наче самотній острів у лісових нетрях, досі обходилася власними силами, почали
наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще
Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики
вибиралися аж до Нагасакі.
Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал
посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик
Тихого океану.
Якось у другому класі ліцею, на весняні канікули, я з молодшим братом
повертався додому пішки, хоч похід мав тривати два дні. Ми вибралися з лісу,
проминули порослу де-не-де чагарником полонину, видерлися на стрімкий пагорб, і
перед нашими очима відкрилася внизу оточена лісом долина.
— Ура, ми вдома, вдома! — закричав тоді малий, не можучи стримати своїх
почуттів.
Іноземні купці, що над’їздили соляним шляхом (здається, двічі на рік — восени
й навесні), обмінювали товари, які не вироблялись у селищі, на рослинний віск, що
ним славилася наша лісова долина.
І єдиною стежкою їхали з селища, везучи чудовий віск. Гадаю, в одному з
народних переказів провінції Тоса про дракона, якого можна здибати в болоті серед
восконосних дерев десь у горах, відбилася небезпека, пов’язана з таємним вивозом
воску: і самої дороги — то вниз, то вгору крутосхилами, і князівських прислужників — і
по цей, і по той бік гір.
Купці приставляли до селища навіть порох і вогнепальну зброю. Цей
небезпечний товар витребувала, добряче порадившись, сільська старшина, наче
передбачаючи смутні часи, що настануть наприкінці «віку свободи».
4
Купці привозили з собою навіть артистів! То була трупа акторів і танцюристів.
У просторій колишній «восковій коморі» ще донедавна були підмостки, звані
«світовою сценою», що, як казали, було злаштовано за «віку свободи» для вистав. На
підмостках тих розігрували сцени, з яких мешканці долини, довгі роки одірвані від
довколишнього світу, дізнавалися про події в ньому. Мати казала, що малою
дівчинкою ще бачила на «світовій сцені» вистави однієї заїжджої трупи — чи то
«Справу про велику зраду», чи то «Землетрус у Сан-Франціско».
На виставах акторів, що приїздили з купцями, сільські парубки аж шаліли від
дівчат-танцюристок. Дівчата вміли не тільки танцювати, а й грати і співати.
Якогось року, коли купці, завантаживши воском акторів, що правили водночас
і за носіїв, подалися з долини, слідом за ними зникли й п’ятеро хлопців. Спішне
розслідування старшини показало, що податися із заїжджою трупою ладні були чи не
всі молодики і з селища, і з «висілка». Але кому саме вибратися з ними через гори —
вирішив жереб.
Старі утворили загін переслідування з тих, хто, як не прикро, мусив лишитися.
Втікачів, навантажених воском та ще й змушених пильнувати в гірській хащі
жіноцтво, наздогнали ще по цей бік гірського пасма. Купцям, ладним піти на будь-які
поступки, аби тільки не дратувати селян і не занехаяти подальшої торгівлі, вручили
старшинське послання.
Старшина вимагала повернути акторок, що через них утекли з селища парубки.
Збитки обіцяли відшкодувати наступного року воском.
Купцям не було іншої ради, як умовити дівчат. Бо самі зчинили цю колотнечу,
затіявши на свою голову привезти акторок у лісові нетрі. І дівчата, повіддававши
товаришам музичні інструменти й шати, разом із своїми оборонцями, які ще недавно
мріяли про дорогу в незнані краї, повернули назад, у затінок високих гір.
Через сто з лишком років у мандрах із братом я ясно відчув, як мав вразити,
мов громом, краєвид жалюгідного видолинку серед лісу, як трепетали дівочі серця на
привільній полонині.
Але дівчата таки зібралися з духом і рушили за юнаками у зворотний шлях.
5
Я певен, що в дівчат заходилися серця, коли, змушені повернутися до селища,
вони побачили з полонини овальний видолинок — тепер не як черговий край, куди
заводила їх мандрівна доля, а як місце, хоч і непоказне, де їм судилося віднині
звікувати свій вік.
І я теж зрозумів, якою видавалася наша долина іншим, коли сам побачив її з-
над лісу.
Мені траплялися брошури, видані краєзнавчим товариством у містечку, в яке
злилися нині кілька сіл, серед них і наше. Одна з них називалася «Смуток за
занепалими селами району Авадзі». Район Авадзі — то було якраз наше селище. Так у
тій брошурі писалося, що колись воно звалося Камемура.
Напередодні Реставрації Мейдзі одного з самураїв-ватажків роду вислали за
сваволю з підзамчя у віддалені місця.
Місцем заслання визначили йому Камемуру — теперішній район Авадзі.
Звідки ж пішла назва Камемура — Глекове село? Старі казали, що оточена лісом
долина нагадувала формою глеки, що їх мешканці пониззя використовували як
поховальні урни…
Селище в долині, схоже на поховальну урну, справляло враження, ніби там і
справді мешкають мерці. Назва Камемура (на тоді вже застаріла) прийшлася якраз до
настрою самураєві-засланцю, що їхав до лісової долини, як на тимчасовий постій до
Країни мерців; тож він і занотував її в своєму щоденнику.
У верхів’ї річки серед лісу криється невелике село. Мешканці провадять
дивний триб життя — ніколи не потикаються за його межі. А подоляни й собі не
розказують про ту криївку — чи не через те, що їм вона видається зловісною,
недоброю, наче Країна мерців? Знали вони про сусідів з верхів’я й раніше, коли ще
їхня схованка не розкрилася. Але не оповіщали про неї князівським урядовцям —
можливо, щоб те зловісне закляте місце й далі лишалося відрізаним від їхніх власних
місць. Гадаю, саме так і міркували низові селяни.
Якби не ця мовчазна підтримка мешканців довколишніх сіл, «вік свободи» не
тривав би так довго. Тільки коли буревії часів занепаду сьогунату завіяли і над
призамковим містом у пониззі, і над князівством по той бік сікокуського хребта, «вік
свободи» нарешті скінчився.
6
Отже, «вікові свободи» надходив кінець.
А напередодні до лісової долини завітали не бачені досі й незвані гості.
То були самураї, вигнанці з князівства Тоса, що перетнули сікокуський кряж і
прямували з порту Внутрішнього моря до Кіото чи Осаки. Через гори, крізь праліс,
було прокладено битий шлях, інший, ніж Руйнівниковий соляний, але він проходив
досить далеко від долини.
Втікачі, що йшли вдень і вночі, щоб відірватися від переслідувачів, збочили,
аби замести сліди, й натрапили на «соляний шлях». Так вони дісталися до селища.
Молоді самураї, стомлені незвичною мандрівкою по горах, знервовані погонею,
перепочили в дивному селі, що вигулькнуло перед очі, підживилися й знову рушили в
путь до Кіото чи Осаки.
Чутка про селище в лісовій долині передавалася з вуст у вуста поміж самураїв-
вигнанців з Тоси. В селищі один за одним з’являлися подорожні, що, очевидно, мали
його за перевалочну базу в дорозі через гори.
За обіцянку не виказувати селище князівським можновладцям вони могли ні в
чому собі не відмовляти, аби не задовго.
А щоб належним чином спілкуватися з утікачами з князівства, потрібен був,
так би мовити, дипломат.
І сільська старшина вирішила, що найліпше з цим упорається Мейске Камеї,
хоч йому ще не минуло й шістнадцяти. А разом із цим винятково обдарованим (що
само по собі було не так вже й безпечно) юнаком завжди була його чи то мати, чи то
мачуха, якій тоді було під тридцять.
Завдяки їй Мейске-сан жодного разу не схибив у своїй важливій справі.
Юний, люб’язний Мейске-сан зустрічав прибульців-самураїв. Опікувалися
ними дівчата на чолі з Мейске-сановою матір’ю. А на випадок, якби гості дозволили
собі зайвину, сільські парубки, не з’являючись самураям-вигнанцям на очі, були ладні
будь-якої хвилини збитися в бойовий загін.
Чудове враження, як на ті суворі часи, мусили мати знесилені втечею та
небезпечною подорожжю по гірських стежках вигнанці, яким треба було хоч трохи
перепочити, перш ніж прямувати до Кіото чи Осаки, від гостинності Мейске-сана, що
вгадував кожне їхнє бажання, від його матері та дівчат, що опікувалися ними, не
відходячи від них і на крок.
7
Самураї, для яких селище в лісовій долині правило за перевалочну базу,
діставали не тільки щедрий прийом, а навіть гроші, щоб не відчувати нестатків,
виконуючи свій патріотичний обов’язок у Кіото й Осаці.
З цим пов’язана така розповідь.
Після Реставрації Мейдзі рослинний віск із долини почали вивозити на продаж
не лише в усі кінці Японії, а й навіть за кордон. Селище завдячувало цим не тільки
чудовому способу витоплення воску, а й численним зв’язкам, які встановилися ще до
Реставрації.
Серед тих, хто, прямуючи через гори до Кіото й Осаки, завертав до селища й
діставав там тимчасовий і гостинний притулок, дехто посів не останнє місце серед
мейдзійських урядовців. Вони охоче і, певна річ, не без зиску для себе виступали
посередниками в різних торгових справах.
Висунувши для переговорів Мейске-сана, сільська старшина, залишаючись в
тіні, ретельно обговорювала, кому з самураїв надати всіляку підтримку.
Годі було чекати гостинності тим, хто тікав з князівства просто через власну
непосидючість і сподівався попразникувати досхочу в лісовій долині.
Щоправда, відверто виганяти їх було аж надто небезпечно. Молоді самураї й
гадки не мали знову йти через гори до власного князівства. Якщо просто вирядити їх
дорогою понад річкою, то хтозна, чи не донесли б вони про зачаєне в лісі селище
префектурним урядовцям. Отож куди безпечніше було знайти іншу раду на таких
гульвіс-самураїв.
От для цього й призначався бойовий загін, що вправно володів завезеною до
селища зброєю.
«Воскова комора» посеред долини лишилася в переказах як місце, де замешкав
Руйнівник, коли зненацька повернувся до селища.
Але збереглася розповідь і про те, як її захопили десятеро озброєних
свавільників, що тримали заложниками дітей. Після наради із старшиною, Мейске-сан
запропонував ватажкові на знак замирення одружитися з однією з сільських дівчат.
Через слухове віконце спустили на мотузці саке з закускою.
Гультяї-напасники, приймаюча чарку за чаркою з рук дітлахів-заложників,
поступово втратили пильність та обачність і відчинили двері «воскової комори».
Коли під вітальні вигуки ватажок із нареченою попрямували до нової оселі, де мали
жити, попереду так само бігла малеча з різнобарвними прапорцями (пам’ятаєте?) на
бамбукових тичках.
Щойно вони зникли з очей, як до «воскової комори» вдерся бойовий загін і до
ноги перебив підпилих шибайголів. А ватажка забили просто під час весільної
процесії.
Бабуся ще казала, нібито його юній нареченій тоді покалічили мечем ногу. А
нині вона — кульгава старенька — варила локшину в сільській їдальні.
8
Порівнюючи чуті від бабусі і сільських стариків оповіді з історією часів кінця
«віку свободи», я можу простежити, які з подій відбувалися насправді. Десятеро
свавільників, очевидно, спершу теж збиралися пристати до лав патріотів у Кіото або
Осаці, коли тікали з князівства й по дорозі завертали до долини.
Та поки вони гостювали в селищі, охота йти далі у них відпала, заманулося й
далі погуляти на чужий кошт.
Гадаю, старші не раз натякали, що час уже вирушати, а діти, які потрапили в
заложники, добряче допекли насмішками. Коли ватажка підманули фальшивим
весіллям, молоді гультяї, хоч їх не могла не насторожити така зичливість і
добросердість, певно, повірили, що і їх одружать з сільськими дівчатами й дозволять
жити в лісовій долині.
Як каже оповідь, розправитися з свавільниками, що засіли у «восковій коморі»,
вирішила сільська старшина. Але як саме з ними впоратися, додумалися Мейске-сан з
матір’ю.
Бабуся казала:
— Мейске-сан добре розумів, що на душі в молодих гульвіс, бо був із ними
майже однолітком, а його мати бачила глибше, куди його зір не сягав.
Це вразило мене: а ну ж моя власна мати бачить мою душу глибше за мене
самого!
Мені аж стало моторошно.
Багато в чому мати допомагала Мейске Камеї — коли відверто, коли потай.
Набуті з досвідом прийоми дипломатії стали в пригоді, коли лісову долину спіткало
нечуване доти лихо. Яке? Селяни з пониззя, що знали про існування селища у верхів’ї
ріки, прозвали його Камемура, але вдавали, ніби його нема. Не хто інший, як вони,
одного разу заполонили долину, на превеликий подив мешканців.
Отак почалося лихо.
Якось узимку я прокинувся й побачив, що і ліс на узвишші, і долину щільно
вкрив сніг.
«Наче збіглі», — видихнув я, хоч не розумів до пуття, що воно значить.
Збіглі селяни…
Того ранку долину, що довгі роки правила її мешканцям за криївку й була
виключно їхньою власністю, таки викрили. Наче сніг, що падав цілу ніч, вкрили
долину від селища до «висілка» подоляни, що знялися цілими селами, від старих до
немовлят, покинувши напризволяще оселі й лани.
То й були «збіглі».
9
У житті лісової долини, відколи її заселили юні супутники Руйнівника, не раз
траплялися нагальні зміни, найбільша з них — під час «руху за повернення до
давнини».
Але то все були внутрішні справи селища й «висілка». А зараз межу, що її досі
переступали лише нечисленні вигнанці-патріоти, ставлення до яких виробилося в
селищі напрочуд швидко, несамохіть затоптала безліч брудних ніг.
З кількох сіл на поділлі знялися всі, разом з жіноцтвом і дітлашнею, і,
піднявшись уздовж річки, нестримною юрбою ринули в долину. Селяни покинули
землю й хати, гнані нестерпними князівськими податками, щоб утекти до іншого
пана. З собою вони прихопили лише необхідну для самозахисту дещицю зброї. Але
все одно це скидалося на навалу війська.
Я згадував брошури краєзнавчого товариства зі старою назвою «Камемура».
Там писалося і про те, що в записах про втечу селян значилося, нібито до нашого
селища наринуло дві з лишком тисячі чоловік.
Бойовий загін, звичайно, нічого не міг вдіяти проти такої сили. Якби навіть
відкрили вогонь, то хтозна, чи у відповідь не попалили та не пограбували б оселі.
Час підганяв до дії, тож старшина вирядила Мейске-сана на переговори. Від
вигнанців, які перетинали гори, щоб приєднатися в Кіото або Осаці до лав патріотів,
збіглих селян відрізняло те, що вони прямували в протилежний бік, до князівства
Тоса. Якби вдалося там знайти бодай тимчасовий притулок (звичайно, заручившися
підтримкою можновладців з Тоси), далі можна було б вступити в переговори з
власними панами.
Тепер, коли було покинуто землю предків, головне полягало в тому, щоб
якнайшвидше й без втрат дістатися до сусіднього князівства.
Гадаю, ватажки збіглих, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і