селища Руйнівником.
Вони були й новаторами, націленими на майбутнє.
27
Будівничі.
Під час «руху за повернення до давнини» їх силували до тяжкої праці, їхні
«звелетнілі» тіла повсихалися, витончилися майже до прозорості, втратили чіткість
обрисів і, врешті-решт, розчинилися в повітрі.
Я хочу додати деякі подробиці до сумної історії про цих старих.
Схоже, останній із Будівничих ще не встиг зникнути, як молодші мешканці
долини, заклопотані нагальною роботою, стали швидко забувати старих, які понад сто
років, від заснування обітованого краю в лісовій долині, були підмурівком громади
селища й «висілка».
А якщо й згадували на мить, засинаючи знесилено на нарах у спільному бараці,
здавалося, що бачили їх десь у виставі ще малими, в дитинстві.
Та й самі Будівничі, як я вже казав, бачили один і той же невеселий сон, з якого
виходило, що це довге життя в лісовій долині, яке добігає кінця, — не більше, ніж
мара.
Як я, знову ж таки, вже казав, таке особисте переживання, як сон, поширилося
серед них, бо старі переповідали бачене один одному. Інакше виникало химерне
відчуття, що годі розрізнити справлене життя і життя уві сні, таким непереборним
відчуттям реальності сповнювалися ті сни.
Сон, однаковий у всіх старих, починався відчуттям, що вигнання з князівства за
витівки всілякі і мандрівки річкою до долини серед лісу наче й не було. А далі уві сні,
колись молоді самураї, облишивши вчасно, за прикладом батьків, гультяйське життя,
тепер сумирно доживали віку у своїх оселях на підзамчі…
Виснажені важкою роботою під час «руху за повернення до давнини» старі
чекали короткої перерви, аби забитися десь у затінок чи просто лягти, де стояли. І
відразу поринути в дрімоту, де серед доброзвичайної рідні спливало їхнє мирне
підневільне життя в призамковому місті.
Довго відпочивати не давали, але сни точилися низкою, як картинки в райку,
наче інше, зовсім відмінне, життя.
Надходив час знову братися до роботи. Розбуркувані керівною групою, старі
розходилися по місцях, наче скривджені діти буркотливе переказуючи один одному
свої сни:
— Ніби не з власної волі мандрували ми з Руйнівником по річці й засновували
обітований край!
Поступово відчуття реальності й сну зміщувалися. Здавалося, вже пережите
тут, у лісовій долині, було лише сном. А справжнє життя спливло без пригод під
владою князя. Неначе насправді сумирний старий з підзамча бачить сон про лісову
долину й дивне життя в ній. Безглуздий, виснажливий сон…
А наяву старі мовчки воловодилися коло роботи, сумно похнюпивши голови,
наче прагнули зазирнути у власну потьмарену душу.
Кінець кінцем, у старих сон і ява помінялися місцями, тут, у лісовій долині, їхні
тіла «витончилися», втратили чіткі обриси, і вони полинули в інше життя, до
призамкового міста. А молодь і літні люди, що працювали поруч, невдовзі забули, як
нечутно зникли старі, наче то був просто оптичний обман.
28
Свого апогею «рух за повернення до давнини» досяг під час «повсюдного
підпалу», який невдовзі призвів до падіння Осікоме.
З димом пішли всі хати в селищі й на «висілку». Доти «рух за повернення до
давнини» точився здебільшого на полях і мав метою повернути землі колишню
родючість.
Коли ж цього було почасти досягнуто завдяки спільній праці, Осікоме й
керівна група «молодого люду» звернули погляд на житла мешканців долини. Під час
«переділу», що передував «рухові за повернення до давнини», люди вже помінялися
домівками й навіть сім’ями. Але такої рівності, як за Руйнівника, коли всі жили в
печерах біля окрайки лісу чи в спільно зведених хижах, не досягли.
І в долинному селищі, і на «висілку» дехто за сто з лишком років збагатів, а
дехто й зубожів. Хоч після «переділу» і в хатинах, і в садибах мешкали не ті, хто їх
будував, рівними один одному люди не стали. Деякі нові мешканці заможних садиб
невдовзі стали задирати носа.
Тут і виник задум попалити всі хатини й збудувати барак, де всі житимуть, як
колись, в однакових умовах.
«Повсюдний підпал» почався безхмарного дня, коли величезне полум’я, що
охопило будинки в селищі та «висілку», не могло дати диму, помітного за межами
лісової долини. Осікоме сама керувала тим палінням, що перевищувало досі знані
масштаби випалу ділянок лісу; тож не просто було запобігти поширенню вогню.
Але все обійшлося якнайкраще.
Сновигаючи серед шугаючого полум’я в самих фундосі чи косімакі, люди були
сповнені піднесення і водночас бентежного почуття урочистості.
Як це було схоже на забудову нової землі на картинах пекла в храмі! Малим
мені ввижалося, що цей величезний вогонь, як і «забавка» Осікоме з юнаками на
пагорбі Покари за гріхи, мав відновити животворність виснаженої більш ніж за сто
років землі в долині…
Бо інакше чому б мої односельці з незапам’ятних часів берегли пам’ять про
«повсюдний підпал», щороку на осіннє свято провозячи селищем і «висілком»
прикрашену колісницю і потім спалюючи її?
Щоб земля й далі не втрачала життєдайної сили!
29
Осікоме було позбавлено влади, як я вже казав, невдовзі після «повсюдного
підпалу».
Досить довго я гадав, що саме спалення осель і спричинилося до цього. Та коли
я вперше приїхав з університету на канікули, мені передали запрошення колишнього
настоятеля. Хоч бабусі вже десять років не було, сільські діди пам’ятали її заповіт
переказувати мені, її онукові, легенди та історію нашого селища.
Панотець-настоятель розповів ось що:
— Мабуть, ти, як і більшість наших односельців, певен, і це природно, що
Осікоме скинули за спалення хат у долинному селищі й на «висілку». Однак зазначу,
що воно не зовсім так.
Справа в тому, що після спалення хат Осікоме запропонувала ще одне:
«Смердючі мочарі перетворилися на придатну для обробітку землю завдяки
тому, що Руйнівник висадив чи то скелину, чи то брили злежалої землі, які
перегороджували улоговину між схилами гір у «шийці» й перепинали шлях уздовж
ріки. Так започаткувалося наше селище.
Але чи тільки доброю справою був той вибух? Чи не завдав він зла всьому лісу,
хоч ми цього й не бачимо? Ми знищили вогнем всі викривлення та збочення,
накопичені в селищі більш ніж за сто років. То, може, зробимо наступний крок —
повернемо й долину до первісного стану? Насиплемо греблю, де була скелина, нехай
підуть під воду і селище, і «виселок». Влаштуємо поля на узвишші, куди не сягає
вода, вони прогодують нас, хоч і не дадуть надто розкошувати. Житимемо в лісі серед
дерев, а в поле ходитимемо лише на роботу. Тоді можна буде жити, не боячись, що
селище втрапить на очі чужинцям, тож «вік свободи» триватиме, поки світу й
сонця…»
Але, як розповідав панотець-настоятель, проти цього одностайно повстала
керівна група «молодого люду». Осікоме раптом лишилася без підтримки.
Юнаки, що під час «переділу» й «руху за повернення до давнини» керували з
нею селищем, тепер згуртувалися з односельцями і гуртом виступили проти Осікоме,
тепер вже як представники сільської громади. «Молодий люд» був готовий до
непримиренної боротьби.
На той час у лісовій долині не лишилося жодного велетня, крім Осікоме. До
того ж вона вживала «заморське зілля». Якби вона прийняла бій, молоді, що
очолювали сільську громаду, довелося б сутужно.
Але Осікоме й гадки не мала опиратись. На переговорах з «молодим людом»
вона одразу погодилася передати йому всю владу. І сама зголосилася піти до
найбільшої з печер біля окрайки лісу. Сама назадгузь заповзла в ту печеру. Не
суперечила й тоді, як перекрили ґратами вхід.
— Хоч Осікоме слухняно пішла до печери на відлюдді, вона ніколи так і не
визнала, що задум затопити селище й «виселок» був хибний, — завершив розповідь
панотець і шанобливо похилив голову.
Бабуся також розповідала, як селяни розважалися тим, що приходили до
окрайки лісу, де в печері животіла Осікоме, й кричали:
«Ну що, передумала? Передумай, тоді випустимо! Чуєш, випустимо!»
Проте Осікоме, на обличчі якої годі було розгледіти щось, окрім величезного
носа, вкутана волоссям, наче гусінь, відповідала лише:
«Не хочу! Не хочу!»
Селяни крізь грати штурхали її палицями, а тоді йшли в долину…
За «переділу» й «руху за повернення до давнини» Осікоме заохочувала, всіляко
підтримувала й направляла діяльний і завзятий «молодий люд». А наостанок
висунула такий жахливий задум, що навіть керівна група «молодого люду» спершу
завагалася, а тоді й відсахнулася від неї, поєднавшись із сільською громадою.
Як на мене, Осікоме вчинила так заради майбуття сільської громади. Вона
вугрем заповзла до печери й не хотіла виходити, а коли селяни, маючи замір
подратувати її дрючками, чіплялися із своїми запитаннями, вперто й певно стояла на
своєму: треба затопити долину й переселитися до лісу. Або виказувала це своєю
поведінкою. Коли з часом «звелетніла» Осікоме зсохлася так, що залюбки
прослизнула б крізь ґрати, вона й не думала тікати, а й далі твердила своє писклявим,
як у дівчинки, голоском.
Чи не для того, щоб і далі «молодий люд», який керував «рухом за повернення
до давнини», не відступився від сільської громади?
Я стверджую: і Осікоме, і «молодий люд» зробили все можливе, щоб здійснити
свої завдання як «М» і «Т».
Розділ 3. Кінець «Віку свободи»
1
Вираз «вік свободи» я вперше почув, здається, від панотця-настоятеля
наприкінці історії про Осікоме й «рух за повернення до давнини», коли він
переказував її промову. Бабуся цього виразу не вживала.
Але чимало розповідала про тривалу добу незалежності селища по закінченні
«руху». Це було особливо цікаво, бо перекази про мешканців селища й «висілка» тих
часів більше нагадували історію, ніж легенди.
Вислів «вік свободи» стосується часів спільного правування в селищі молоді й
старшини після ув’язнення Осікоме в печері біля окрайки лісу.
Значить, панотець-настоятель допустився анахронізму, коли вжив його в
переказі пропозиції Осікоме під кінець «руху за повернення до давнини». Самі люди,
які жили у «віці свободи», вірно зрозуміли справжній зміст цих слів, коли
ізольованість їхнього суспільства стала небезпечною. Тоді ж, певно, і з’явився вираз
«вік свободи».
Перекази не згадують про якісь визначні події на початку «віку свободи».
Мирно й спокійно спливали довгі дні й місяці. Зміна епох поза Лісовою долиною
анітрохи не відбивалася на житті її мешканців, окрім хіба торговців, що мандрували
лісовим шляхом. Час спливав, а життя селян точилося окремо від усього світу, з
рідної долини їх ніщо не вабило. Лише одна подія, гідна згадки, серед тихого буття у
«віці свободи» хвилювала серця бабусі й сільських стариків, наче відгомін далекої
відшумілої бурі.
Переказ стосувався створення нової «державної мови» для лісової долини.
Руйнівник начебто знайшов для цього фахівця-словесника. Його звільнили від
польових робіт, забезпечували одягом, їжею, навіть саке, а він мав розробити
«державну мову» спеціально для мешканців лісової долини, відмінну від мови за її
межами. Схожий на каплицю будиночок за річкою, де мешкав на відлюдді той
словесник, ще стояв, коли я був малим. На підмурівку поміж коріння літокарпусу,
кілька стовбурів якого зрослися внизу, будиночок наче висів у повітрі. Подейкували,
що як копнути поточену мурашками долівку, показувалися списані чорною тушшю
клапті старовинного паперу.
Ця розповідь запалила мене цікавістю до творення мови, хоч я і народився на
кільканадцять поколінь пізніше. Мабуть, звідси і моя пристрасть до вивчення
есперанто в середній школі.
2
Фахівець-словесник, утримуваний селищем, усі сили віддавав дослідженню.
Та наслідки були марні. Як і належить людині, якій доручили таку роботу, його
гризли докори сумління. Він перестав прогулюватись, не з’являвся в селі на
святкових гулянках, поки не перетворився на відлюдька. Не заговорював навіть з
жінками, які, на кошт селища, тричі на день приносили йому їжу. Відмежований від
односельців з лісової долини, він довгі роки виробляв неприступну «державну мову».
Надійшов час, коли фахівець-словесник відчув, що жити йому лишилося
недовго.
І тут відлюдник з-під літокарпусових дерев здійснив нечуване. Місячної ночі
він, що віддавна не виходив з дому, оббігав долинне селище й весь «висілок».
Навіщо? Хоч він і не здійснив величного задуму щодо нової «державної мови», але
таки встиг здійснити дещо простіше — надати нові назви різним місцям долини. На
аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід.
Довелося йому попобігати, аби за одну ніч розклеїти таку силу-силенну
папірців! Та ба, майже всі нові назви згодом забулися, збереглися лише імена якихось
незвичайних місць — «велика загата», «шийка», «дорога мерців».
І я запам’ятав їх змалку.
Пробігавши всю ніч із стосом аркушів, старий фахівець-словесник не
повернувся до будиночка під літокарпусами, а зник десь у лісі.
Де невдовзі тихо помер.
Є ще один переказ про нову «державну мову» мешканців лісової долини.
Наприкінці «віку свободи» селище, не маючи змоги уникнути руки князя,
вирядило на переговори юного Мейске Камеї. Закликаний до замку перед очі
молодого можновладця, що прагнув зрозуміти устрій селища, він розповів таку
небилицю:
— Ми відстали від культури, бо наші прабатьки заблукали в лісі й надто довго
жили там, як мавпи. Додумалися навіть спростити мову, щоб надміру не напружувати
голови, призначили для цього фахівця! Собаку називали «гав», кішку — «няв», все, що
літає в повітрі — «лоп-лоп», що плаває — «плись-плись». Якби цю мову
допридумували, ми б забули всі слова, крім зрозумілих бодай трирічній дитині, а наші
голови стали б іще простіші. На щастя, завдяки вам, милостивий пане, ми можемо
повернутися до культури. Як ми вам вдячні! До речі, в тій мові на знак вдячності
треба було вигукувати: «Гей-гей! Гей-гей!»
3
«Вік свободи».
Так звалася доба, коли завдяки «руху за повернення до давнини» викорінили
всі збочення, що назбиралися в житті селища більш ніж за сто років, відколи його
збудували молоді сподвижники та сподвижниці Руйнівника. Було також позбавлено
влади Осікоме й скасовано перегини, що їх допустилися під час реформ. Люди
сприймали власне селище серед лісу як окрему країну, навіть окремішній світ,
покинути який не наважувалися навіть подумки.
І не було такої сили, яка б вторглася іззовні, так самовіддано берегли мешканці
своє селище.
Здається, саме у «вік свободи», коли в селищі запанував спокій, у долину, що,