Весь світ треться об ці кам’яні домочки, а вони стоять, повростали в скелі, як стояли, мабуть, багато віків тому...
Я був би геть задумався, але раптом зауважив, що дядечко з першокласного асфальтового шосе звернув на кам’яну дорогу, таку вузьку, що там насилу розминалися два віслюки.
— Куди ми їдемо, дядьку? — вигукнув я, пойнятий жахом.
— Не знаю! — сміючись, крикнув у відповідь дядечко.— Мені дуже подобається тут. Місцевість трохи схожа на марсіянську.
— Ви були на Марсі? — пожартував я.
— Авжеж. Хіба ти не пам’ятаєш, я навіть прислав тобі листівку з видом на міжпланетний простір.
Я уявив собі дядечка на Марсі. Був певен, що й там він поводився б так само, як на Землі. Губив би гроші, братався б з кожним марсіянином, угощав би їх вином, співав би партизанських пісень і не оженився б навіть з найвродливішою марсіянкою.
Тим часом ми їхали через справжню марсіянську пустиню. Над нами — скелі, під нами — скелі, і дорога то вгору, то вниз, а там далі, внизу, поміж скелями щохвилі блискало сріблясте дзеркало озера. Я ждав, що колеса мамута ось-ось ковзнуть з дороги і ми полетимо в прірву.
А дядечко гнав як на погибель. Бідний мамут весь трясся, скреготів, пирхав, мов замучена шкапа. Дядько наспівував собі всякі арії з «Ріголетто», «Паяців» і «Страшного двору». Йому б співати жалобний марш, але що ж, така вже у нього натура — навіть загинути хотів весело.
На щастя, ми не загинули. Зупинилися на широкій кам’яній терасі, посеред голого пустирища. Тераса та була на косі, висунутій далеко в озеро. Над нами поміж скель росло кілька кипарисів, майже чорних і рівних, як полум’я свічки; під нашими ногами лежало озеро. Два рибальські човни на веслах сунулися, мов два водяні жуки, лишаючи за собою складки на воді. Було так тихо, що ми чули, як плещуть весла.
Внизу під нами вода гладенька, темно-синя від глибокої тіні, далі міниться пурпуровими й салатовими барвами, а ген там немовби плавиться в синіх випарах. Краєвид широкий, озеро напрочуд велике. Море в горах.
Дядечко показав на обрій.
— Бачиш он ті гори? То вже Албанія. Кордон проходить посеред озера. А он під тими горами лежить місто Шкодер — від нього й назва озера.
18
Отож ми перебуваємо над Скадарським озером. Могли б бути деінде, але деінде не було б так цікаво. Акул і пальм тут, щоправда, немає, зате є кипариси й сила вражень. Передусім у нас було враження, що ми на Марсі, а потім — ніби перенеслися до Іллірії.
Не шукайте на мапі. Нині ви не знайдете такої країни. Щоб знайти її, треба бути археологом, тобто таким цікавим типом, котрий викопує з землі всякі пам’ятки минувшини і сушить собі голову, до якої епохи ті знахідки належать.
Саме від археологів ми й довідалися, що перебуваєм в Іллірії; вони тут цілими днями нічого не роблять, тільки риються в землі і шукають навіть на дні озера. Славна братва, майже всі бородаті, а один лисий. Така вже мода, що коли ти археолог, то повинен носити бороду або полисіти. Правда, дядько Леон теж носить бороду, та це через лінощі, бо йому не хочеться голитися.
Ми здибали наших археологів біля селища Секоа, і одразу впізнали, що то італійці, бо вони їли спагетті, тобто макарони з помідоровою підливкою й пармезаном. Ми теж їли, тільки нам доводилося скрутненько, бо італійські макарони страшенно довгі — не знаєш, як їх ковтати. Ковтнеш такий макарон — один кінець його буде вже у дванадцятипалій кишці, а другий ще на тарілці. І як його їсти?
Та це дрібниці. Куди важливіша річ — іллірійський човен, що його археологи витягли з дна озера. Я бачив на власні очі, як витягали. Проте спершу вони повинні були знайти його. Бо нащо ж тоді вони археологи? Знайшли його цілком випадково. Один з археологів — знаменитий аквалангіст — спустився з кисневим апаратом на двадцять метрів і там завважив якусь дерев’яну скульптуру: то був ніс човна, зроблений на кшталт риб’ячої голови.
Витягли того човна за допомогою крана, поставленого на невелике судно. І зараз же — неабияка сенсація! Кажуть, що про це пишуть уже в Белграді і в Римі. Човникові тому близько двох тисяч шестисот років! Нічого собі вік! Нашого Попеля миші ще навіть не починали їсти і вавельський дракон ще не хапав краков’ян, коли іллірійці плавали тим човном і кедрові бори шуміли над Скадарським озером, немов оповідаючи прадавні легенди.
Бори, певна річ, кедрові, бо інші не могли шуміти. Так твердить дядечко Леон. У нас соснові, а тут кедрові — колись тут нібито шумів кедровий бір і ведмеді ховалися в його нетрях. На жаль, тепер уже не шумить. Ще стародавні римляни вирубали його на свої кораблі, на щогли, аби потім переплисти Середземне море і зруйнувати Карфаген. А ведмедів ловили в ями і вивозили потім до Рима.
Стільки тих історичних відомостей, що мені прямо в голові паморочиться!
Забіг я аж до Карфагена, а я ж над Скадарським озером за дві тисячі шістсот років до ери Гагаріна. Отож над озером тут шуміли кедрові бори й іллірійці майстрували з кедрових дощок прекрасні човни, спускали їх на воду, а потім сідали в них і метикували, що б його ще придумати. Попридумували багато розумного, і з того виникла гальштатська культура. Загляньте в енциклопедію, то взнаєте.
Мудрі люди, хай йому грець, перші в Європі навчилися виплавляти залізо, а із срібла робили прегарні оздоби. Я бачив на власні очі — дядечко може посвідчити, — бо італійці не тільки їли спагетті, але й робили розкопки біля селища Секоа, і докопалися до іллірійських могил. Будь ласка, люди тоді вмирали з фасоном і на той світ вибиралися не так скромно, як тепер, а з усякими браслетами, намистом, ба навіть з грішми, щоб було на харчі в загробній мандрівці. Передбачливі, га? Дядечко забув купити в Тітограді шмат сухої ковбаси, а вони навіть у могилі про таке діло не забували!
Словом, ті завбачливі іллірійці створили буцімто високу культуру, і, їй-бо, їм таки непогано жилося, якщо навіть небіжчикам пхали в могилу срібні оздоби.
Тож нічого дивного, що Скадарське озеро з усіх боків овіяне легендою і голос віків чути навіть з його дна. Вночі, коли місяць викотиться з-за високих гір і вода заряхтіє сріблом, так і здається, ніби ти — іллірійський рибалка й випливаєш ловити іллірійських риб.
Риби й досі зосталися іллірійські, і вони дуже смачні. Ми з дядечком ловили їх на блешню і смажили на олії. А от іллірійці щезли, зосталися по них тільки могили, кладовища, поселення та легенди.
А дядечкові зосталася дума про людську долю.
— Отак, Марцінку,— сказав він, коли ввечері ми сиділи біля намету і дивилися на озеро, велике, як море.— Гинуть люди, гинуть народи, а оці скелі над нами і це озеро сотні тисяч років лишаються незмінні. Скільки ж то людей, так, як оце ми, захоплювались місячної ночі грою світил і глибоко задумувались?..
Бо то ж факт — були люди й до іллірійців, були й опісля них. Після них прийшли греки. Діставалися морським берегом аж до гирла річки Бояни, а тоді річкою аж на озеро. І теж Лишали свої кості у цьому скелястому грунті, щоб колись цікавим археологам було що відкопувати. А після греків — римляни.
А озеро — велике, таємниче — так само плещеться об кам’яні береги... І ми з дядьком Леоном сидимо собі при місяці й думаємо, думаємо...
Ми покидаємо озеро, повите легендами про іллірійські часи, і мчимо просто до моря. Прощавайте, бородаті археологи! Прощавайте, спагетті й розкопаний могильнику, прощай, сумна задумо передісторії! Ми їдемо пополоскати ноги в Адріатичному морі. Саме так сказав про наш новий рейс дядечко,— у нього завше були під рукою такі примовки. У Вірпазарі, наприклад, він заявив: «Тепер перескочимо тисячометрову перешкоду». І мав слушність. Бо, перш ніж полоскати ноги, треба було видертися на тисячу метрів над рівнем моря, а тоді стрімголов з’їхати вниз, і все це на протязі кільканадцяти кілометрів.
Ото їхали! Щоб мене крива качка вбрикнула, як я перебільшую. Зигзаг за зигзагом, поворот за поворотом, шосе продовбано в литій скелі, а внизу — нічогісінько, тільки провалля за проваллям!
А дядечко співав собі арію з «Фауста» — саме її він вибрав на головокрутні повороти.
Були навіть такі місця, де здавалося, що дорога впирається в глуху стіну. Їдеш, а попереду щира урвиста скеля — і думаєш, що тут шосе обривається. Ба ні, то помилка. Нащо ж тоді сучасна техніка, підтримана фантазією людини? Будівники тут перехитрили природу: продовбали в камені тунель або «приліпили» до скелі бетонового черв’яка, і їдеш собі, людино добра, мов по гігантському балкону! Шосе висить над порожнечею, ти висиш в автомобілі, твоє життя висить на волосинці, а ти ще й повинен захоплюватися фантазією творців тієї піднебесної каруселі!
Словом, повно вражень, емоцій, та ще й їзда на всю губу, аж на висоту тисяча метрів. Що голосніше дядечко співає свою арію, то дужче я боюся за мамута. Бо в такі хвилини у голові людини звичайно снують найрозмаїтіші думки. А що як лопне камера, що як відмовлять гальма або взагалі мамут розпадеться на шматки. Ото була б сенсація! Останній крик моди на дні чорногорського провалля разом із знаменитим кібернетиком і ще знаменитішим його небожем. Вічна їм пам’ять! Вони загинули на посту, співаючи арію Мефістофеля з «Фауста».
Проте ми не дали сенсації лакомим журналістам. З піснею на устах виїхали на самісіньку гору тієї диявольської каруселі.
А перед тим дядечко ще гукнув мені, пересилюючи астматичний гуркіт мамута:
— Оголошується конкурс: хто перший побачить море!
— Яка премія?
— Два дні не мити судків.
— Згода!
Раз конкурс — значить, конкурс. Я напружив зір, вихилився з машини і коли б міг, то полетів би поперед мамута, аби тільки перемогти в цьому конкурсі. Бо я зовсім не збирався два дні чистити жирні судки. Отож я втупився в обрій, де голі скелі сходилися з блакиттю... Минали хвилини, які в таких випадках тягнуться довше, ніж години. Вже скінчилася крутизна, ми їхали плоскогір’ям поміж скель і кущів тамариску, а моря нема та й нема.
Нарешті ми обидва крикнули водночас:
— Є!!!
Справді, було. Лежало внизу, під нашими ногами — велике, широке, майже зливаючись із обрієм. Пречудовне видовисько з тисячометрової висоти. Скелі, море, блакить небосхилу, і на морі — пароплав, за яким тягнеться смуга диму — мов іграшка, мов щось бачене у сні.
Над сонячним Ядраном
1
Не описуватиму карколомного спуску з тисячометрової висоти, бо вам у голові замакітрилося б. Головне — ми приїхали на берег моря. Вискочили з мамута і, наче два огирі, побігли вперед. І не зупинилися на березі, а прямо в черевиках, у одежі кинулися в воду — два безумні шукачі пригод і шанувальники природи.
Дядечко занурив голову в воду і я занурив, аби впевнитися, що то не сон, що ми живі, над живим Ядраном. Потім ми хлюпалися, як два морські леви, бризкали один на одного водою і заходилися сміхом.
Добряче вихіхавшись і вихахавшись, ми глянули перед собою. Людину, що бачить такий безкраїй простір, огортає задума. Мене теж огорнула. Я раптом почув себе маленьким і слабим перед цією безмежністю; хробак, який повзе на березі, піщинка...
На щастя, я не був піщинкою — адже піщинка не має такого милого дядечка і не подорожує «криком моди», а передусім не милується краєвидом. Як це добре, що я — розумна істота і можу переживати, радіти, впадати в задуму...
Глянув у блакитну далину, сподіваючись, що, може, з хвиль Адріатики вирине могутня спина акули. Та ба, на морі не було навіть хвиль — звідки ж акула виринула б? Море лежало сливень гладеньке, блискотливе, а згори струмувала спека. Пальм я теж наразі не зауважив. Бачив тільки руду дядечкову бороду і його повні радості очі. Вітер не шелестів у листі пальм, а проте було гарно, екзотично і таємниче.
Дуже довго було так гарно, екзотично і таємниче, але ось нарешті дядечко сказав:
— Треба знайти місце для табору.
— Де?
— Отож бо — де? Там, де гарно і де чудовий краєвид.
— Тут скрізь гарно.
— Це правда, та, напевно, ми знайдемо ще краще місце.
Дядечко, ясна річ, майстер вибирати місце для бівуаку. От ми й поїхали туди, де мало бути ще краще, а найкраще було поблизу острова Свети Стефан, біля маленького поселення Мілочер. Море вдиралося тут глибоко в стрімкі скелі, утворюючи лазурову затоку. І я певен — цю затоку воно створило спеціально на замовлення нашого чарівника; для нього оздобило гірські стіни таким фантастичним різьбленням, для нього ж тут виросли красуні-пінії та стрункі, як голки, кипариси. В кожній розколині скель — кипарис, щоб дядечко, дрімаючи по обіді, міг трохи помріяти і щоб йому здавалося, буцімто він — римський проконсул, якого розгніваний цезар заслав на узбережжя Монтенегро. І вже певно для дядечка чорногорські селяни понад ліском піній посадили оливкові дерева, щоб вони сріблилися й отіняли намет.
Місце — як у раю: оливковий гай, трохи нижче — пінії, у скелях — кипариси, а під скелями — блакитна затока. По праву руку — маленький острівець Свети Стефан — із сірими будиночками, котрі пам’ятають іще піратські часи; з лівого боку — море. Коли б поплив на захід — прибився б до Італії, на південь — до Лівії. Але чого туди плисти, якщо тут так гарно; і навігаційних мап у нас немає.
Мап немає, зате є цілюще повітря, чудовне сонце і лазурове море. Чого нам ще треба? Хіба що трохи грошей, та вголос про це ми не говоримо, бо дядечко не любить, коли йому нагадують про бюджет.
А як же з бюджетом? Нема чого й балакати! Здається, вже кінчаються гроші за годинник. Цікаво, що ж далі піде на продаж?
Тим часом про це ми не думаємо. Ми — безтурботні бурлаки. Нічим не журимося, ніщо не затьмарює нашого спокою. Знайшли найкрасивіше місце під сонцем і кепкуємо з долі. Хай собі журиться міліція в Ужицях і хай стає на голову, аби знайти наші гроші. Я вже навчився од дядечка не звертати уваги на мертві предмети.
Нап’яли ми намет, витягнули з мамута речі, і, коли все вже було готове, дядечко спитав:
— Марцінку, що б ти їв сьогодні на обід?
— Акулячі плавці в банановій підливі, — відповів я, і, даю слово, по бороді мені потекла слина.
Дядечко примружив око:
— А якби під рукою не було акули?
— Тоді охоче поїв би ластівчиних яєць у сойовій підливі.
— Ба, ластівки давно вже вивели своїх пташенят. Знайди щось більш досяжне.
— Знаю вже: печеню з серця носорога!
— Ти просто жахливий.
— Ні, я тільки багато читав про життя примітивних негритянських племен на берегах Лімпопо.
— На носорога підемо вдосвіта, — усміхнувся дядечко.— Тепер подумай про щось доступне при наших скромних можливостях.
— Хай тоді буде жарена куріпка з чорницями.
— А може, рябчики по-литовському?
— Е-е-е...— засміявся я.— Ви, дядечку, тільки дражните апетит! Не граю з вами. Я й справді з’їв би щось, бо вже мені кишки грають якийсь твір для флейти і валторни, коли не помиляюсь.
— О, прошу! — заволав дядечко.— Раз так — нумо готувати; тільки спершу ми повинні зробити ревізію у своїй коморі.
Легко сказати, та куди важче зробить оту ревізію. Не хотів би я зводити на дядечка наклеп, але те, що було в наших рюкзаках, волало про помсту до неба, чорногорського, звісно. Все впереміш, плутанина, Содом і Гоморра, словом, космічний розгардіяш: шкарпетки в цукрі, светри в перці, носовички — в томатному соусі, тут же — окраєць варшавського хліба... Моя мама, яка, ріжучи хліб, хрестила його, — зомліла б, уздрівши таке!
Щиро кажучи, придалася б дядечкові на дві години розумна жінка, щоб зробила лад у цьому розгардіяші. Руки мені опустилися, розпач мене пойняв, а дядечко як не гукне: