Кістки над краєм безодні
А потім її викинуло на берег. О боги Неба й Землі, яке смутне видовище відкрилось перед Шамхат! Неозора пласка рівнина, всіяна кістками і трупами людей і тварин, що їх відкинув світ живих. Незліченна кількість, яку, мабуть, і писарі Нерґаля не можуть полічити. Втім, боги дбають, щоб мертвих не було більше, ніж живих, а живих — більше, ніж мертвих. Така доля, що про поживу мертвим нема кому подбати, що хтось стає жертвою вбивць і лишається непохованим, що хтось не має матері, а хтось — сина…
Усі почуття Шамхат, здавалось, залишились в тілі, але розум був поки що з нею. Мертві не божеволіють, а вона була певна, що мертва, бо бачила власне тіло, яке пливло водою разом з іншими тілами, а потім зникло у вирі. Скраю лежали ті, хто помер недавно, учора, хоча Шамхат не була певна, чи зараз ранок чи вечір, бо в царстві Нерґаля і Ґашінґаль час інший. Уту спускається під землю, коли пройде шлях із Східної брами до Західної. Над нею нависало небо, якась брудно-сіра пелена. Вздовж берега клубочився туман, ні, то були безплотні постаті, котрі блукали поміж свіжих небіжчиків. «Треба й себе знайти, — подумала Шамхат. — Я маю подивитись на себе. Так годиться». І вона підійшла ближче до примарних постатей-тіней. Ніхто не звертав на неї уваги: усі були надто заклопотані собою, щоб вступати у бесіди. Та й, зрештою, говорити ніхто не міг. Тому всюди панувала тиша, нечувана тиша, несусвітня.
Тіла лежали так, як їх викинули хвилі, в незручних позах. Одні долілиць, багато мали рани, завдані водою. Старі й молоді, каліки, діти, немовлята, перемазані намулом, а поміж ними мертві тварини — вівці, телята, собаки, коти, птахи… Шамхат шукала себе, таку ж непривабливу, понівечену Рікою і життям. Вона довго ходила берегом, і знайшла тіло Ені, маленької служниці, яка вважала себе її дочкою, хоч то не могло бути правдою. Не знати, чи знайшла душа Ені своє тіло. Шамхат озирнулась довкола і не помітила нікого, хто нагадував би Ені. Мабуть, вона вже пішла звідси. Здається, деякі душі прибували сюди раніше за свої тіла, бо як тільки вода викидала нове тіло, кілька примарних постатей кидалося до нього. Але не так, як живі люди. Тут не було різких рухів, наче душі зав’язли в меду потойбічного світу. Знайшовши тіло, тінь-душа нахилялася над ним, намагалася увійти до тіла, обіймала його, тулилася… Невже вони не розуміють, що двері тіла навіки замкнені для них і належать Нерґалю, пастирю мертвих? І що повернутися звідси неможливо. Он яку важку дорогу вони подолали. Недаремно її називають дорогою без вороття.
Нарешті Шамхат знайшла себе, тобто свою земну оболонку. Тіло лежало обличчям донизу, в грязюці. Вона впізнала себе по сплутаному мокрому волоссі, в якому чомусь застрягла шпилька з рожевою квіткою. Напевно, роздягальники трупів не завважили. Та наступної миті вона засумнівалась, чи це не помилка, бо поряд лежала лицем донизу інша жінка, така ж молода, вп’явшись у пісок посинілими пальцями. Мабуть, вона потонула в одному з каналів, таке часто буває, коли осипається гребля. Але й Шамхат могла теж втонути! Вона навіть почала щось пригадувати: удар об воду, якесь червонувате світло, що буває, коли починає сходити сонце Уту, повільно прочиняючи двері, щоб не спалити ліси в Країні кедрів. Зрештою, вона не хотіла нічого пригадувати. Тут їй це непотрібно.
Шамхат забирає з собою Писар мертвих
І тут Шамхат помітила писаря, за яким ходив учень з табличкою. Вони не нагадували мертвих, однак і живими їх важко було назвати. Таких людей немає в Країні чорноголових. Надто високі, з волоссям кольору соломи, білою шкірою й прозорими очима. Напевно, вони служать Діві-писарю, яка в підземному світі записує долі всіх людей. Шамхат застигла над двома тілами, одне з яких колись належало їй, а тепер вже ні — тільки душа й ім’я. Втім, імена також мають долю: їх можуть забути чи пам’ятати вічно. Але зараз своє ім’я вона не може вимовити. Є надія, що його запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно. Але на землі… Доки приносять жертви й відчитують молитви, доти існує зв’язок між живими і мертвими.
Ті, чиїми кістками встелено берег, їм ніхто не принесе ячмінних коржів і пива, і вони гризтимуть суху глину й злизуватимуть росу зі стін. Їх навіть не пустять через Браму, бо за це треба платити. Хто міг сподіватися, що Шамхат приєднається до цих найнещасніших!
Шамхат з острахом спостерігала, як Писар з помічником наближаються до неї. Вона не знала, як має поводити себе перед такими поважними особами. Уста її були запечатані глиною, вуха заліплені піском, та навіть, якби вона могла говорити, однак не зможе пояснити, чому її, напоївши смертельним зіллям, вкинули у Ріку. Та, зазирнувши в очі Писаря, вона побачила не відображення його душі, бо той не мав людської душі, а дух і плоть богів. Вона побачила в них усе своє життя від початку до кінця. Але що йому ще потрібно від неї, чому він виділив Шамхат серед інших душ?
— Дочко Шамхат, — мовив Писар, не розтуляючи уст, і погляд його пронизав її тінь, вийшовши поза неї. — Ти маєш піти зі мною.
Тільки й усього сказав й обернувся, пішов не озираючись. А Шамхат поквапилась за ним, як телиця на налигачі, котра не відає, куди її ведуть: на пасовисько чи до різника. Перед нею простягся безживний степ, плоский, як стільниця, і невдовзі зникли кості мертвих, жертви битви між життям і смертю, де завжди перемагає остання. Зрозумівши це, Енкіду перестав боротися: яка різниця, коли вмерти? Прив’язаний до пана-товариша Більґамеса, він не міг вернутись у степ, не міг покинути стіни Урука. Так, він став устами Більґамеса, серцем його уст, його братом. Цього ніхто не заперечить. Здавалось, ось-ось перед Шамхат відкриється велика правда буття, і вона наближається до прірви, в глибині якої ховаються иерозкриті таємниці. Наразі жінка усвідомила лише одну з істин: вона є частиною історії про Більґамеса, Енкіду й діву Шамхат, і ведуть її задля того, щоб вирішити долю по смерті. Можливо, її чекає випробування, і не одне. Це засмутило Шамхат, бо хоча й смерть звільнила її від втомленого тіла, залишилась втомлена тінь-душа. А що коли Писар веде її прямісінько до Енкіду? Можливо, там на неї чекає навіть Більґамес, котрий згинув у кур-кур, звідки не долетить навіть ворон, щоб сповістити печальну звістку?
Брама посеред площі
Чи Шамхат замислилась, чи стала неуважною від монотонного руху степом, котрий більше нагадував пустелю, коли раптом помітила, що йде за… цапом, так, старим цапом з темно-брунатною спиною і облізлими боками. Це так її вразило, навіть розсмішило, хоча мертві не сміються, і вона не могла. Чи то Писар перетворився на цапа, чи дав їй за провожатого цю тварину — що їй було робити? Мусила йти за цапом. Аж ось вони опинились на краю улоговини, вкритої великим чорним камінням, великим дивом у країні чорноголових, з чого Шамхат зрозуміла, що опинилась справді дуже далеко. Втім, іти було зовсім неважко, бо її босі ноги були лише тінню, а тіні все одно по чому ступати: по м’якій пилюці, стерні чи гострих каменях. Проте цап вибирав собі шлях, намагаючись не поранитись. Вони перетнули улоговину й заглибились у темний отвір між камінням. Стіни проходу були викладені лазуритовою плиткою, а долівка була білою. А відтак, слідом за старим цапом, в якого один ріг був трохи звернутий набік, Шамхат вийшла на простору площу, посеред якої стояла однісінька брама з кедрового дерева, вдесятеро більша, ніж та, яку спорудив герой Більґамес, перемігши Хуваву, володаря Країни кедрів. Звісно, цю браму зробили боги. А богам не слід дивуватись, навіть якщо вони поставили браму посеред площі й замкнули.
Та цап і не намагався обійти браму. Дрібочучи, він обійшов довкола неї і зник. Шамхат залишилась сама посеред площі, яку оточували не мури, а щось схоже на димову завісу. «Це дим з наших жертв, — подумала вона. — Дим для Ануннаків». Тут мають бути ріки пива і гори ячменю, купи срібла і золота. Проте нічого такого вона не помітила. Площа була величезна, брама висока, а Шамхат — маленька. Не можна сказати, щоб вона цим не переймалась. За життя їй вдалось зажити слави найкращої блудниці Урука, її осяяло світло енсі Більґамеса, додав загадковості Енкіду, зліплений з глини над прірвою. І що з того? Ніхто не приніс нічого на помин її душі. У той світ вона прийшла нага з порожніми руками. Отже, їй нема чого сподіватись на добре ставлення Ануннаків, адже що заведене на землі, те спущене з неба.
Тепер вона чекала, що хтось її покличе, скаже, що робити далі, куди йти. Вона завжди підкорялась чужій волі і чужим бажанням. Це додавало їй сили. Вона стоятиме на площі перед брамою з кедрового дерева сто літ, тисячу, скільки треба.
Може, минуло сто років, може, менше, але раптом звук дверей, що відчинялися прорвав тишу, яка тримала Шамхат в полоні, відколи та опинилася на березі Ріки. Він був такий величний, приголомшливий, захоплюючий. Жодні двері у світі людей не відчинялись так.
Навала звуку створила вихор, який підхопив Шамхат, втягнув її в отвір дверей, наче пір’їнку, й вона полетіла кудись угору в сріблястій імлі. Несказанна розкіш пронизала її душу, випускаючи тугу за земним світом, вилущуючи тверді чорні часточки, кидаючи їх вниз. Ні, її доля таки була благодатна. Вихор м’яко опустив Шамхат на зелену траву.
Шамхат не бачить богів
І знову вона була сама. На розкішному полі, де зліва колосився ячмінь, а справа доспівала пшениця. «Це, мабуть, боги засіяли ниви з жертв за померлими», — вирішила Шамхат. За полями був округлий пагорб, на якому паслися ягнята й козенята. З пагорба витікав струмок, весело біг поміж очерету. Далі кучерявились сади з виноградом і яблунями. Але Шамхат не знала, що їй робити. Усі запахи, звуки, які тільки могли бути в цьому щасливому світі, оточували її. Вона ніби була досі калікою, невидющою і глухою, а тепер видужала. Їй не хотілось, щоб хтось дивився, як вона йде і казав:
— Ось іде Шамхат, блудниця з Урука.
Ні, тут не було нікого. Це місце не призначалось для людей, а, отже, й для неї. Вона не могла торкнутись трави, погладити ягнят, не могла напитись зі струмка, з’їсти гроно винограду. Вона була ніби всередині цього, і водночас поза ним, і ніщо не бажало її помічати. Та все ж краще, ніж запилене підземелля, де лише глина й мутна вода, де мертві чекають ласки живих, чия пам’ять така коротка.
І Шамхат сіла просто на землю, щоб стати ще непомітнішою, й почала слухати дзижчання бджіл, шелест трави, тихе мекання ягнят, а далі й сама заговорила.
Шамхат звертається до Гашанни:
— Пресвітла Гашанно, володарко життя і смерті! Ти дала мені життя, навчила жіночого діла, і я служила тобі, як уміла. Ти відібрала життя в мого брата і сина Енкіду, зітнула серпом очеретину, і зробила це у священному гніві. За того бика, що його вбили Енкіду з Більґамесом. Мабуть, кожен вчинив би так. І Більґамеса ти покарала — безумством. Хоча, можливо, він теж десь іде далекою дорогою в царство Нерґаля і сестри твоєї Ґашінґаль.
Так само вчинила ти мудро, убивши дівчинку, що називала мене матір’ю, а Енкіду батьком, бо жити з одним оком у цьому світі небезпечно. Однак я не можу зрозуміти одного. Чому ти вбила їх так, ніби я була тому причиною? Адже інші великі боги є свідками, що, хоч я й стала серпом смерті в твоїх руках, помисли мої були дуже далеко від цього. Спитай-но краще в Нанни-місяця і Уту-сонця.
Нічим не відізвалась на це Гашанна, пані Урука що має завжди багато роботи, без якої життя на землі припинилося б, без якої світ переповнився б і тріснув би, наче глек. Тільки повів вітру наповнив теплом ноги Шамхат і вона відчула, що вони стають плоттю, легшою і прозорішою, ніж та, що була в неї перед тим, як вирушила вона в далеку дорогу. Тепер вона мала ноги, якими могла відчувати тепло землі й шовковистість трави. Тамуючи подив і радість, Шамхат продовжила розмовляти з богами.
Шамхат говорить до Нанни-місяця
Батьку Нанно, що поганяє лазуритовою палицею зорі на небі, хто являє нічну красу і дбає про безпеку людей, від чийого ока не сховатися потаємним діянням, ти ж знаєш, як усе було? Знаєш, що моя робота найбажаніша уночі, і бачив, що я не лінувалась, аби Урук багатів. Ти ж бачив, як три дні ми з пастухом Ніртабом сиділи в очереті, пильнуючи, коли до води у смерку прийде дикий Енкіду, оточений онаграми і газелями. Ти освітив моє намисто, браслети і шпильки у волоссі, ти освітив мої груди і лоно, щоб Енкіду, котрий досі не бачив жінки, зрозумів, для чого її створили боги. І щоб я побачила Енкіду з гривою, наче в лева, якої не торкався гребінь, з устами, що не відали про шляхетність людської мови. Ти бачив, як він злякався! І як я злякалась: ану ж він задушить мене своїми волохатими ручиськами. Та син пастуха-мисливця Лу-Піріна шепнув мені:
— Не бійся, Шамхат! Він не кривдить газелей і онагрів, рятує від стріл мисливців; він засипає ловчі ями і розриває сіті, він лікує недужих звірят і грається з левенятами. Його зліпила мудра Нінхурсаґ, щоправда пізніше за всіх нас, то й не дивина, що Енкіду не знає нічого крім степу, не бачив міста Урука, не їв хліба і не пив вина. Але так само невідомі йому людські вади: марнославство, захланність, лицемірство. Він достоту, як новонароджене дитя, брат наш Енкіду. Тому ми й не кривдимо його, як не кривдимо ні людське дитя, ні дитя газелі, очікуючи, коли прийде його час і воно принесе нам користь.
Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.
Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки — прудкішим вітру був Енкіду.
Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись — це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:
— Брате мій Енкіду! Я — діва з міста Урука і звати мене Шамхат. Я прийшла подивитись на тебе.
Присягаюсь, він зрозумів! Бо кивнув, однак не зрушився з місця. Тоді я продовжила:
— Бачу, що ти такий, як ми. Якби постригти твоє волосся і зголити бороду, був би ти красенем, Енкіду!
Він втягнув ніздрями запах моїх парфумів та олії, якою я щедро намастила своє тіло, щоб не дошкуляли москіти. Я спитала:
— Гарно пахне?
Він кивнув.
— А зблизька пахнутиме ще краще. Так пахнуть люди, котрі дбають за свою вроду.
І я вийняла з-за пояса глиняний горщечок з олією:
— Візьми й ти пахнутимеш так само, Енкіду.
А що він позадкував, то я поставила посудину на землю й відступила назад. Ще й обернулась, щоб його не бентежити. Так приманюють дичину. Коли я знову повернулась, Енкіду вже не було. І горщечок теж зник.
Ніртаб був задоволений і похвалив мене:
— Хитра Шамхат! Тільки жінка могла б до такого додуматись. Ну, тепер він твій. — Й додав: — І Урука, звісно…
Брат мій Енкіду засмутився, бо, зачувши інший запах, звірі повтікали від нього. Бідолаха намагався змити запах олії у воді, тер шкіру глиною й жмутами трави, однак нічого не допомагало. І тоді він прийшов до мене…
Батьку Нанно, чи віриш ти, що з тих пір нас з Енкіду поєднав зв’язок, який ніщо не могло розірвати? І хоч чинила я все з благословення богів, моєї волі було тут ще більше. Я прикипіла серцем до дикого Енкіду, і не лише він пішов зі мною, а і я з ним…
Отаке сказала діва Шамхат місяцю Нанні, й не встигла вона закінчити своєї мови, як стегна й живіт стали плоттю. До половини вона стала плоттю. Щоб не скривдити іншого бога, Уту-сонце, вона обізвалась і до нього. Був то особливий бог, прихильний до Більґамеса. І хоч не видно було його на небі, як і місяця, для Шамхат це не мало значення. Боги — скрізь.