Біля раковини стояв високий стрункий чоловік у шортах хакі і старій сорочці-гольф «Ізод». У безжальному флуоресцентному світлі, що лилося з підвісної стелі, Ем помітила глибокі зморшки в кутиках його очей і сиве пасмо, що прорізало збоку його дорогу стрижку. На око йому було під п'ятдесят. Він мив під краном руки. На одній з них, трохи нижче ліктя, начебто виднілася колота ранка.
Він різко обернувся. Від цієї звірячої спритності у неї зойкнуло серце. Очі його сяяли такою яскравою блакиттю, якої вже не мав Дік Холліс. Вона не помітила в них ані сліду того, що могло б скидатися на розсудливість, і шлунок її провалився кудись глибоко. На підлозі — точнісінько такого гидотно сірого кольору, як і бетонний двір, тільки й різниці, що тут долівка була вимощена кахлями, — виднілася тьмяна, завширшки з дев'ять дюймів смуга. Ем подумала, що це, можливо, кров. Дуже легко було уявити, як Пікерінг тягне через кухню в невідомому напрямку білявку за ноги і її волосся залишає по собі цей слід.
— Отямилась, — промовив він. — Уже краще. Класно. Гадаєш, я хотів убити її? Я не хотів її вбивати. У неї в клятій шкарпетці був схований ніж! Я тільки й встиг, що ущипнути її за руку.
Здавалося, він обмірковує власні слова, тим часом промокаючи стосом паперових салфеток набубнявілу кров'ю ранку в себе на згині ліктя.
— Ну, іще за цицьку. Але ж усі дівчата цього очікують. Або мусили б. Це в них називається ПРЕ-людія. Чи в даному випадку — БЛУДО-людія.
Помахами обох рук з розчепіреними великим і вказівним пальцями він немов брав у лапки кожну свою фразу. Ем здавалося, ніби він намагається бавитися з нею в кота й мишки. А ще він скидався на божевільного. Фактично, вона не мала сумнівів щодо стану його психіки. Угорі прогуркотів грім, гучно, немов хтось там звалив меблі. Ем аж підскочила — наскільки вона була спроможна це зробити прив'язаною до кухонного крісла, — проте чоловік, що стояв біля подвійної раковини з не-іржавіючої сталі, навіть не підвів очі. Так, ніби зовсім не чув грому. Він відкопилив нижню губу.
— Отже, я забрав у неї ніж. А вже тоді я ошаленів. Мушу це визнати. Люди гадають, що я — втілення врівноваженості, і я намагаюся відповідати своїй репутації. Це так. Я намагаюся відповідати цій репутації. Втім, кожному чоловіку може урватися терпець. Ось цього-то вони й не розуміють. Будь-якому мужчині. За відповідних обставин.
Чвиркнув дощ, так ніби Господь там, угорі, смикнув ручку свого персонального ватерклозету.
— Хто може знати, що ти тут?
— Багато людей. — Її відповідь прозвучала спокійно.
Він блискавично перетнув кухню. Блискавично — саме те слово. Щойно він стояв біля мийки, а вже наступної миті опинився поряд із нею, ляснувши її по обличчі з такою силою, аж іскри посипалися їй з очей. Вони розлетілися по кімнаті, наче яскраві хвостаті комети. Голова хитнулась набік. Волоссям шмагнуло по щоці, й Ем відчула, як рот наповнюється кров'ю з розбитої нижньої губи. Внутрішній бік губи тріснув, і глибоко, вдарившись об її зуби. Відчувалося, що губа тріснула майже по всій ширині. Дощ надворі вже періщив. Я помру ще до того, як закінчиться цей дощ, — подумала Ем. Але сама собі не повірила. Либонь, ніхто не вірить, доки справа остаточно не добігає кінця.
— Хто знає? — заревів він, нахилившись їй просто в обличчя.
— Багато людей, — повторила вона, і ці слова прозвучали як бавато лютей, бо нижню губу їй уже почало розносити.
А ще вона відчула, як по підборіддю тече тонкою цівкою кров. Та попри страх і біль розум їй не знесло. Тож вона розуміла, що єдиний шанс для неї залишитися живою — переконати цього чоловіка в тому, що його викриють, якщо він її вб'є. Звісно, його викриють, навіть якщо він її відпустить, але вона розбереться з цим згодом. Не більше одного кошмару за раз.
— Бавато лютей! — промовила вона знову зухвало.
Він метнувся до мийки й назад і знову стояв біля неї — вже з ножем у руці. З маленьким ножем. Цілком можливо, що саме з тим, який дістала зі своєї шкарпетки вбита ним дівчина. Він приставив вістря до нижньої повіки Ем і відтягнув її донизу. От тоді вже не витримав її січовий міхур, з неї вихлюпнулося все враз.
Обличчя Пікерінга скривилося у трохи лицемірній відразі, й водночас він виглядав задоволеним. Дещо відсторонено Ем здивувалася, як особистість може одночасно переживати дві такі протилежні емоції. Він відступив на півкроку назад, але кінчик ножа не поворухнувся. Вістря так і чіплялося за її шкіру, відтягуючи донизу нижню повіку і злегка піднімаючи її очне яблуко.
— Чудово, — сказав він. — Знову доведеться прибирати. Втім, це не новина. Аж ніяк. І, як той казав, назовні місця більше, ніж усередині. Саме так казав той чоловік.
Він щиро реготнув, ніби коротко дзявкнув, і знову нахилився до неї, втупившись своїми яскраво-блакитними очима в її затуманені.
— Назви мені одну людину, яка знає, що ти тут. Не гайся. Не надумай вигадувати. Якщо ти не назвеш одразу, я вирішу, що ти вигадуєш, і вийму тобі око з очниці, і кину його в мийку. Я це можу зробити. Отож кажи. Мерщій.
— Дік Холліс, — бовкнула вона. Просто бовкнула, по-дурному, але це трапилося рефлекторно. Їй не хотілося позбутися ока.
— Хто ще?
Жодне ім'я не спадало їй на думку, в голові була лунка порожнеча, вона вірила його запевненням, що затримка коштуватиме їй ока. Ніхто більше, ну то й що? — схлипнула вона. Та й звісно, одного Діка вже було достатньо. Звісно, що й однієї людини вистачить, хіба що цей такий скажений, що...
Він прибрав ніж, і хоча периферійним зором вона не могла розгледіти точно, але їй здалося, що на його кінчику зблиснула крихітна перлина крові. Її це не вжахнуло. Вона раділа вже з того, що зберегла собі периферійний зір.
— О'кей, — промовив Пікерінг. — О'кей, о'кей, добре, о'кей.
Він пішов до раковини і вкинув туди ножичок. Її трохи попустило. Та тут він відчинив дверцята шафи поряд із мийкою й дістав звідти великий, довгий, з гострим кінцем різницький ніж.
— О'кей, — підійшов він знову до неї. На ньому не було ані краплини крові, вона принаймні не помітила ані плямки. Як таке можливо? Скільки ж вона була непритомною?
— О'кей, о'кей, — вільною від ножа рукою він занурився собі у волосся, в свою коротку, ідіотично дорогу стрижку. І миттю відсмикнув руку. — Хто такий Дік Холліс?
— Наглядач підйомного мосту, — сказала вона; голос в неї дрижав, звучав непевно. — Ми балакали з ним про вас. Саме тому я й зупинилася, щоб поглянути. — На неї раптом найшло натхнення. — Він бачив ту дівчину! Вашу небогу, як він її назвав!
— Еге ж, еге ж, дівчата завжди виїжджають звідси на яхті, тільки це він і знає. Тільки це він і знає з усього. Що за нишпорки ці люди! Де твоя машина? Відповідай мені, або отримаєш новий презент — ампутацію цицьки. Швидку, проте не безболісну.
— У Курені! — це все, про що вона могла наразі згадати.
— Що це ще таке?
— Маленький будиночок наприкінці острова. Він належить моєму татові. — Знову її осяяв спалах натхнення. — Він знає, що я тут! Еге ж, еге ж. — Схоже, це не зацікавило Пікерінга. — Так, о'кей. Добре, велике діло. Ти маєш на увазі, що живеш там?
— Так...
Він перевів погляд на її шорти, що стали тепер темно-синіми.
— Ти бігаєш, авжеж?
Вона промовчала, та Пікерінгу не потрібна була відповідь.
— Авжеж, ти бігаєш, чорти мене забирай, так і є. Вистачить лише глянути на ці ноги.
Неймовірно, він зігнувся у попереку — так, ніби вітав особу королівської крові — і з гучним цмоком поцілував її стегно, просто під краєчком шортів. Він випрямився, і їй серце обірвалося, коли вона помітила, як настовбурчилися спереду його штани. Не до добра це.
— Ти бігаєш туди-сюди. — Він, ніби той диригент своєю паличкою, махнув різницьким ножем, аж зблиснуло дугою.
Це гіпнотизувало. Надворі не переставав періщити дощ. Він може лити ще хвилин сорок чи годину, а тоді визирне сонце. Ем загадала — чи буде вона тоді ще живою, чи побачить сонце, їй здавалося, що навряд. І все таки в це було важко повірити. Насправді, в це неможливо було повірити.
— Ти бігаєш туди-сюди. Вперед-назад. Іноді ти балакаєш з тим стариганом у солом'яному капелюсі, але більше не спілкуєшся ні з ким. — Вона була налякана, але ще не настільки, щоб не зрозуміти, що він говорить не до неї. — Авжеж. Ні з ким більше. Тому що тут нікого більше немає. Цікаво, оті мексикоси, що саджають тут дерева й стрижуть траву, вони-то бачили тебе під час твоїх післяобідніх пробіжок чи хтось із них тебе запам'ятав? Так чи ні?
Лезо похитувалося вгору-вниз. Він слідкував очима за рухами ножа, ніби шукав відповіді на його кінчику.
— Ні, — промовив він. — Ні, і я тобі скажу чому. Тому що ти для них чергова безлика грінґа, яка зганяє з себе зайвий жир. Таких усюди повно. Вони таких бачать щодня. Схибнутих на піклуванні про власне здоров'я. Такі змітають всіх зі свого шляху. Якщо не бігом, то на велосипедах. У тих їхніх ідіотських шоломиках-каструльках. О'кей? О'кей. Молися, леді Джейн, але роби це швидко. Я поспішаю. Дуже-дуже поспішаю.
Він підняв вістря ножа собі до плеча. Вона побачила, як стиснулися в нього губи, і вже очікувала удару. Для Ем увесь світ раптом прояснів; все в ньому стало неймовірно яскравим. Вона подумала: Я йду до тебе, Амі. А потім абсурдне, таке, яке вона могла почути хіба що на каналі ESPN: будь на місці, дитинко.
Утім, він завагався. Озирнувся так, ніби почув когось, і мовив:
— Так. Так? — і знову повторив: — Так.
Посеред кухні стояв покритий пластиком робочий стіл для готування їжі. Він пожбурив туди ніж, і той, замість втикатися в Емілі, загримів по столу.
Він сказав:
— Сиди тут. Я не збираюся тебе вбивати. Я передумав. Чоловік має право передумати. Від Ніколь я не отримав нічого, окрім укола в руку.
На столі лежав початий рулон клейкої стрічки. Він узяв його. За мить він уже стояв навколішки перед нею, його потилиця й зашийок виглядали такими безборонно ранимими. У кращому світі — у справедливішому світі — вона могла б, зчепивши пальці, вгатити кулаками по цій оголеній потилиці, але її руки були примотані у зап'ястях до поруччя зробленого з клену важкого крісла. Клейкою стрічкою до спинки також був прив'язаний її торс — грубі корсети в талії і одразу під грудьми. Ноги були примотані в колінах, згори й унизу в гомілках та в щиколотках до ніжок крісла. Він виявився напрочуд завбачливим.
Ніжки крісла він приклеїв плівкою до долівки, а зараз намотував додаткові шари, спершу спереду неї, потім ззаду. Закінчив, коли скінчилася плівка. Він випростався й поклав порожній картонний рулон на кухонний стіл.
— Отже, — промовив. — Непогано. О'кей. Все готово. Ти почекаєш тут. — Певне, ці слова здалися йому забавними, бо він задрав голову і знову реготнув отим своїм коротким дзявканням. — Не нудьгуй і не втікай, домовилися? Мені треба піти й розібратися з тим твоїм доскіпливим стариганом, і я хочу це зробити, поки йде дощ.
Цього разу він блискавкою метнувся до дверей, які виявилися шафою. Звідти видобув жовтого дощовика.
— Я пам'ятав, що він мусить висіти десь тут. У людей виникає довіра до того, хто одягнений у плащ. Не знаю чому. Це просто одна серед подібних загадок. О'кей, моя дівчинко, сиди нишком.
Він видав чергову порцію дзявкання, мов якийсь злий пудель, і пішов.
6. Так само — 9:15
Коли хряснули передні двері і Ем впевнилася, що він дійсно пішов, та наднормальна яскравість світу почала сіріти й вона усвідомила, що перебуває на межі непритомності. Вона не могла дозволити собі непритомніти. Якщо існує життя після смерті й вона там колись побачиться з батьком, як зуміє пояснити Расті Джексону, що змарнувала свої останні хвилини на землі на непритомність? Він у ній розчарується. Навіть якщо вони зустрінуться на небесах, стоячи по кісточки у хмарах, і янголи навкруг них гратимуть музику сфер (аранжовану для арфи), він розчарується в ній, бо вона проміняла свій єдиний шанс на вікторіанське зомління.
Ем рішуче притисла зуби до своєї розбитої нижньої губи... а тоді закусила її, щоб потекла свіжа кров. У світ знову стрибком повернулася яскравість. Звук вітру й хлюпіт дощу коливалися, мов дивна музика.
Скільки вона має часу? Від цього Доту до підйомного мосту десь зо чверть милі. Його плащ і те, що вона не чула, щоб заводився двигун «мерседеса», давали їй підставу думати, що він туди побіг. Вона розуміла, що могла недочути звуку мотора через дощ і грім, але вона просто не вірила в те, що він міг поїхати туди машиною. Дік Холліс знає червоний «мерседес» і не любить чоловіка, котрий ним їздить. Червоний «мерседес» може насторожити Діка. Емілі вважала, що Пікерінг теж мав би це розуміти. Пікерінг навіжений — він говорив то сам до себе, то до когось, кого бачив лиш він, а вона ні, до невидимого партнера по злочину, але він не дурень. Звісно, Дік також не дурень, але він сам-один там, у тім будиночку біля мосту. Жодна машина не проїде, жодне судно не пройде каналом. Тільки не в таку зливу. До того ж він старий.
— У мене, мабуть, є хвилин п'ятнадцять, — повідала вона пустій кімнаті, а може, проказала це до кривавих плям на підлозі. Принаймні він не заткнув їй рота кляпом, та й навіщо було? Тут немає нікого, хто б зміг почути її крики, у цій бридкій, незграбній бетонній фортеці. Вона подумала, що, навіть якби стала зараз посеред дороги й закричала на всю силу легень, її все одно ніхто не почує. Зараз навіть мексиканці, що пораються біля будинків, десь поховалися від негоди, сидять собі в кабінах своїх вантажівок, п'ють каву і курять цигарки.
— Щонайбільше п'ятнадцять хвилин.
Авжеж. Скоріш за все, так. Бо повернеться Пікерінг і зґвалтує її, як збирався зґвалтувати Ніколь. А потім він її вб'є, як уже вбив Ніколь. Її — і скількох ще таких «небог»? Ем не могла знати, але відчувала, що — як сказав би Расті Джексон — це було не перше його родео.
П'ятнадцять хвилин. А може, лише десять.
Вона подивилася вниз, на свої ноги. Їх не було приклеєно липучкою до підлоги, але ж ніжки крісла — так. Хоча...
Ти ж стільки набігала, чорти тебе забирай. Тільки-но поглянути на ці твої ноги. Ноги були доладні, авжеж, і їй не потрібен був ніхто, хто б цілував їх, аби її в цьому запевнити. Тим наче не такий псих, як цей Пікерінг. Вона не знала, чи вони гарні в сенсі краси або сексуальності, але в утилітарному сенсі то були дуже добрі ноги. Вони далеко занесли її від того ранку, коли вона побачила мертву Амі в колисці. Ясно, що Пікерінг щиро вірив у надійність клейкої стрічки, певно, часто бачив, як її застосовують убивці-психопати в десятках фільмів, і жодна з його «небог» не подарувала йому сумнівів у її ефективності. Можливо, він не дарував їм шансу, можливо, вони були дуже налякані. Хоча, можливо... особливо в такий мокрий день, у непровітрюваному домі, такому сирому, що вона відчуває запах плісняви.
Ем максимально, наскільки їй дозволяли пута на грудях, нахилилася вперед і мало-помалу почала працювати стегнами й литками — тими своїми новими, набіганими м'язами, що привели в захват цього психопата. Спершу лиш трохи їх напружуючи, далі — наполовину. Вона вже наближалася до повноцінного напруження й почала втрачати надію, аж тут почулося цмок. Спочатку тихий, ледь не уявний звук, але він гучнішав. Стрічку було покладено кількома шарами хрест-навхрест, вона була диявольськи міцною, але все одно відклеювалася від підлоги. Хоча й повільно. Господи, милий, та як же ж повільно.
Вона розслабилася, важко дихаючи, піт стікав їй з лоба, під пахвами й між грудьми. Вона хотіла було одразу продовжити, але досвід бігання по треку Південно-Клівлендської філії юніорів підказував, що варто зачекати, щоб дати час свому захеканому серцю вимити з м'язів молочну кислоту. Якщо вона цього не зробить, подальші зусилля будуть менш енергійними і менш успішними. Це було важко. Чекати було важко. Вона не мала уявлення, скільки минуло часу, як він пішов. На стіні висів годинник — у вигляді розети, з нержавіючої сталі (як, мабуть, і все інше в цьому жахливому бездушному приміщенні, окрім червоного кленового крісла, до якого її було прив'язано), але він зупинився на 9:15. Він, видно, працював від батарейки, а батарейка здохла.