив по-англійському з акцентом Маршальської вулиці.
— Пане, у нас той... нещастя... перед самим тунелем лопнула камера, мене занесло на край шосе, я вдарився лівим крилом, а потім ще закинуло. Рятуйте, пане, бо мені руки опадають і я не знаю, що робити!
Тоді поперед батька висунувся хлопець з породи отих ананасових. Морда гангстера, злий погляд і гадючий язик. Наче з-під землі виріс і випалив теж по-англійському:
— Я перепрошую — не лівим крилом, а правим, і взагалі мій батько не вміє керувати автомобілем!
А батько на те по-польському:
— Вацусю, ради бога, перестань, бо дам у морду! Хоч при чужоземцях поводься пристойно!
Ну от, будь ласка — хто б іще потрапив забити тунель у Чорногорії, як не любі наші земляки! От вам і польська фантазія! Змогли взяти Сомосьєрру можуть і стати якраз посеред дороги!
Дядечко нічого не сказав, удав, що не розуміє по-англійському, отож хлопчак і накинувся на батька:
— Хіба ти не бачиш, тату, що це італійці? Зразу можна пізнати по бороді та капелюху.
Засмучений власник «опеля» почухався за лівим вухом. Не знав, по-якому балакати. От Вацусь до нього:
— Ти ж, тату, вивчав латину, шпар латиною, вони, напевно, кумекають!
За хвилину в прегарному каньйоні полилася мова Цезарів та Овідіїв.
Дядечко не витримав, пирснув сміхом, а далі так зареготався, що здавалося, боки порве. Проте, на щастя, не порвав, а тільки вигукнув:
— Говоріть, пане, по-людському, а то я лопну!
— Я зразу відчув, що це поляки! — мовив Вацусь.
— Поляки! Поляки! — закричали влад батько, мати і донечка. Їм хотілося кинутися дядечкові в обійми, але дядечко сидів за кермом, отож вони не кинулись, а тільки почали благати, щоб їх рятували.
Дядечко із знанням справи взявся до роботи: з-під заднього сидіння вийняв трос, причепив «опеля» на буксир і ну витягати. Чиста робота, комар носа не підточить!
Вацусь тим часом зацікавився нашим мамутом. Відтягнув мене вбік:
— Де це ви роздобули такого трупа?
— Це ваш «опель» — труп! — буркнув я.
— Людино добра, це найновіша модель, тільки мій старий не вміє водити. Тремтить перед кожним поворотом і повзе із швидкістю сорок кілометрів. Здохнути можна! Ви куди прямуєте?
— У невідоме.
— Не жартуй. Мабуть, до Будви?
— Де це?
— Не знаєш? Над морем. Ми вже там замовили кімнати в готелі, по три куски на душу. А ви?
— Ми з наметом.
Вацусь окинув мене зневажливим поглядом.
— Як цигани.
— Ні, — заперечив я.— Як справжні туристи.
— Дістанеш ревматизму, на старості скрутить тебе. По-англійському вмієш?
— Ні.
— То нема чого пхатися! Тут усі балакають якоюсь чужоземною мовою. Я, брате, два роки в Англії прожив із старим. Ходив до англійської школи. Старий був торговим представником, торгував там і заробляв купу грошей. А може, ти говориш по-французькому?
— Ні.
— Ну, значить, пропав!
— Чому?
— Занудишся! Що ж ти робитимеш?
— А ти?
— За мене не бійся. У старого вистачить грошей. В Будві є де розважитись. Не знаю тільки, чи ви доїдете цим трупом.
— Ти, обережніше! — застеріг я.— Це тобі не труп, а першокласний повіз.
— Тара-тарадайка!
— Гляди, бо заїду в зуби!
— Спробуй!
Я не встиг спробувати, бо саме в цю мить дядечко гукнув, щоб я подав йому французького ключа. Я залюбки лупонув би тим ключем Вацуся. Не подобався він мені. Англієць з Коломиї! Сподівався мене вразити найновішою моделлю «опеля» і тим, що ходив до англійської школи. Велика цяця! Коли б він знав, що ми з Томом відкрили невідомий грот, а в ньому справжній кістяк, то не ляпав би язиком. Бідолаха цей лисий добродій, якого Вацусь назива «старий», і який має нещастя бути його батьком. Марно витрачав гроші на виховання такого екземпляра!
Я подав дядькові ключа, а він тим часом уже витягнув «опеля» з тунелю. Автомобіль був добряче понівечений. Праве крило і фара геть розбиті, мотор не заводився. Словом, амба. Хоч і найновіша модель, а з місця — ні сюди ні туди.
Дядечко помагав лисому главі родини замінити колесо. Батенько обливався потом, а матуся з донечкою милувалися краєвидами.
Вацек не милувався, бо не вмів.
16
Рушили ми, а точніше наш трудяга-мамут рушив бадьоро вперед, тягнучи за собою найновішу модель «опеля». Сенсація найбільшого калібру! В «опелі» нещасний тато, Вацусь і матуся, а в мамуті ми з дядечком і решта тієї родини, тобто Каріна. Не могла знайти собі якогось польського імені! Уперлася, що поїде з нами, бо читала у «Пшекрою», що на Заході найвишуканіші дами їздять отакими старими автомобілями. Саме в цьому — найбільший шик, фасон і крик моди.
Змилосердилися ми над нею. Хай їй здається, що вона така вже вишукана і сидить у старому «роллс-ройсі», яким королева Вікторія їздила на відкриття парламенту чи деінде.
Байдуже.
Отож за кермом дядечко з міною посланця небес і з люлькою в зубах, біля нього я — без міни й без люльки, зате з твердою думкою, що все-таки треба дати Вацусеві в вухо; а поруч — Каріна, мовби на сьомому небі, елегантна і страшно модерна. З тих, що ото ходять на концерти джазової музики, збирають пластинки з записами її і вдають, буцімто їм більше років, аніж насправді. І взагалі розпач бере, коли дивишся на неї! Тут тобі могутні кам’яні стіни, які круто спадають аж на дно каньйону, а вона — з копицею на голові! Тут — запах живиці і шум гірської річки, а від неї несе якимись паризькими парфумами! Та ще й повіки вимазюкані якоюсь темно-синьою тушшю, на губах — помада, нігті пофарбовані під перламутр. Я просто дивувався, що земля не затряслася з огиди.
Мене нудило від тих парфумів, очі боліли, коли бачили копицю на голові, але що я мав робити! Старопольська гостинність веліла не звертати уваги на такі дрібниці, отож я й не звертав, а тільки милувався краєвидами.
Каньйон поволі ширшав. Голі скелі поступилися місцем перед лісистими схилами. Тільки часом з-поміж дерев виринали стрімкі шпилі гір. І річка текла тут повільніше, розливаючись красивими голубими плесами. На жаль, невідоме перестало бути невідомим, бо появилися всякі дорожні знаки, з яких незаперечно випливало: ми перебуваємо на шосе Колашин-Тітоград, а річка, яка пробила той чудовий каньйон, називається Мор ач а.
Невідомими зосталися тільки думки Каріни, бо досі вона й рота не розтулила, усе вдавала з себе вишукану даму. Так поводилася, наче дядечко — то її особистий водій, а я — хлопчак на побігеньках. Тільки недалечко од Тітограда озвалася:
Тепер ми могли лопатися собі зо сміху. І лопалися аж до Тітограда, столиці Чорногорії.
Виїхали ми з красивої долини Морачи. Ліси, гірські верховини, ущелини, потоки зостались позаду. Перед нами розлягалася широка рівнина, яку звідусіль обступали ялові пагорки. Низовина була родюча, зелена, а гори скелясті, голі, немов припорошені цегляним пилом. Ми їхали повз салатові поля кукурудзи, смарагдові тютюнові плантації, бросквинові сади, що скидалися здалеку на клубки просоченої сонячним світлом імли, повз невеличкі домочки серед тінявих шовковиць. Сонце пекло дужче й дужче. Відчувалося, що ми перебуваємо на півдні.
Наспівуючи веселих пісеньок, ми дісталися до Тітограда, а в Тітограді підтягнули «опеля» до станції обслуговування автомобілів.
Перший вискочив з «опеля» Вацусь.
— У вас буцімто є цілий мішок змій? — вигукнув він. — Покажіть, мені кортить глянути!
— Тс-с-с! — осадив його дядечко.— Не репетуй так, парубче, бо перелякаєш їх.
Обережно підступив бідолашний глава родини. З повагою зиркнув на чохол намету.
— Це дуже мило з вашого боку, пане, що ви нас виручили з біди... Ми Пельпінські...— представився він.— Вельми зобов’язані...
Дядечко зневажливо махнув рукою.
— Дурниці, я радий, що допоміг вам. Щасливої дороги.
— То ви їдете далі?
— Так, — поважно мовив дядечко, — я повинен іще продать тих гадюк, по тому рушаємо просто на Скадарське озеро.
Обличчя їм витягнулись, роти порозкривалися, в очах появився жах. Словом, усі наче остовпіли. Дивилися на мого наймилішого чародія, мов на факіра і заклинателя змій. А він зробив відповідну міну і сказав:
— Селям алейкум. Dominus vobiscum! Amen.— Махнув їм на прощання рукою і чмихнув блакитним димком з вихлопної труби.
Ми поїхали далі.
17
Од Тітограда починається справжній великий туристський рух. Досить тільки глянути на шосе. Автомобілі мчать, як скажені, і туди, й сюди. Ми теж достойно котимо своїм «останнім криком моди», а всі витріщають на нас очі і думають, що ми — це родина якогось лорда. Хай собі думають!
Одразу за Тітоградом у мені прокинувся репортер. Узявся я записувати в нотатнику автомобілі, що їх ми обганяємо по дорозі.
Ось мої нотатки:
Зелений «мерседес» із знаком D — німців.
Фантастична «альфа-ромео», певно, італійська. Справді, знак I — Італія.
Автобус «зауер» із Австрії, знак A; в ньому замість австріяків — негри. Сенсація! Може, покрасилися?
Невеличкий фіатик — 600, знак А — Угорщина.
Потужний «бюїк», шосейний крейсер, знаків не розрізнив. Можливо, американський.
Моторолер «ламбретта», а на ньому черниця, моторизована, їй-богу!
Два віслюки — без ніяких знаків.
«Опель» з кемпінговим причепом, словом, домок на колесах, а в тому домку гавкає чорний пудель. Задоволений, бо приїхав із Швеції. Знак — SU.
«Вольво» — автомобіль шведський, але знаки голландські: NL — Нідерланди.
Ваговоз — марки не розпізнав, а в ньому повно баранів. Може, їдуть відпочивати на вихідний день?
Щось на трьох колесах — чи то автомобіль, чи мотоцикл, а їде; знаки югославські — YU.
Автобус «фіат» туристського бюро «Путнік». Порожній. (Пасажири, напевне, купаються в морі).
Др-р-р... Бр-р-р... Тр-р-р... Пр-р-р...
Далі я не міг нотувати, бо страшенно трясло. Але автомобілів було тьма-тьмуща, коли б я й міг писати, то однаково усіх не занотував би: «фіати», «мерседеси», «фольксвагени», «сітроени», «рено», «остіни», «опелі», «форди», «бюїки» і ще всякі — лихо їх знає які! Цілий парад автомобілів! А в тих автомобілях, звісно, пасажири всяких національностей і рас. Бачив навіть індуса в гарній амарантовій чалмі. Екзотичніше було б, якби він їхав під балдахіном на слоні, але що ж — нині вік моторів, хай уже їде в «бюїку»!
Та з усіх найкрасивіший — дядечко в нашому мамуті. Даю слово, індусові до нього далеко!
Дядечко скидався тепер на славнозвісного мандрівника, який жадає дослідити незбагненні таємниці природи.
Я й собі жадав дослідити — найперше, куди ми їдемо, бо сама назва — Скадарське озеро — для мене нічогісінько не означала. Це так, як ото сказав би хто: їдемо до Пірамідоновиць.
Тим часом їхали ми рівниною. Позаду нас — гори, попереду — теж гори, а ми немовби на дні зеленого озера.
— Здається,— озвався зненацька дядечко, — за якусь мить ми побачимо щось оригінальне.
Мить була дуже довга, тривала, певно, хвилин п’ятнадцять. Спочатку ми піднялися на невелике узгір’я, потім проминули висхлий потік, нарешті...
Так, то й справді незвичайне видовисько! Перед нами розкинувся великий гірський край — голий, здиблений скелястими терасами кольору кіноварі, а в ущелинах свинцевий і грізний. Внизу, біля підніжжя — гігантське свічадо води. Сонце вже ховалося за гірськими верховинами; там, де воно сідало, вода була немов розплавлена мідь, у тіні, — темно-синя, а коли її брижив вітер — сріблилася, немов закута в кригу.
Дядечко зупинив мамута.
— Озеро Скадарське, — мовив замислено.— Власне, і не озеро, а море серед гір. Сорок вісім кілометрів завдовжки, п’ятнадцять завширшки, а глибина в деяких місцях сягає трьохсот метрів.
— Звідки ви все це знаєте? — поцікавився я.
— Маю докладну інформацію від однієї сирени, що живе в цих глибинах,— пожартував дядечко.
— Сорок вісім кілометрів! — зітхнув я.— Відси здається, що немає стільки.
— Ми з самого краю його, власне, над однією затокою. Поїдемо далі, то побачиш.
Поїхали ми далі, і те «далі» було ще цікавіше. Я власним очам не вірив: шосе перетинало затоку, бігло прямо через озеро, без мосту, без віадука, просто по кам’яній греблі! З одного боку — озеро, з другого — озеро, а ми мчимо посередині на той берег.
Берег був скелястий, дикий, неприступний. Шосе одразу підіймалося гострими зигзагами аж до населеного пункту Вірпазар. На мапі його позначено кружечком. Можна подумати, що то село. А насправді — кілька маленьких кам’яних будинків. Кам’яні стіни, кам’яні димарі, навіть дахи з плескатих каменів, покладених як черепиця; а за кам’яними огорожами — трохи кам’янистої землі, чудом вирваної від цього кам’яного світу. Двоє, троє оливкових дерев, діляночка нужденної кукурудзи, зелений гарбуз, що випинався посеред випаленого сонцем бадилля, два віслюки, які дрімали в затінку, худі кози... І то все.
— З чого ці люди тут живуть? — поспитав я дядечка.
Він глянув на мене трохи здивовано.
— Якщо мають хати, у хатах є печі, а біля хат пасуться кози, то, напевно, живуть.
Я задумався над життям того кам’яного поселення. Як дивно! Рядом шосе, по ньому мчать автомобілі, розкішні машини з усіх європейських столиць — з Парижа і Лондона, з Будапешта і Відня, з Рима і Варшави...