Гітлер почастував Вабера шампанським, запропонував чарку Гіммлеру, але той відмовився — він не пив нічого, крім лимонаду: так записано в статуті СС, а приклад — хіба це не найголовніше? Якщо лідер підтверджує свої слова ділами, вчинками, поведінкою, тоді він не може не добитися бажаного — так вважав рейхсфюрер СС.
— Ідіть, Вабер, і знайте, що всі ваші прохання відтепер повинні виконуватися негайно! Ви знайшли те, чого не може знайти жоден учений у світі, бо ви віддані нашій ідеї, а в ній — вирішення всіх проблем!
Коли Вабер пішов, Гітлер сказав Гіммлеру:
— Зберіть усіх наших. Військових поки що не кличте. Зараз ми проведемо екстрене засідання. І негайно зв’яжіться з іспанським послом: він повинен мати точні новини з Вашінгтона… Вітаю вас, Гіммлер. Я пишаюсь вами: вашою вірністю, скромністю, мужністю й відданістю ідеї.
Гіммлер не міг стримати сліз. Гітлер погладив його по щоці й пішов будити Єву Браун.
Цілу ніч у бункері веселилися. Столи були накриті для рядових СС і для генералітету. До залу кілька разів заходив Геббельс. Його не можна було впізнати: очі сяяли, на обличчі вигравала усмішка людини, яка йшла вгору і нарешті піднялася на пік. Риббентроп також обійшов усіх офіцерів СС, він обіймав незнайомих людей і, перед ранком, сп’янівши, вирішив проспівати кілька пісень Шуберта.
Вранці наступного дня радіоперехоплення, призначені для фюрера, затримали: Трумен виступив з декларацією, в якій стверджував непохитне рішення американського народу разом з «бойовими союзниками закінчити війну, знищивши гітлеризм у Європі віднині й назавжди».
Радіоперехоплення виступу Трумена було затримане тому, що Гіммлер викликав до себе «фюрерів військової економіки»: Дорнброка, Круппа і голову ради спостереження «І. Г. Фарбеніндустрі» фон Шніцлера. Представник круппівського концерну на зустріч не прибув. Дорнброк і Амброс з «І. Г.» точно о 13.00 були в приймальні штаб-квартири СС.
На цей раз Гіммлер не дотримувався норм виробленого роками партійного етикету: не став цікавитися процентами випуску продукції, не розпитував про нововведення на підприємствах і не давав практичних порад, як це було заведено.
— Які у вас зв’язки з американським діловим світом? — одразу ж спитав він.
Дорнброк поглянув на Амброса й відповів:
— Таке запитання в устах рейхсфюрера СС звучить як наказ іти в тюрму за зв’язок з ворогом…
— Панове, це питання серйозне, набагато серйозніше, ніж ви можете уявити…
— Треба розуміти вас так, що рейху зараз потрібні наші контакти з людьми великого бізнесу в США? — спитав Дорнброк. — Для негайних переговорів з ними з якихось невідкладних питань?
— Так.
— Але всього лише рік тому подібні контакти могли привести до гільйотини — навіть таких відданих рухові людей, як я чи Амброс…
— Мої контакти, — зауважив Амброс, — практично неможливі, бо росіяни опублікували документи про газ «циклон» в Аушвіці… За роботу над цим газом відповідав я, рейхсфюрер…
Дорнброк поморщився:
— Е, Амброс, не треба так!.. Діло є діло, і коли б не ви займалися цією штуковиною, то СС доручило б роботу іншим людям. Ви виконали замовлення керівництва швидше від усіх — це найкраща візитна картка для серйозного представника ділового світу… Якщо я міркуватиму, як ви, то мої справи куди гірші, бо мій старший син Карл розстрілював командос і допомагав Ейхману в розправі над євреями. Але хіба я можу відповідати за вчинки мого сина? Не ви ж працювали з «циклоном» в Аушвіці. Але я хотів просити вас, рейхсфюрер, пояснити нам, у чому смисл цих контактів. В ім’я чого? Мета?
— Про це я поінформую вас, панове, якщо вам пощастить знайти солідних контрагентів, які погодилися б вислухати нас найсерйознішим чином.
Дорнброк заперечливо похитав головою й сказав:
— Рейхсфюрер, якщо коли-небудь, де-небудь і хто-небудь наважиться повторити ваш експеримент, загалом чудовий експеримент, я порадив би цій людині не робити тієї помилки, яку зробили ви…
— Я ніколи не знав ненависті до євреїв, — відпарирував Гіммлер. — Навпаки, я відчував фізичний біль, підписуючи накази на проведення акцій проти цього племені. Не мені говорити вам про те, що це за страшний тягар — тягар відповідальності за долю нації і за її майбутнє. В ім’я майбутнього Німеччини ми пішли на те, що кожний безвідповідальний обиватель вільний трактувати як вандалізм…
— Схоже, на те, що ви виправдуєтесь, рейхсфюрер, — сказав Дорнброк, і Амброс здивувався, як зараз розмовляє його колега з третьою людиною партії. Він розмовляв зараз з Гіммлером, не приховуючи свого жалю до нього. — Я мав на увазі іншу помилку, — вів далі Дорнброк. — Спочатку ви зважали на нас, на думку фюрерів економіки, але потім відмахнулися від нас, обмежуючись присудженням щорічних премій імені Гітлера… Ви поставили нас у становище солдатів, але маршал не може стати солдатом, хоч би який він був справний. Ви примушували людей діла сліпо виконувати ваші плани. Після того як вигнали Шахта, ми стали прикажчиками. А ми не прикажчики… Коли б ми продовжували союз рівних, то англійці й американці не стояли б у Дюссельдорфі, рейхсфюрер…
— Ви забуваєтесь, пане Дорнброк! Пам’ятайте, з ким ви розмовляєте! З ким ви розмовляєте!
— Я пам’ятаю, з ким розмовляю! Я розмовляю з одним із тих, хто поставив Німеччину на грань катастрофи, а потім прийшов до мене з запитанням: «Де ж ваші зв’язки з діловим світом Штатів? Нам потрібен мир…»
— Що?! Та я кину вас у тюрму!
— А хто тоді гнатиме для вас із останніх запасів сталі танки й гармати? Хто? — Він обернувся до свого супутника: — Залиште нас удвох з рейхсфюрером, Амброс.
— Мені ще потрібен доктор Амброс, — сказав Гіммлер розгублено.
— Коли він вам знадобиться, ви його запросите з приймальні, а поки що в ваших інтересах, рейхсфюрер, залишитися зі мною сам на сам. Йдіть, Амброс, і не сердьтеся, будь ласка.
Коли Амброс вийшов, а Гіммлер, пополотнівши від безсилого пронизливого гніву, відійшов до вікна, Дорнброк неквапливо заговорив:
— Усе кінчено. Треба дивитися правді в очі. Ви програли. Ви тут програли. Ви програли тут виграшну партію. Я розумію, навіщо ви мене запросили… Крупп вирішив відсидітися дома: він тепер не хоче мати з вами діла, чекаючи приходу англійців. «Фарбеніндустрі» прислав вам Амброса, який лише числиться в директораті… Тільки я один прийшов до вас, рейхсфюрер, і я просив би вас зрозуміти, що йти до вас напередодні краху — це акт громадянської мужності. Я розумію, на що ви сподіваєтесь. Ви даремне сподіваєтесь на це. Ніхто зараз не піде на контакт ні зі мною, ні з Круппом. Пізно… Трохи пізно… Ви ж хочете, щоб я умовив когось у Штатах «простити» вас і спільно зберегти Європу від росіян. Чи не так? Ви хочете, щоб люди бізнесу вплинули на Трумена? Пізно, рейхсфюрер, пізно. Починаючи з тридцять дев’ятого року нам «не рекомендувалося» мати справу з американським бізнесом, крім тих, які вигідні лише нашій стороні і зрештою могли б допомогти вам створити кризову ситуацію в економіці Штатів. Це було нерозумно: в американців теж є голови на плечах, причому недурні. Ви могли воювати з ким вам заманеться — краще, звичайно, на одному фронті, але навіщо було заважати нам мати наші особисті справи із Штатами через Швейцарію, Іспанію чи Португалію? Навіщо треба було Гейдріху класти мене на плаху в тридцять восьмому році? Саме він тоді обірвав усі мої контакти з Америкою — ви ж знаєте про цей епізод. Ви запізнилися скрізь, рейхсфюрер… Скрізь і всюди… Коли ваші ж люди налагодили контакти з американцями в Лісабоні у сорок третьому році, отоді треба було діяти, а не тепер. Треба бути дурнем, щоб зараз прийняти ваші пропозиції миру, рейхсфюрер. Це невигідно — приймати зараз ваші умови, бо коли навіть росіяни і вивезуть четверту частину наших заводів, то третя частина, наймогутніша — Рур, Ельзас, Баварія — дістанеться американським діловим, як ви зволили висловитися, колам… Та якщо ви стежили уважно за тим, що я говорив, то ви повинні були звернути увагу, як я старанно підкреслював «програш тут». Шукайте союзників, пане Гіммлер, шукайте союзників… Тих, які допоможуть Німеччині встати з попелу. Вам треба робити ставку на Схід, на його людські ресурси. Тоді ми, піднявши промислову могутність Німеччини, зможемо створити блок, і цей блок буде непереможний. Сліпий фанатизм азіатів, помножений на нашу промислову могутність, стане силою номер один у цьому світі. Я не знаю мікадо чи опозиції в Китаї — не знаю, думайте про це, але думайте неодмінно, бо ви боржники перед нацією, і борг цей ми з вами зобов’язані їй повернути сторицею.
— Ви вільні, пане Дорнброк, дякую вам за те, що ви знайшли час прийти до мене… — Обличчя ГІммлера стало жорстоким. — Я запам’ятаю цей ваш акт громадянської мужності.
Через дев’ятнадцять днів відбулася остання зустріч Дорнброка з Гіммлером. Цій зустрічі передували обставини трагікомічні. Розстрілявши в дворі партійної канцелярії свого шурина Фегеляйна, фюрер виключив із партії Гіммлера й Герінга за зраду, а своїм наступником призначив безпартійного грос-адмірала Деніца. Він вважав, що Деніц та людина, з якою Захід зможе розмовляти не з позиції зарозумілих переможців, а як з солдатом, який лише чесно виконував свій обов’язок.
Дізнавшись про самогубство Гітлера, Герінг негайно виїхав до американців. Він їхав у відкритій машині, в маршальській формі, з усіма орденами, змарнілий і постарілий.
Американський генерал прийняв його як вищого воєначальника: він вийшов йому назустріч із свого цітабу, потиснув руку й запросив снідати. Сніданок був накритий у великому залі із стрілчастими готичними вікнами.
— Я прийшов до вас з миром, — сказав Герінг, — і тепер я боротимуся за мир до кінця…
Але вранці генерал одержав сувору догану від Ейзенхауера, і Герінга негайно посадили в тюрму.
Гіммлер, дізнавшись про самогубство Гітлера, кинувся у Фленсбург до Деніца. Його супроводжували двадцять чоловік з особистої охорони.
Деніц бачив з вікна, як охоронники Гіммлера зайняли всі входи й виходи на подвір’ї його морського штабу. Гіммлер ішов до будинку Деніца не поспішаючи, про щось перемовляючись із своїм ад’ютантом.
Деніц швидко оцінив ситуацію: підводник, він умів приймати моментальне рішення. Він зразу ж вискочив з кабінету в приймальню і наказав своєму порученцю капітану Кузе:
— Негайно викличте сюди наряд підводників. Зніміть їх з човнів. Нехай вони оточать штаб, а чоловік п’ять-десять увійдуть на подвір’я. Швидко! Сюди йде Гіммлер!
Рейхсфюрера він зустрів стоячи, вони привітались — Гіммлер підняв руку, а Деніц відкозиряв по-військовому.
— Рейхсфюрер, я радий бачити вас тут.
— Дякую. Ви вже знаєте, що фюрер пішов від нас?
— Так.
Але Гіммлер ще не знав, що Деніца призначено наступником фюрера, тому тримався він спокійно і з великим почутям гідності.
— Я прийшов до вас як до патріота Німеччини, — сказав Гіммлер. — У ваших руках флот — це сила. Фленсбург стане центром опору проти ворога. Я прийшов, щоб очолити цей фронт опору. Сподіваюсь, грос-адмірале, ви допоможете мені?
— Я повинен обдумати вашу пропозицію, рейхсфюрер, — відповів Деніц, поглянувши у вікно. Він зволікав час, чекаючи прибуття своїх людей. — Ми мусимо, як ніколи, бути тверезими в оцінці ситуації. Ви пропонуєте продовжити боротьбу тільки тут чи думаєте одночасно очолити баварський редут?
— Я не хочу зараз вирішувати два питання. Мені треба почати. А починати завжди треба з чогось відправного, головного…
Він спіймав себе на думці, що повторював зараз слова Шелленберга. Той говорив саме ці слова: «Єдиний шлях до миру з Заходом — це створення міцного уряду на півночі і звернення до Монтгомері по допомогу проти російських полчищ. Іншого шляху нема».
Деніц побачив, як з двох критих вантажних машин вивалювались його підводники: в чорній уніформі, в беретах, з маленькими — на англійський манір — автоматами.
— Пане Гіммлер, — сказав Деніц і висунув шухляду столу: там лежав парабелум, — прошу вас ознайомитися з цією радіограмою, — і він простяг йому заповіт фюрера. — Мене призначено наступником рейхсканцлера, і я не маю наміру передавати вам цей пост.
— На подвір’ї мої люди, грос-адмірале, і не слід нам входити в конфронтацію, особливо зараз, перед лицем смертельної загрози для вітчизни. Ви робите заяву для преси про те, що вважаєте мене рейхсканцлером і що фюрер віддав свій останній наказ, втративши розум. Я, в свою чергу, призначаю вас міністром оборони в моєму кабінеті.
— Пане Гіммлер, ваші люди оточені моїми людьми — можете переконатися в цьому, — він запросив Гіммлера до вікна.
Той побачив підводників і, відкашлявшись, сказав:
— Ну що ж… Прийміть мої поздоровлення, рейхсканцлер. Отже, ви тепер перша людина, а я — друга. Чи не так?
Деніц заперечливо похитав головою.
— Ні, пане Гіммлер, — сказав він, — я не дозволю вам зайняти місце в моєму кабінеті.
— Але ж я не претендую на першу роль!
— У вас руки в крові…
— Ах, он як! А ви ягня? Ви не топили транспорти з пораненими? Ви не розстрілювали пасажирів, які були в човнах, з кулеметів?! Ви не давали своїм людям за це ордени? І вам не соромно, Деніц! Я ніколи не думав, що ми пригріли на своїх грудях таку змію!
— Вас жде багато сюрпризів, пане Гіммлер. Ми дуже любимо Німеччину, але ми всі дуже не любили вашу машину жаху…
— А, ви не любили нашу «машину жаху»?! Тільки ви дуже любили одержувати від цієї «машини» особняки, яхти, автомобілі і діаманти до орденів! Яка невдячність, боже мій! Яка чорна невдячність!
— Гіммлер підвівся і, не попрощавшись із Деніцом, вийшов з кабінету. В машині він сказав ад’ютантові:
— До міністра фінансів Шверін фон Крозіка…
— Гіммлер, подивіться на себе стороннім оком, — сказав Шверін фон Крозік. — Це дуже важко робити — дивитися на себе стороннім оком, тим паче, що шлях ваш — це страшний, невдячний, хоча, я розумію, необхідний шлях для охорони устоїв створеної вами державності. Деніц ніколи не погодиться дати вам у новому уряді портфель, навіть міністра громадської опіки. Ви були потрібні Гітлеру, але ви не потрібні нам… Ваше ім’я навіває жах, Гіммлер…
— Але ж ви були заступником міністра фінансів у кабінеті Гітлера, пане Крозік… Ви несете відповідальність за все, що відбувалося в Німеччині, таку саму, як і я. Ви візували статті бюджету, які відпускалися нам на будівництво концтаборів.
Шверін фон Крозік заперечливо похитав головою:
— Я цього не робив. Я завжди займався міжнародними валютними операціями… Кредитами для СС спочатку займався Шахт. А потім ви посадили його в табір, і цим він урятував свою репутацію для майбутнього.
— А мене фюрер оголосив зрадником за те, що я шукав миру з Заходом! Цього не досить?
— А на кого списати мільйони людей, спалених у ваших таборах? Постарайтеся бути зрячим — хоч би тепер. Я вам допомогти нічим не можу… Та коли б і міг, то не став би цього робити…
— Чому?! Що я зробив поганого особисто вам?
— Нічого. Ви просто програли. Ви захотіли стати богами в очах тупих селян і міщанських крамарів, і ви відкинули нас, людей діла, які були з вами і привели вас до влади. Отак, Гіммлер…
«Щури тікають з корабля і гризуть крупу, що належить капітанові, — думав Гіммлер, повільно сходячи по сходах. — Штрассер правду казав: їх треба було всіх розстріляти як скажених собак, а фюрер зайняв половинчату позицію, він хотів, щоб вони служили народові, а їм плювати на народ — у кожного з них свої власні інтереси…»
Біля входу він зустрівся з Дорнброком.
— Погано? — спитав Дорнброк, — Я розумію — погано… Не втрачайте надії, Гіммлер. Я хочу подати вам руку допомоги. Але тепер — в ім’я майбутнього — зникніть. Зникніть на якийсь час. Я казав вам, куди треба йти: на Схід. І передайте мені вашу тамтешню агентуру. Ви, політики, особливо у хвилину кризи, неспроможні дивитися в очі правді. Ми — люди іншого складу. Ми дивимося вперед, крізь правду, в ім’я майбутнього; ви ж, політики, завжди живете в ім’я збереження минулого. Про майбутнє ви думаєте, тільки коли вам підсовують переможні зведення… Коли ви передасте мені ваших людей на Сході?
Гіммлер подивився на Дорнброка й тихо спитав його:
— І ви вважаєте мене катом?
Дорнброк знизав плечима:
— Назвіть мені країну, де не було б катів. Я ставлюсь з великою обережністю до всякого роду моральних категорій. Словом, ви приймаєте мою пропозицію?
— А що ж мені залишається робити?
Того ж вечора Гіммлер сказав своїм ад’ютантам:
— Я йду. Я сховаюся на Сході, далеко на Сході. Не ждіть від мене звісток. Я звільняю вас від служіння мені, друзі, і дякую за вірність. Ви почуєте про мене, і тоді ви знадобитесь мені знову.