Потім ми пішли до Замочку, тобто невисоких мурів внизу серед лугів. Белз, як повідомляє «Повість минулих літ», був відвойований у поляків Ярославом Мудрим у 1030 році. А посеред Замочку, як я вже казала, костел Матері Божої, 1911 року, і каплиця св. Валентина, де ми побачили велетенську ікону. Ориґінал ще вивезли з Белза у XIV ст. Прочан не було. Довкола був суцільний квітник, скульптури, все яскраве і привітне, спокійне. Ми побачили лише сувору жінку-наглядачку, яка поралась коло квітів і, як нам здалося, уникала зустрічі. Ми не були схожі ані на прочан, ані на поляків. Ця чарівна оаза за мурами князівських часів переходила в сільську дорогу, зарості кущів та купи будівельного сміття, поруч проходила траса, якою ми поїдемо до Львова.
Але ми зупинилися ще біля напівзруйнованого, колись дуже гарного будинку з перехнябленою вежею-цибулькою, розташованою біля лікарні, темної, в старому саду. Цибулька була чорною, будинок понурий і моторошний, з забитими вікнами. Виявилось, що колись то був будинок опіки над незаможними євреями «Ішре Лев». Про це я вже прочитала в Інтернеті. Шкода тих старих будинків, які навмисне руйнують, щоб потім купити якнайдешевше. Це — пострадянський вандалізм, який відбувається повсюди.
Люди не бажають захищати навіть свої фундаментальні права, що вже казати про історичні пам’ятки. Та й за це можна постраждати. Був ще момент передвечірньої тиші, а тоді над’їхав автобус, в який повсідалися люди з дітьми й клумаками. Хтось їхав дуже далеко, з валізою. Автобус неквапно котився через поля, безлюдні місця з клаптиками лісу. Ця дорога була значно коротша й приємніша. Нарешті я побувала і у Белзі. Тепер я знаю туди дорогу і згадую це місто дуже часто, щоб ще колись приїхати і піти на той бік, де ще не була.
Рава-Руська
Рава-Руська — це місто, куди їдуть, щоб перетнути кордон, і яке проїжджають із заплющеними очима. Його душа нікого не цікавить. Яскраві мотелі, вілли митників, особлива публіка, яка визирає, кого б обшахрувати чи розвести на гроші, безліч автобусів і машин, рух вдень і вночі, єдина пристойна дорога веде до кордону. Я б туди, напевно, не поїхала після Мостиськ і Городка, якби не дві важливі причини, які є моїм боргом перед певними людьми, хоча ніхто мене про це не просив, але мене завжди муляло те, що я не побачила Раву-Руську, яка, зрештою, неподалік від Белза. Звісно, якби я мала власне авто, я б побачила набагато більше, але сили, витрачені на подорож, труднощі, зволікання, очікування та різні пригоди теж чогось варті. Часом навіть більше, ніж мета. Бо коли з труднощами досягаєш мети, то цінуєш кожну дрібницю. Подорож не повинна бути ані легкою, ані важкою.
У 2006 році в Сан-Дієго, штат Каліфорнія, наша письменницька група зустрілася з літньою жінкою, батьки якої були з України. Вона показала метрику батька, де було написано, що він родом з села Корчмин Рава-Руського повіту. Вона знала з української лише початок пісні, яку співала їй мати: «На вулиці скрипка грає». Батько її був чоботар і еміґрував у 1921 році до Америки. Це — все. Коли батьки не вчать дитини рідної мови, не розповідають про покинуту Батьківщину, значить, вони пережили якесь страшне лихо. Мені тоді спало на думку поїхати в те село і пошукати якісь згадки про родину пані Ольги Мисливчик. Ця жінка геть не була схожа на представників української діаспори, які до нас поставились в Америці вкрай негостинно, хоча й ввічливо. Вона почула, що ми будемо на зустрічі з літераторами в якомусь богемному кафе, і приїхала, щоб подивитись на українців і запросити їх до себе в гості. Завдяки їй я змогла скупатися в Тихому океані, побачити морських котиків і земляних білок. Мені здається, що пані Ольга мала намір вступити в контакт з місцевою діаспорою, але чомусь не зробила цього. Може, тому, що не знала мови і соромилась.
Там, вдома, вона і показала єдиний документ свого батька.
Минуло вже багато часу. Я пробувала знайти Корчмин на карті, але не знайшла. Був Корчин, але в іншому районі. Я шукала прізвище Мисливчик і теж не знайшла. І воно мене муляло, зрештою, сталося так, що знаходиш, коли перестаєш шукати. Навряд чи пані Ольга жива, вона була вже у дуже похилому віці, та й контактів її я не маю, але я вірю, що на землі чи на небі вона дізнається те, що дізналась я.
Отже, я доїхала до Рави-Руської минулого року влітку, і пішла навмання, як виявилося, від центру. Часом поїздка так вимордовує, а була спека, що спершу шукаєш тихого місця. Я випила паскудної кави на автостанції, де тхнуло пивом, і нічого мені гарного не впало у очі. Архітектурні монстри періоду розвинутого соціалізму у мене взагалі викликають паніку, бо моя юність припала на ці вбогі безпросвітні часи, і я ніколи не хотіла, щоб вони повернулися. І щоб моя юність повернулась також. Вона була жахлива. Я ніколи не любила про неї згадувати, бо насправді всі мої проблеми виникли з того, що я не могла пристосуватися до життя. І не бажала. Коли я бачу всі ці колишні міськоми партії, універмаги, кінотеатри, мене ніби занурюють головою в болото. Тому я пішла навмання. Від кави пекло в шлунку, парило перед дощем. Я вийшла на церкву, дуже багато оздоблену, однак нову, а я шукала минуле. Йшла довгою незаасфальтованою вулицею, потім побачила далеко на трасі шпилі монастиря реформатів і пішла туди. Навіть здалеку було видно, що ця споруда нікому не потрібна. Повз неї шастали буси й іномарки, а на другому боці дороги стояв пам’ятний знищений стовп ще польських часів, який реставрувався. Коло нього порався старший чоловік. Я підійшла до нього, бо монастирський комплекс оточував мур і іржава брама була замкнута, а мені, звісно, хотілося потрапити досередини. Ми трохи побалакали. Чоловік сказав, що є вхід із автозаправки, і я, побачивши, що він місцевий, спитала за село Корчмин. І почула, що Корчмин зараз у Польщі. Мені наче гора з плечей спала. Наче я відрізала від себе якийсь болючий шматок минулого. Можливо, колись світ настільки зміниться, що я поїду і туди, а зараз це було полегшення, що Кормчин існує десь поруч і там живе родина пані Ольги Мисливчик, яка нічого не пам’ятає про її батька, бо вже минуло майже сто років від його еміґрації. Але є ця земля, є церква, є цвинтар, може, тільки сліди від них, і ходячи колами, я колись натраплю на теплий слід. Знаходиш, коли перестаєш шукати.
Я пішла на автозаправку, де був мотель. Гарне затишне подвір’я, яке просто впиралось у фасад барокового костелу. Я спитала, чи можна мені увійти в ті поламані двері власне монастирської будівлі. І мені дозволили. Сказати, що це була руїна, нічого не сказати. Прогнилі підлоги, вузькі кам’яні коридори, переходи, звідки я потрапила до костелу з геть вигорілими від грибка фресками, купи сміття, якісь ангели в несподіваних місцях, вензелі, птахи. Я піднялася аж на горище, а звідти знову зійшла вниз і опинилась на внутрішньому подвір’ї, де був колись священний сад, а зараз буяли бур’яни. Я все подумки хитала головою: жити в країні, де не дають смерті спокійно померти, дуже сумно. Мабуть, поляки, що наповнюють бензином баки на цій заправці, думають, що це країна варварів, але насправді це країна, де довго й болісно вмирає минуле, яке не можна відразу стерти з землі. Чи встигли втекти отці-реформати з Рави-Руської? У самому повіті німецькими і російськими окупантами було знищено 40 тисяч людей, з них 11 тисяч — євреїв. Від цього мені весь час було не по собі. І ще відчуття того, що я в небезпеці, бо на заправці були люди, і всі бачили, куди я зайшла. Я могла спровокувати їх своєю поведінкою. Коли я потрапила знову в монастир, то заблукала і довго не могла знайти вихід, оті поламані двері, через які увійшла, вже почала навіть панікувати, бо кричати на допомогу це вже якось не зовсім нормально. Врешті я таки знайшла вихід, звісно, знайшла. За собою я помітила одну річ. Мені доводилось бувати у дуже паскудних руїнах, які в будь-кого могли викликати відразу. Якщо відкинути відразу в’язниці чи катівні, я налаштовувала себе на співчуття, намагаючись спіймати промінець світла від тих людей, які колись тут мешкали чи молились. І співчувала будівлі, як співчувають вмираючій чи дуже старенькій людині. Ну що ж, казала я, мені дуже шкода, але навіть зараз ти мужньо тримаєшся і, можливо, коли зникне остання цеглина і навіть наріжний камінь, ти продовжиш існувати в іншому вимірі, як існуєш в минулому.
Потім я зійшла з дороги, сіла на березі річки Рати в зеленій траві. То залітав дощ, то світило сонце, мене від міста затуляв кущ шипшини, і я думала про маму, яка теж уже в іншому вимірі й минулому часі, якщо після смерті існує час. Я трохи запізно приїхала сюди, хоча не думаю, що моїй мамі навіть подібне щось спало б на думку. Я про це ніколи не говорила, а всі свої спогади мама забрала з собою, я їх просто намагаюсь реконструювати.
У 1942 році почався голод. Я ніде про це не читала, але німці вирішили вивезти частину дітей у місця, де не було так сутужно з харчами. Дітей у родині було п’ятеро. Німці відібрали мою маму і разом з іншими перестрашеними дітьми посадили на підводи. Спершу дід погодився, а в останній момент почав бігти за возом, плакати і простягати руки, щоб мама вернулась. Але було вже пізно.
Маму, очевидно, довезли до Самбора, а тоді посадили в потяг до Рави-Руської. А там дітей розібрали місцеві жителі. Як я зрозуміла, везли підлітків десяти-дванадцяти років, які могли вже чимось допомогти. Мама потрапила в одну родину і там пасла корову. Їй не подобалась господиня, яка погано до неї ставилась. Може, тому, що мама звикла до любові батьків і їй бракувало тепла. Через півтора місяця дідо приїхав і забрав її. Мій дідо був начитаним чоловіком, колишнім січовим стрільцем, і не побоявся приїхати за дочкою в такий далекий світ на окупованій території. Оце все, що я знала.
Я підвелась і пішла через луг, де розкинулись хати й городи, мені здавалось, що саме тут жила моя мама у 42-році. Тут вона пасла корови, тут ступали її босі ноги по цих химерно закручених стежках. Нехай це буде тут.
Я повернулась до міста. Мені воно здавалося спочатку дуже простим, нецікавим, але я натрапила на занедбаний парк Есперанто й посиділа там на лавці. У 70-ті роки моя сестра Марійка вчила трохи есперанто; тоді, напевно, була на нього мода, і так виник парк. Побачила я ще майже язичницьке капище з фігурою Божої Матері, де все блищало й яскріло штучними квітами, гарненьку ратушу на розі, кілька сецесійних вілл, а тоді вийшла на залізничну колію і пішла нею, сподіваючись потрапити на вокзал. Поряд тинявся якийсь неприкаяний бомж, якого та колія наче зачарувала. Взагалі, дивне місто Рава-Руська. Обжиті території межують із пустирями, хащами, наче хтось повигризав цілі шматки. І ця річка, що виникає раптово нізвідки, верболіз, тонкі самосійні дерева, які заполонюють покинуту ріллю чи обійстя після бур’янів. Такі великі втрати під час війни, потім соціалістична забудова, потім кінець режиму і двадцять років розрухи й безпорадності. Тут мало хто залишився з довоєнних мешканців. Ні поляків, ні євреїв, ні корінних галичан. Мене це не дивувало. Я втомилась від спеки, хотіла ще знайти вокзал і повертатись до Львова. Мені здавалось, ніби я кружляю по цвинтарі й не можу вийти, бо мертві не випускають, хочуть щось мені сказати. І цей бомж, наче якийсь дух, ходив по колії, потім відходив, знову повертався…
Врешті я спитала якусь молоду жінку і вона показала, куди мені йти. Я йшла в бік товарного вокзалу, а треба було йти в протилежний. І не по колії, а звернути в дірку у плоті, пройти через подвір’я школи, такої радянської, що мені аж похололо всередині. Наче мені було не…, а дванадцять років, як моїй мамі в 1942-му. Патина часу вкривала і спортмайданчик, і самі будівлі, і огорожу, здавалось, зараз посипляться піонери в червоних галстуках. Мабуть, винен у всьому офіційний сайт Рави-Руської, де все було описано так, ніби не існувало ні УПА, ні боротьби за незалежність, ні рава-руської шляхти, і основними ворогами міста були німецькі фашисти. Коли я вийшла через браму, то здивувалась: скільки тут простору, як у Радивилові чи Бродах, а не поруч з туристичною Меккою — Жовквою, де досі автобуси в’їжджають через старовинну міську браму. І на обрії, наприкінці вулиці височіла жовта будівля вокзалу з порожньою площею. Тут йшов якийсь потяг на Варшаву ввечері й електричка до Львова, яка їхала більше трьох годин, хоча маршрутка їде менше години. Здається, той самий вокзал був у 42-му році. Нехай буде так. Я пішла через площу на якийсь пустир, збоку якого стояла новісінька церква, сіла в траві й дивилась на світ очима своєї мами. Мені було страшно, я була розгублена і страшенно самотня. Різниця між мною і мамою полягала в тому, що я не звикла до війни. Я знала лише холодну війну, коли у нас в селі, налякані китайцями, люди сушили сухарі й через село їхали танки, а в небі кружляли зграї військових вертольотів. Мені й цього було забагато. А як було мамі, коли вбили її коліжанку, єврейку Реґіну, просто в селі. Вона сховалась під ліжком, але її і там знайшли.
А в Раві-Руській запах свіжої трави, коров’ячого гною, молока змішувався з запахом крові. Сюрчання коників — з пострілами і вибухами. Хоча в тих м’яких обрисах садів і лук було все-таки затишніше, а сни звільняли від реальності, переносили в інший час й інший простір. Як це буває, я знаю. Коли мені дуже погано, то сняться світлі гарні сни.
Броди
Цікавість до Бродів у мене викликали інші люди. Сама я не дуже хотіла туди їхати. Колись давно, ще в 90-ті, була напхана електричка, а після неї ще гірш напханий автобус, яким ми з приятелем їхали до Підкаменя. А потім я їздила до біженки, що жила з трьома дітьми поблизу військового містечка в бараці, і повернулась звідти дуже пригніченою. Можливо, я б і не поїхала минулого літа у Броди, якби не Михайло Брук з Ізраїлю. Познайомились ми з ним на літературному порталі й він з такою любов’ю згадував Броди, де служив офіцером у 70-ті роки, що я дала собі слово поїхати туди і подивитись ті місця, про які він згадував. А потім я читала «Марш Радецького» Йозефа Рота, теж військова тема, і в мене склалась думка про Броди як гарнізонне місто, рай для офіцерів. Колишній рай, звісно.
Мені подобається освоювати нові теми, які не мають нічого спільного з літературою, але допомагають розширити свідомість. Михайло Брук, вчений-ґрунтознавець, зацікавив мене ще й своїм фахом, я була просто зачарована його книгою «Четвертий інгредієнт», популярною історією ґрунтознавства. В житті такі знання потрібні, а зародження життя — це найвища магія на Землі.
Я ще хотіла побачити знаменитий єврейський цвинтар і рештки фортеці, але головним мотивом моєї подорожі було задовольнити ностальгійні почуття Михайла Брука. Ніщо так не стимулює, як те, що ти робиш для когось іншого.
А Лана мала зустрітись у Бродах з поетесою Світланою Антонишин, яка через важку вроджену хворобу не могла їздити туди, куди їй хотілось, але була напрочуд активною особою. Я не хотіла нав’язуватися в гості, але Світлана запросила й мене. Спершу ми приїхали до Бродів як на цілком незнайому територію. Потьопали широкою дорогою від вокзалу в центр, тоді після довгих блукань звернули до замку. Був базарний день. Люди, яких ми питали про замок, сказали, що не знають, де він. Ми перепитали купу людей, різного віку, і я сказала Лані, що тут дикі люди і непривітні. Чим далі на Схід від Карпат, тим більше совковості, хоч до Збруча ще далеко. Я бурчала собі під ніс, а потім у книгарні, а книгарні у райцентрах дивовижа, знайшлася карта Бродів, і Лана, яка в цьому тямить, знайшла потрібний напрям; навіть за десять метрів до фортеці нам відповідали, що не знають, де вона. Хоч у мури бродівської цитаделі впиралися базарні ятки і наливайки. Як би там не було, але як на XVII ст., тут багато чого збереглося. Цитадель укріпив гетьман Жолкевський за проектом Ґійома де Боплана і Андреа дель Аква (ті самі, що проектували замок у Підгірцях). Цю фортецю, яка була захищена ровами і болотами, вісім тижнів не міг здобути Хмельницький, але в 1734 році її здобули московські війська. Втім, фортеці тоді вже не захищали, їхній час минув. Ми довго лазили по переходах, зазирали в казарми, що були колись перетворені на банальні склади. Фортеця втратила всю свою мілітарну сакральність. Вона не лякала мене й не викликала шанобливого захоплення після фортів Кенігсберга чи львівської Цитаделі. Всередині мурів ріс великий сад, буяли трави, а музей був зачинений.