Якщо в неї були бажання, яких він не міг уволити, то чи ж не природно, що вона сама за них і платила, аби від них не відмовлятись?
До того ж він провадив рахунок її грошей, сподіваючись колись віддати.
Якось увечері вона сказала:
— Знаєш, я ніколи не була у Фолі-Бержер. Поведеш мене?
Він вагався, боячись здибатись із Рашеллю. Але подумав: «Та не жонатий же я врешті-решт. Коли ж і побачить мене, то зрозуміє, в чому річ, і не забалакає. До того ж візьмемо ложу».
Ще одна причина схилила його до згоди. При цій оказії дуже легко було дістати для пані де Марель ложу задурно і таким способом трохи віддячити їй.
Спочатку він покинув Клотільду в кареті й по квитка пішов сам, щоб вона не знала, як його одержано, потім забрав її, і вона пройшла повз контролерів, що їм уклонились.
У фойє було повнісінько. Вони насилу пройшли крізь натовп чоловіків та жінок. Нарешті добились до ложі й сіли в ній між безмовним партером та галасливою гальоркою.
Але пані де Марель і не дивилась на сцену й пильно спостерігала повій, що походжали за її спиною; і раз у раз на них озиралась з бажанням доторкнутись до них, помацати їм корсаж, щоки та волосся, щоб дізнатись, як же ці істоти створені.
Зненацька промовила:
— Он там повна чорнявка весь час на нас поглядає. Мені навіть здалося, що вона хоче заговорити. Бачив її?
Він відповів:
— Ні, ти, певно, помилилась.
Але теж давно вже її примітив. Це Рашель блукала коло них з гнівом у очах та обуреними словами на язиці.
Дюруа зіткнувся був з нею в натовпі, і вона тихенько сказала йому «Добридень» та підморгнула — розумію, мовляв. Але він на це загравання не відповів, щоб не побачила коханка, і пройшов холодно, піднісши чоло й зневажливо стиснувши губи. Повія, вже дратуючись від несвідомих ревнощів, пішла слідком, знову зіткнулась із ним і промовила голосніше:
— Добридень, Жорже.
Він знову нічого не відповів. Тоді вона завзялася, щоб він конче пізнав її і привітався, і походжала весь час за ложею, чекаючи сприятливої хвилини.
Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась Дюруа пальцем до плеча:
— Добридень. Як ся маєш?
Але він не обернувся.
Вона провадила:
— Ну, чи не оглухнув ти після четверга?
Він нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе навіть розмовою з повією. Вона засміялась, гнівно засміялась і сказала:
— Так ти й німий? Чи не пані оця тобі язика одкусила?
Він гнівно обернувся й обурено промовив:
— Як ви маєте право розмовляти? Ідіть собі, а то звелю затримати вас.
Тоді очі її спалахнули, груди заколихались, і вона крикнула:
— А, он воно що! Ах ти ж пика! Коли спиш з жінкою, так хоч вітайся ж. Це не причина, що ти з другою, так уже й не впізнаєш мене сьогодні. Коли б тільки кивнув мені, як я тоді проходила, то дала б тобі спокій. А ти пишного строїш, — почекай же! Я тобі пиху зіб’ю! Ти мені й добридень не сказав, коли побачив…
Кричала б вона ще довго, але пані де Марель розчинила з ложі двері й метнулась у натовп, безтямно шукаючи виходу.
Рашель, коли побачила, що вони тікають, переможно гукнула:
— Держіть її! Держіть! Вона коханця в мене вкрала!
Публіка сміялась. Два добродії ради жарту спіймали втікачку за плечі й потягли, силкуючись поцілувати. Але наспів Дюруа, вирвав її силоміць і вивів на вулицю.
Вона кинулась у карету, що стояла коло ґанку. Він теж скочив за нею, і коли візник спитав: «Куди їхати, пане?» — відповів: «Куди знаєте».
Карета поволі рушила, хитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками й захлиналась від хвилювання, а Дюруа не тямив, ні що робити, ні що сказати. А коли почув, що вона плаче, забубонів:
— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь з’ясувати тобі! Це не моя вина… Я знав ту жінку дуже давно… коли тільки приїхав…
Вона відразу розтулила лице і з гнівом закоханої, зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що вернув їй мову, зашепотіла швидко й уривчасто:
— Ох… Мерзотник… Мерзотник… який же ти подляк!.. Чи можливо ж? Який сором… Ох боже мій… який сором!..
Потім, розпалюючись дедалі більше, в міру, як яснішали їй думки та напливали слова, казала йому:
— Це ти моїми грішми їй платив! А я йому гроші давала… на повію… Ой мерзотник!..
Якусь хвилину вона шукала, здавалось, іншого, міцнішого слова, що не давалось їй, потім зненацька прохрипіла, немов плюнути маючи:
— О! Свиня… свиня… свиня… Ти їй моїми грішми платив… Свиня… Свиня!..
Іншого вигадати не могла й приказувала:
— Свиня… свиня…
Раптом вихилилась у віконце і смикнула візника за рукав: «Стійте!», розчинила дверці й вискочила на вулицю.
Жорж теж хотів злізти, та вона крикнула: «Не сходь!» — так голосно, що круг неї стовпились перехожі; і Дюруа не зворухнувся, боячись скандалу.
Тоді витягла з кишені гаманця, пошукала грошей коло ліхтарика, взяла два з половиною франки і поклала візникові в руку, сказавши тремтячим голосом:
— Ось… за вашу працю… Я сама плачу… І одвезіть цього розпутника на вулицю Бурсо, в Батіньйоль.
Гурт навкруг неї весело заворушився. Хтось сказав: «Браво, мала!», а молодий обідранець, що опинився коло коліс, просунув голову в непричинені двері й верескливо крикнув:
— Добрий вечір, Бібі!
І карета рушила далі під загальний регіт.
VI
Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.
Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.
Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.
Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.
— Чого це ти так рано?
— У мене дуже важлива справа, маю борг честі!
— Програв?
Він завагався, але потвердив:
— Програв.
— Багато?
— П’ятсот франків!
Винен він був тільки двісті вісімдесят.
Форестьє скептично спитав:
— Кому винен?
— Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.
— Ага! І де він живе?
— На вулиці… вулиці…
Форестьє засміявся:
— На вулиці «шукай вітра в полі», правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.
Дюруа взяв золотого.
Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.
Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: «Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму».
Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.
Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.
Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:
— Що це ви хочете від мене?
Він спробував засміятись:
— Ну, не клей дурня.
Але вона відвернулась, сказавши:
— Я не знаюся з сутенерами.
Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.
У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:
— А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.
Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:
— Я тобі пригадаю.
Раптом у нього виникла думка, й він додав:
— От я тобі роги наставлю, друзяко!
І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.
Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.
Вона лежала на канапі, читаючи книжку.
Подала йому руку, не ворухнувшись, тільки голову повернула й промовила:
— Добрий день, Любий друже.
Він ніби ляпаса дістав:
— Чого ви називаєте мене так?
Вона відповіла посміхаючись:
— Бачила пані де Марель на тому тижні й знаю, як вас там охрестили.
Приязність молодої жінки заспокоїла його. То й чому б йому, зрештою, боятись?
Вона казала:
— Ви її пестите. А до мене заходите тридцять шостого числа або щось коло того.
Він сів поруч і дивився на неї з новою цікавістю, з цікавістю аматора, що побачив коштовність. Вона була чарівна, білява, ніжна й гаряча, мов для пестощів створена, і він подумав: «Вона краща за ту, безперечно». Успіху був цілком певний — тільки руку, здавалось, має простягти, щоб дістати його, як стиглий овоч.
Він рішуче сказав:
— Не приходив до вас, бо так краще.
Вона спитала, не зрозумівши:
— Як? Чому?
— Чому? Ви не догадуєтесь?
— Аж ніяк.
— Бо закохався у вас… о, трошки, тільки трошки… І не хочу зовсім закохуватись.
Вона, здавалось, не здивувалась, не образилась і не зраділа; вона й далі байдуже посміхалась і спокійно відповіла:
— О, приходьте все-таки. В мене надовго не закохуються.
Її тон уразив його більш, ніж самі слова, й він спитав:
— Чому?
— Бо це марна річ, і я зразу ж даю це зрозуміти. Коли б ви раніш розповіли мені за свої побоювання, то я заспокоїла б вас і, навпаки, просила б заходити якнайчастіше.
Він патетично скрикнув:
— Чуттям наказувати не можна!
Вона повернулась до нього:
— Друже, для мене закоханий чоловік викреслюється із числа живих. Він стає ідіотом, та не тільки ідіотом, а й небезпечним. З тими, хто любить мене або вдає любов, я уриваю всякі близькі зносини, бо передусім вони нудні мені, а потім ще й непевні, як скажений собака, що завжди може напасти. Отже, я беру їх у моральний карантин, аж поки не минеться недуга. Не забувайте цього. Я знаю добре, що любов для вас — це щось ніби голод, а для мене, навпаки, це якесь… якесь єднання душ, що в розрахунки чоловіків не входить. Ви розумієте в ній букву, а я — дух. Але… гляньте-но мені в вічі…
Вона вже не посміхалась. Обличчя її було спокійне й холодне, коли казала, підкреслюючи кожне слово:
— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, розумієте? Отже, цілком даремно, навіть шкідливо для вас затинатись на цьому бажанні… А тепер, коли… операцію зроблено… якщо хочете, будемо друзями, добрими друзями, але справжніми, без задньої думки.
Він зрозумів, що всяка спроба буде марна після такої безнадійної лекції. Він зразу ж щиро скорився, радіючи, що матиме в житті таку спільницю, й простяг їй руку:
— Я до ваших послуг, пані, коли і як схочете.
Вона відчула сердечність в його голосі й дала свої руки.
Він поцілував їй одну по одній, а коли підвів голову, сказав щиро:
— Боже мій, коли б я знайшов таку жінку, як ви, то з яким щастям одружився б із нею!
Цей раз вона зворушилась, замилувалась його словами, як буває з жінками від компліментів, що проходять їй у серце, й кинула на нього той хуткий, вдячний погляд, що обертає нас у рабів.
А що він не міг добрати переходу до дальшої розмови, вона ніжно промовила, торкнувшись пальцем його руки:
— Я зразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливий, мій любий…
Повагавшись, вона спитала:
— З вами можна вільно говорити?
— Так.
— Цілком?
— Цілком.
— Ну, так навідайте пані Вальтер, вона дуже вами цікавиться, і постарайтесь сподобатись їй. Отам ваші компліменти будуть доречні, хоч вона чесна, затямте це, цілком чесна. О, там хвацькі наскоки успіху не матимуть. Але ви там кращого знайдете, коли зумієте. Я знаю, що в газеті ви ще й досі маєте незначне становище. Але не бійтесь, вони всіх співробітників приймають дуже приязно. Сходіть, повірте мені.
Він сказав усміхаючись:
— Дякую, ви — янгол, ви мій янгол-охоронець.
Потім розмовляли про всячину.
Він сидів довго, бажаючи довести, що йому приємно коло неї бути; а прощаючись, ще раз спитав:
— Отже, ми — друзі?
— Звичайно ж.
Відчувши тоді враження своїх слів, він додав, щоб підсилити їх:
— А якщо будете колись удовою, то я на черзі.
Й швиденько вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.
Візит до пані Вальтер трохи турбував Дюруа, бо він не мав жодного приводу з’явитись до неї, а допускатись незручності не хотів. Директор ставився до нього прихильно, відзначав його послуги, доручав йому переважно перед іншими складні справи: чом же йому не скористуватись із цієї ласки, щоб доступитись до директорського дому?
Одного дня, вставши раненько, він пішов на базар і купив за кільканадцять франків два десятки чудових груш. Старанно запакував їх у кошика, так ніби їх здалеку прислано, він одніс їх швейцарові патронеси зі своєю карткою, де написав:
«Жорж Дюруа
ласкаво просить пані Вальтер прийняти ці овочі, що він одержав уранці з Нормандії».
Другого дня знайшов у редакції, в своїй скриньці для листів, конверта з відповіддю пані Вальтер, котра «дуже дякувала панові Жоржу Дюруа» й сповіщала, що «буває вдома щосуботи».
Наступної суботи він з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерба у великому власному будинкові, якого частину віддавав у найми ради ощадності. Між двома парадними стояв єдиний швейцар, що охороняв підступи й до господаря, і до пожильця, а його показна, як у церковного придверника, постать, грубі литки в білих панчохах і пишна ліврея з золотими ґудзиками та чорвоно-гарячими закотами на кожного справляла враження, що тут дім багатий і виборний.
Вітальні були на другому поверсі за передпокоєм з шпалерами на стінах і портьєрами на дверях. На стільцях дрімало два лакеї. Один із них узяв пальто Дюруа, другий забрав його ціпка, розчинив двері, провів трохи одвідувача й зник, викрикнувши його ім’я в порожнечу помешкання.
Молодик ніяково озирався навколо, аж ось побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Спочатку він не туди втрапив — його ошукало свічадо, потім пройшов іще дві зали й опинився в маленькому будуарі, оббитому блакитним шовком з золотими цятками, де четверо паній тихо розмовляли між собою коло круглого столу з чайним посудом.
Дарма що набув певності в паризькому житті, зокрема в репортерському ділі, раз у раз маючи стосунки із особами значними, Дюруа трохи збентежився від поводження лакеїв та блукання по порожніх залах.
— Пані, я дозволив собі… — пробурмотів він, шукаючи очима господиню.
Вона подала йому руку, що її він узяв, уклонившись, мовила:
— Ви дуже ласкавий, пане, що навідали мене.
Й показала йому на крісло, де, сідаючи, він трохи не впав, бо воно здалося йому багато вищим.
Всі замовкли. Потім одна з жінок знову почала розмову. Говорили про холод, що лютішав дедалі, але не міг ще спинити пошесть тифоїдної пропасниці, ні на ковзанах не дозволяв бігати. І кожна висловила свої думки про паризький мороз, а також про те, яка пора року краща, наводячи затерті докази, що водяться в головах, як пил у помешканнях.
Рипнули тихенько двері, Дюруа обернувся й побачив крізь прозорі дверні шибки, що йшла пані. Коли вона з’явилась у будуарі, одна з відвідувачок підвелася, попрощалась і вийшла; Дюруа провів поглядом через порожні зали її чорну спину, де блищали штучні камінці.
Коли хвилювання від зміни осіб затихло, розмова зненацька, без жодного зв’язку, пішла про Марокканське питання, війну на сході та про труднощі Англії в Південній Африці.
Панії обговорювали ці важливі справи так, ніби грали добре вивчену світську, цілком пристойну комедію.
Прийшла ще маленька кучерява білявка, а за нею висока худа жінка середнього віку.
Заговорили про те, чи потрапить Ліне до академії. Нова гостя переконано доводила, що його переможе Кабанон-Леба, автор чудової віршової переробки «Дон-Кіхота» для сцени.