— Я завжди дотримувався цих принципів…
— І до війни, і під час війни, і після неї?
— Так.
— Ці самі принципи ви визнавали і в тридцяті, і в сорокові, і в п’ятдесяті роки?
— Так.
— Отже, ви вірили в чисте кохання, перебуваючи в рядах гітлерівської партії і СС?
— Хто вам сказав про це?
— Ви самі. Ви ж сказали, що вірили в сороковому році в ті самі принципи, що й тепер… Хіба не так?
— Хто вам сказав про СС?
— Ви не були членом СС?
— Не шантажуйте мене! Панове, — він повернувся до залу, — тут зібралася банда! Це червоні!
— Пане Гофмайер, ви уникаєте відповіді: ви були в СС?
Зал заревів.
— Панораму по обличчях! — крикнув Люс Георгу, який сидів за камерою. — Крупно!
— Зробив!
— Ще крупніше!
— Сволота! Негідники! Провокатори! — репетували старі, схопившись зі своїх місць.
Люс знов обернувся до Георга й засміявся, як видихнув:
— Знімайте звук, хлопці, і вимикайте світло! Все. Цей балаган мені більше не потрібен.
— Яке ви мали право знімати наші збори?! — надривалася бабуся, підскочивши до Люса. — Ми притягнемо вас до суду! Це провокація!
…Незабаром прибув наряд поліції. Гофмайєр звинуватив Люса в дифамації й наклепі і зажадав, щоб засвітили відзняту плівку. Довелося їхати в поліцію — пояснювати. Люс відмовився давати показання доти, поки не приїде адвокат. Він знав, що Гофмайєр нічого не доб’ється, бо Георг дістав у президента «чистих коханців» дозвіл на проведення зйомок. Однак Люс відчував, як калатає серце і бридко холонуть руки. «Рабська душа, — подумав він, — досі я не можу вичавити з себе страху».
Поліцейський офіцер, зробивши допит, сказав, що він не бачить протизаконних дій у тому, що сталося в барі під час зустрічі, запланованій керівництвом «асоціації по захисту чистого кохання». Він запропонував Гофмайєру оскаржити його рішення, плівку ж заарештовувати не став, бо Люс провадив зйомки згідно з дозволом, який він дістав офіційним шляхом.
— Я не міг би накласти арешт на плівку, пане Гофмайєр, бо конституція Федеративної Республіки гарантує свободу зібрань так само, як і свободу слова, — додав поліцейський.
— Плівка — не слово, пане офіцер, — заперечив Гофмайєр, — я оскаржу ваше рішення.
У Люса тремтіли руки, і він ненавидів себе за те, що Гофмайєр бачив, як у нього тремтіли руки.
Коли він повернувся до готелю, в «ресептіон», йому передали телефонограму з Кіпріані — там відпочивала Нора з дітьми. «Фрау Люс чекала дзвінка до третьої години ночі. Пана Люса просять не дзвонити до десятої години ранку, бо фрау Люс не буде в номері і нічний дзвінок може налякати хлопчиків»
Люс пішов до себе і сів біля вікна. Світанок був сірий, похмурий. Голуби, що літали над площею, здавалися брудними, немов чайки в гавані.
«Дурненька, — подумав Люс про дружину. — Вона хоче збудити в мені ревнощі. Я ж знаю, що, незважаючи на всі її істерики, вона найвірніша мені людина. Єдина вірна, до кінця. Вона думає, що коли ревнують, значить, люблять. Вона ніяк не хоче погодитись зі мною, що ревнощі — це від себелюбства. Рибонько моя…»
Люс вирішив поспати дві години, — нічні зйомки на вулицях зірвалися через те, що група просиділа в поліції. Він уже ліг, але зразу ж підвівся, зрозумівши, що не засне: те, що зйомка в барі закінчилася щасливо, додало йому енергії, якої так чекає художник. Забуваєш про все: про втому, про телеграму Нори з Кіпріані, про страх у поліції. Все минає, лишається тільки одне відчайдушне бажання продовжувати роботу.
Люс написав на аркушику паперу: «В творчості треба, як у горах, не втрачати висоти». Йому сподобалася ця фраза, він прочитав її вголос і подзвонив асистентові:
— Мій дорогий Георг, не кидайте в мене черевиком. Давайте відстріляємося сьогодні до половини дня, щоб увечері знімати в Західному Берліні. Руки сверблять. У вас також? Я дуже радий. Спускайтеся вниз, вип’ємо кави.
Але кави він випити не зміг: розгублений Георг приніс ранкову газету, в якій повідомлялося, що поліція знайшла в будинку Люса труп Ганса Ф. Дорнброка.
3
Прокурор Берг сказав:
— Фердінанд Люс, я викликав вас як свідка. Коли в мене буде достатньо доказів, я припиню допит, тому що тоді кожне ваше слово може обернутися проти вас, і вам не обійтися без адвоката, бо із свідка ви станете обвинуваченим.
— Можу поцікавитись — у чому?
— Я, знаєте, дотримуюсь поступовості… Не будемо поспішати. Саме у вас на квартирі загинув Дорнброк.
— Виходить, мене звинувачують у вбивстві?
— Я вас ні в чому не звинувачую, пане Люс. Я викликав вас як свідка. Ви готові правдиво відповідати на мої запитання?
— Так. Готовий. Я готовий на все, аби тільки швидше закінчився цей жах! Я готовий на все! У газетах почалося цькування, продюсер уже тікає від мене! Чому мене звинувачують!? У чому?! Я не винен у самогубстві Ганса! Не винен!
Берг знову надовго замовк, а Люс, поглядаючи на те, як старий перебирає якісь папірці на столі, подумав: «Усе-таки я зоологічний боягуз. Я боюся, навіть коли знаю, що невинен. Недаремно мене завжди тягне зробити картину про героя, який коли й перемагає злочинців, то лише від комплексу неповноцінності. Художник розкриває себе найкраще саме в тому, чого йому бракує. Тільки такий добрий художник, як Томас Манн, міг написати авантюриста Фелікса Круля. Оскар Уайльд тонше від усіх писав про чисте кохання… А баболюб ніколи не зможе написати ніжність, хіба що тільки під старість, коли ним володітиме не бажання, а гірка пам’ять, — усе пройшло мимо, все, що могло б прикрасити його й облагородити… Проклятуща німецька манера — теоретизувати… Навіть у кабінеті прокурора. Коли б у моєму мозку поставили датчики, які можуть автоматично, без мене, записувати думки, вийшла б велика книжка. Деякі письменники носять у кишені книжечки й записують у них чужі слова і свої думки. Ідіоти! Будь-яка організація творчості безглузда і йде від бездарності. Геній щедрий, він не боїться, що думка, не занесена в реєстр, зникне. Виходить, ця думка ніщо, коли вона пурхає, як метелик, і за нею треба бігати з сачком… Зараз ця стара сволота почне ставити свої запитання, він ще тільки готується до цього, а я вже весь спітнів Яка гидка, холодна пика в цього старого… Відворотна пика один ніс чого вартий… Мабуть, був п’яниця, не інакше… Або склеротик. Взагалі, всіх стариків треба ізолювати від суспільства В них немає інтересів, спільних з людьми, які хочуть просто любити жінку, просто пити пиво й просто грати в теніс… Вони всі зляться, що вони скоро дуба дадуть, ці мумії».
— Розкажіть про вашу останню зустріч з Гансом Дорнброком, — попросив Берг.
— Я був у ванній… Це було десь близько години ночі, я збирався в бар. Він прийшов до мене трошки п’яний, дуже схвильований.
— Як ви могли визначити, що він був трошки п’яний і дуже схвильований?
— Так мені здалося… Звідки я знаю, як це можна визначити? Мені здалося, що він був ледь-ледь п’яний і дуже збуджений…
— Може, ви хочете все розповісти без моїх навідних запитань? Дехто домагається спілкування зі мною, щоб якось спекатися думки, що це допит. А ви як?
— Мені було б зручніше розповісти вам усе, що я знаю, без ваших уточнюючих запитань.
— Добре. Будь ласка.
— Ганс попросив що-небудь випити… Я сказав йому, щоб він пошукав у мене на другому поверсі, в бібліотеці. Там, здається, щось лишилося. Він знайшов пляшку, випив, потім спитав: «Чи можу я посидіти в тебе півгодини, сюди мають подзвонити, я дав твій телефон одній людині. Він скоро подзвонить сюди, і я тоді поїду додому». Я відповів йому, що він може тут і заночувати: Нора з дітьми в Італії, весь будинок у його розпорядженні. Він тоді спитав мене… Хоча це довга історія: ми з ним говорили про мистецтво, поки я одягався. А потім я поїхав. А коли сьогодні повернувся — я літав у Ганновер, — мене чекали пани з політичного відділу кримінальної поліції. Оце, власне, і все.
— Тоді в мене до вас буде кілька запитань. По-перше, в який бар ви збиралися поїхати?
— В «Еврику».
— Ви були там?
— Звичайно.
— Хто це може підтвердити?
— Кельнер…
— Ви там були самі?
— Ні.
— З ким?
— Я не відповідатиму на це запитання.
— Ви були з жінкою і не хочете, щоб про це дізналася ваша дружина? Розумію. Якщо мені знадобиться, я зможу побачити цю жінку?
— Це пов’язано з деякими труднощами… Ви повинні зрозуміти нас…
— Ви зустрічали в барі когось із друзів чи знайомих?
— Не пригадую. Здається, не зустрічав. Ні, не зустрічав…
— Свідчення одного кельнера не досить. Мені потрібні два свідчення. Гаразд, ми до цього ще повернемось. Коли ви приїхали в бар?
— Я не пригадую. Точно я не пригадую.
— Я й не питаю у вас точно. Приблизно о котрій годині ви туди приїхали?
— Майже о другій.
— Як ви добиралися до «Еврики»?
— Я їхав туди на власній машині.
— Ви заїжджали по ту людину, з якою були в барі?
— Ні. Ми зустрілися біля входу.
— Ваша подруга… Та людина, яка була з вами в барі, добиралася туди на таксі?
— Ні.
— На власній машині?
— Скажімо, так.
— Пане Люс, ця відповідь мене не задовольняє.
— Ви обіцяли не торкатися цього питання.
— Я не питаю імені й прізвища вашої подруги… поки що… Я ставлю запитання, пов’язані з обставинами справи. На чому вона приїхала в «Еврику»? На власній машині?
— Ні.
— На машині чоловіка?
— Так. Але не треба цього ніде занотовувати.
— Ви сказали, що Ганс прийшов до вас «десь близько години ночі»… Постарайтеся пригадати коли. О пів на першу? О дванадцятій сорок?
— Мабуть о пів на першу. А може, навіть двадцять хвилин на першу. Так буде точніше. Він прийшов о дванадцятій двадцять, тому що я хвилин за п’ять перед тим вимкнув ТБ, коли кінчили передавати новини.
— Скільки часу ви з ним розмовляли?
— Кілька хвилин.
— І потім поїхали?
— Так.
— Ви нікуди не заїжджали по дорозі в бар?
— Ні.
— Скільки часу ви їхали до бару?
— Не пригадую. Це не дуже далеко…
— Півгодини? Більше?
— Та що ви! Хвилин п’ятнадцять… Машин на вулицях нема. Хвилин п’ятнадцять…
— Отже, в «Еврику» ви попали о першій десять чи о першій двадцять?
— Ні. Там я був за п’ять хвилин до другої. Це я запам’ятав годинник біля входу в бар дуже великий, з якимись дивними стрілками, їх неможливо забути.
— Ясно. Добре. Спасибі. Тепер я попросив би вас розповісти мені, про що ви розмовляли з Дорнброком.
— Я ж сказав — про мистецтво. Це була дивна розмова.
— Це мене дуже цікавить, пане Люс.
— Він спитав мене, чи я ставлюся до нацизму так само, як і раніше, чи мене зламали. Я відповів, що до нацизму я ставлюсь так, як і ставився, і що мене не зламали, але тепер, сказав я йому, головна небезпека, яка загрожує людству, не нацизм, а розвиток техніки. Навколо землі — щільний шар відпрацьованих газів. Заводи, які виробляють для зростаючого населення світу машини, літаки, атомні бомби, кришталь і полотняні сорочки, отруюють атмосферу й нагрівають її, і незабаром почнуть танути сніги на полюсах і буде новий потоп, а під час потопу люди шукають колоди для плотів… Він спитав мене, чи не хотів би- я продовжити свою картину про наці… В мене був такий фільм…
— Я бачив ваш фільм, — перебив його Берг, — далі, будь ласка.
— Я відповів, що такі фільми не дають грошей. Ні, ні, я маю на увазі не збагачення, а просто базу для наступної роботи… Я сказав йому, що стомився ризикувати, будь-який риск рано чи пізно вбиває в художникові творця, тобто безпосередність, і перетворює його на політика чи торговця, а це ще гірше. І він раптом запропонував мені гроші, величезну суму грошей. Я спитав його, який фільм він пропонує мені зняти. Він відповів, що спочатку повинен заручитися моєю згодою. Він виписав мені чек на сто тисяч марок. Я сказав йому: «Порви цей чек. Я перестав від чувати, що моя боротьба проти наці комусь тут потрібна. Солдатом бути добре, коли знаєш, що ти потрібен. А я тут не потрібен. Світ зараз можна примусити говорити, відійшовши від часткових проблем. Треба виходити на загальне, головне, що непокоїть планету, людство, а не нас самих». От, власне, і все.
— Отже, ви йому відмовили? Ви відхилили його пропозицію зробити фільм, сюжет якого вам невідомий, але який мав бути повернений проти нацизму?
— Так. Одним словом, це треба розуміти саме так.
— Він сам порвав чек?
— Так. Він уже випив півпляшки і захмелів. Він блював, він взагалі не вмів пити… Я, відверто кажучи, не вірю в стійкість позиції міліардерських синків, хоча Ганс був славний хлопець. Знаєте, тим, у кого тато має владу, можна погратися в опозицію — інколи. Мені ж цього робити не можна. Мені треба повсякчас лавірувати…
— Лавірувати? Але ж виступаєте ви з відверто лівих позицій у своїй творчості…
— Я не відмовляюсь від цих своїх позицій. Іноді, правда, зніму якусь там сусальність — для рівноваги. Але Ганс пропонував мені зробити фільм… Як це він сказав… «Який висадить у повітря тут геть-чисто все. Я дам тобі такі матеріали, про які ніхто не знає в світі». Я сказав йому: «Старигане, ти поспиш якусь годинку, а завтра ми з тобою закінчимо розмову про все це на свіжу голову, без віскі». І я поїхав.
— Хто мав подзвонити йому і чому він дав саме ваш телефон?
— Не знаю.
— Ви досить повно відтворили вашу розмову з Гансом?
— Так. По-моєму, так..
— Більше він ні про що не розмовляв з вами?
— Ні.
— Тоді я дозволю собі зробити невеличкий екскурс у галузь арифметики. Він прийшов до вас двадцять хвилин на першу. Так?
— Так.
— Ви приїхали в «Еврику» за п’ять до другої, тобто о першій п’ятдесят п’ять. Правильно?
— Так..
— По дорозі, як ми з’ясували, ви нікуди не заїжджали.
— Ні.
— Час, витрачений вами на дорогу, — п’ятнадцять хвилин, якщо не помиляюсь?
— Правильно.
— Значить, дванадцять двадцять плюс п’ятнадцять плюс ще десять — це я беру час на те, коли ви спускалися в гараж, відчиняли ворота, заводили машину. Всього дванадцять сорок п’ять. Виходить, Дорнброк пробув у вас одну годину п’ять хвилин. Судячи з ваших свідчень, розмова ваша могла тривати десять-двадцять хвилин щонайбільше. Отже, або ви забули якісь аспекти вашої розмови, або ви не все розповідаєте мені, пане Люс.
— Якщо хочете, я постараюсь ще раз пригадати все, як було, а ви візьміть хронометр, пане прокурор.
— Навіщо нам хронометр? Працює диктофон, він метрує свідчення автоматично.
— Ах он як… Гаразд. Беремо дванадцять двадцять. Ну, дванадцять тридцять — такий допуск на зміну точності можливий?
— Безперечно.
— «Привіт, Люс». — «Здравстуй, любий». — «Я не пізно?» — «Нічого. Я сам. Нора з дітьми поїхала до Венеції, на Кіпріані». — «Вона почала стріляти качок?» — «Ні, вона продовжує повільно вбивати мене». — «В тебе є щось випити?» — «Пошукай нагорі, в бібліотеці, там дещо могло лишитись». — «Дякую. Іди голися, я не заважатиму тобі». Я кінчив голитись, прийняв холодний душ, переодягся й вийшов до нього. Він уже випив пляшку, майже всю пляшку.
— Ви казали, що у вас лишилося півпляшки.
— Коли я стояв під душем, він зайшов у ванну й показав мені півпляшки і тут же став пити з шийки пляшки, а потім попросив мене посунутись, і підставив голову під холодний душ, і стояв так з хвилину. А потім пішов до кімнати. Коли я вийшов, пляшка була порожня. «Слухай, Люс, хочеш зробити геніальний фільм?» — «Звичайно, хочу». — «Я можу тобі запропонувати сюжет. Це буде бомба. Справжня бомба для голови». — «Якого голови?» — «Їх кілька — голів — у цьому ділі, — відповів він і вилаявся. — Мій батько голова, і великий керманич голова, і Амброс із БАСФ теж голова». — «Ганс, мені набридло битися. Коли ти відчуваєш себе солдатом, потрібним у бійці, — це одна справа, а коли ти нав’язуєш себе, а від тебе відхрещуються і ждуть розважальних штучок з еротикою чи з німецьким Мегре — тоді стає дуже нудно». — «А я от і пропоную тобі повеселитись. Кожна людина мусить хоч раз від душі повеселитись у цьому житті». — «В чому виражатимуться ці веселощі?» — «Вони вже в дечому виразились. Я випишу тобі чек і дам матеріали, які потрясуть світ». — «Старина, — відповів я йому, — світ уже нічим не можна потрясти. Років через п’ятнадцять — загибель планети неминуча: ти помітив, як змінився клімат? Ти знаєш, що кількість смертельного вуглекислого газу в атмосфері вже тепер перевищила допущену норму? Ти знаєш, що досить світові «потепліти» на три градуси — тільки на три! — і почнеться новий потоп? А хто про це думає?» — «Добре, про це буде твоя наступна стрічка. Ось чек на сто тисяч. Я дам усі матеріали. Я нечасто прошу, Люс, але коли я вже прошу, то, значить, я знаю, чому я прошу». — «Порви чек. Не треба. Я не люблю п’яних розмов. Давай повернемося до цього завтра вранці». — «Ти поспішаєш?» — «Так, мене жде Ежені». — «Ти дозволиш мені посидіти в тебе? Я чекаю дзвінка. Зараз мені має подзвонити один хлопець, я дав йому телефон, твій телефон. Так мені було зручніше». Я сказав: «Нора з дітьми в Італії, можеш залишатися тут хоч на цілий тиждень. Я з «Еврики» — прямо на аеродром: моя група чекає в Ганновері». — «Ні, спасибі, я діждуся дзвінка й поїду. Якщо я не діждуся дзвінка, тоді завтра буде багато галасу в тутешній пресі». — «Я раніше не помічав за тобою схильностей до Яна Флемінга. Ти розмовляєш загадками…» — «Якби ти сказав мені зараз, що ти згоден на мою пропозицію, тоді б я не розмовляв, як Флемінг… До речі, скоріш я розмовляю, як персонажі Ле Каре. А ти кажеш про три градуси й вуглекислий газ. Подзвони Ежені, попроси її затриматись, я розповім тобі фабулу — хоча б схематично». — «Я не можу дзвонити до неї. Вона дзвонить сюди, ти ж знаєш». — «Ти відмовляєшся від шекспірівського сюжету, Люс». — «Я запізнююсь, любий. Поспи і не сідай сам за кермо, зіб’єш когось…» От приблизно так, — закінчив Люс. — Я намагався вам програти всю стрічку так, як я її пам’ятаю. Покладіть якийсь час на паузи, сміх, на допитливі погляди… Скільки вийде?