Відчай - Юлиан Семенов 19 стр.


— Не чув. Хто це?

— Цілком порядний консерватор, редактор однієї з німецьких газет… Фюрер був зацікавлений у ньому… Тридцять перший рік, криза в партії, фінансовий крах — потрібна реклама… От він і запросив його для інтерв'ю… Коли Брайтінг спитав фюрера, як можна йти до влади з кривавими закликами Геббельса й Розенберга, які вимагають негайно повісити всіх марксистів і євреїв, Гітлер відповів: «Ліс рубають — тріски летять… Я не хочу приховувати: прийшовши до влади, ми покажемо, яка тверда наша рука… Але ми не збираємося вішати на телеграфних стовпах усіх багатих євреїв, нісенітниця… Це лише пропагандистський хід Геббельса й Розенберга, не судіть їх суворо, вони дають нації лозунги, угодні експлуатованим і голодним… Але правда така, що після перемоги ми наказуватимемо, а німці беззаперечно слухатимуться! Низи підкоряються, верхи правлять! І Геббельс подбає, щоб дев'яносто дев'ять процентів нації захоплено підтримували нашу політику! Пресу мобілізують на службу суспільству… Кожного закличуть до відповідальності — згідно з законом!» Невже не читали? — здивувався Ісаєв. — По-моєму, частину цих матеріалів було опубліковано в Лейпцігу в тридцять першому… І це в нас не перекладали?

— У тридцять першому я займався колективізацією, Всеволоде Володимировичу… В органи прийшов лише в тридцять сьо… Ні, в кінці тридцять восьмого, за набором товариша Берії, коли ми раз і назавжди покінчили з єжовськими порушеннями законності…

…Цього разу до приміщення МДБ вони ввійшли через під'їзд: Іванов показав посвідчення, кинувши охороні:

— Товариш зі мною, на нього є перепустка. Коли зайшли до його кабінету, із стільців підвелися троє: двоє були у формі, а один, сутулий, сивий, патлатий, — без пояса; губи сині, очі запалі, але живі, мочки вух відтягнуті, збільшені — отже, хворий.

— Це Геліович, — пояснив Іванов. — Той самий… Можете допитати його.

— Я хотів би поговорити з ним віч-на-віч.

Іванов уважно подивився на тих двох, що стояли поряд з доктором, щось, мабуть, зрозумів — те, чого Ісаєв збагнути не міг, і спитав:

— У гестапо таке прохання, зважаючи на специфіку нинішньої ситуації, задовольнили б?

— Ні, — відповів Ісаєв.

Іванов кивнув; звернувся до військових (капітан і підполковник):

— Ну що? Погуляємо по коридору, га?

Коли двері за ним зачинилися, Ісаєв спитав:

— Ви знаєте, хто я?

— Ви дуже схожі на чоловіка Сашеньки… Там багато ваших фотографій… Усі, правда, розмножені з однієї…

— Де це «там»?

— У Сашеньки. На Фрунзенській…

— Як вас звати?

— Яків Павлович.

— У чому обвинувачують?

— У шпигунстві й антирадянській пропаганді.

— На користь кого займалися шпигунством?

— Я не займався шпигунством… Ці долари залишилися в спадщину від мого дядька… Його брат виїхав до Америки перед революцією… А коли ввели Торгсин, він переказав долари, тоді дозволялося…

— З вашими доказами погодились?

— Так.

— Отже, обвинувачення в шпигунстві відпало?

— Так.

— Ви справді вели антирадянську пропаганду?

— Так…

— У чому вона полягала?

— Я зберігав і давав читати іншим книжки ворогів народу…

— Кого саме?

— Троцького й Бухаріна… Будь проклятий той день, коли мені дали ці книжки…

— Хто вам їх дав?

— Професор Шимеліович…

— Хто це?

— Головний лікар Боткінської лікарні.

— Чому він їх вам дав?

— Тому що ми з ним дуже дружили.

— В книжках є заклики до антирадянських дій?

— Я… Чому ви говорите так? Навіщо? Не треба, будь ласка! Я ж зізнався в усьому… Пощадіть мене, я ж хотів Сашеньці добра! А то вона просто загинула б, — Геліович заплакав. — Якби ви її побачили в сорок шостому! Якби побачили… Вона ніколи не любила мене… Я був вашою тінню… Вона завжди любила тільки вас…

— Вас били?

Геліович, охоплений жахом, відкинувся на спинку стільців.

— Що?! Для чого?! Чому ви так говорите?! Я не хочу!

— Як я говорю? Я просто запитую: вас били?

— Ні. Зі мною… Мене не били… Наші органи нікого не катують…

— Тоді чому ви зізналися в тому, чого не було?

— Було! — істерично закричав Геліович. — Яв усьому зізнався! Було!

— Ні в «Азбуці комунізму» Бухаріна, ні в книжці Троцького «Жовтень», які ви зберігали, немає антирадянської пропаганди. Один автор — член Політбюро і нарком-військмор, другий — редактор «Правды» і член ЦК, нісенітниця якась…

— А я категорично повторюю, що мене ніхто не бив! — знову закричав Геліович.

— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?

— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…

— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?

— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше!

— Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко!

Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?!

Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово.

— Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам…

І раптом Геліович розсміявся:

— Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів?

Не обертаючись, Ісаєв відповів:

— Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви…

Геліович підвівся:

— Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом…

— Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте.

— Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу!

Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло.

— Пробачте, — мовив Ісаєв, відійшов од вікна й сів на стілець біля Геліовича. — Я не скажу більше жодного слова. Пробачте…

І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?

…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»:

— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…

15

У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».

В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».

Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.

Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»

Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…

У двері постукали:

— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…

Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.

Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.

— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті жовто-прокурені зуби, швидко заговорив він. — Запитань не ставлю, привчили пацієнти… Але, голубонько, що ж це у вас за тиск? Дев'яносто на шістдесят! Я вас просто випишу із санаторію з таким тиском, — задоволено зареготав він. — Ви вмрете, а відповідати за вас доведеться кому? Мені, старому дурневі Євгену Віталійовичу Рибкіну, честь маю…

— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…

— Живий-здоровий? Чи вмер?

— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.

(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)

— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?

— Ні. Так мені, принаймні, здається.

Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:

— Ви хто за фахом, голубонько?

— Вчитель.

— Історик?

— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?

Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:

— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…

— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година

— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…

— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?

— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?

Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:

— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…

— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.

Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:

— Ні… Так сталося…

— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…

Сашенька похитала головою:

— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…

— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…

— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!

— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?

— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…

…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.

Портрет вийшов напрочуд гарний, але, як їй здалося, підретушований.

Коли вона сиділа, розглядаючи свої портретики, в двері постукали.

— Відкрито, — відповіла вона й подумала, що прийшла сестричка колоти вітаміни.

Але на порозі стояв молодик у цивільному, хоч і з військову виправкою.

— Дозвольте, Олександро Миколаївно? — спитав він. — Я порушив ваш відпочинок?

Серце їй стисло на якусь мить, але одразу відпустило, бо чоловік, який тримав руки за спиною, переступив поріг кімнати й вручив їй два розкішні букети:

— Гвоздики — від мене, троянди — від Максима Максимовича, від сина — радіограма…

Вона схопила радіограму: «Дорога мамочко, приблизно через два тижні прилечу до Москви. Я тут хворів, бронхіт, але мене підняли на ноги. Нову адресу тата знаю. Зупинюся в нього. Відпочивай як слід, рідна моя. Цілую. Саня».

Сашенька відчула, що розплачеться, підвелася:

— Спасибі вам величезне…

І заходилася ставити вазочки для квітів, непомітно втерши при цьому сльози. Це недобре — дозволяти хоч би кому там побачити в тобі те, що належить тобі одній і нікому більше.

— Олександро Миколаївно, — тим часом вів далі молодик, — я, мабуть, засмучу вас, але мене вповноважили передати вам, що полковник Ісаєв спішно вилетів за кордон… Із завданням уряду Союзу PCP… Він дуже непокоїться про ваше здоров'я… У нас є можливість передавати йому ваші листи…

— Що?! Значить, він знову зник?! Надовго?!

Опустивши очі, молодик тяжко зітхнув:

— На два роки… Тому, будь ласка, напишіть якнайбільше листів… І ставте на них різні дати: листопад, грудень, січень… Розумієте?

— Я читала таке оповідання…

— Яке?

— Як помираючий писав листи своїй найближчій людині, і вона одержувала їх десять років, уже після смерті того, хто… В мене погані аналізи? Туберкульоз? Виразка?

— Як не совісно, Олександро Миколаївно! Лікар, котрий лікує вас, сказав, що ви хутко поправляєтесь… Просто коли людина працює за кордоном, вона страшенно хвилюється за своїх, розумієте? Якщо ми передамо йому всі листи разом, без дат, він почне нервуватися — там, серед ворогів, швидко привчаєшся до трагічної недовіри… До всіх. На жаль, часом навіть до своїх: мовляв, не хочуть говорити правди про її здоров'я…

— Коли повернеться мій син?

Назад Дальше