Назар Жупанський підтвердив — він дозволив доньці сьогодні ввечері піти кудись із її приятелькою Софійкою. Навіть дзвонив попередньо її батькам і цікавився, чи ті в курсі справ. Звісно, що в курсі — Софійка навішала своїм такої самої локшини про забаву, як і було домовлено з подругою.
— Не втомилися? — запитала пані Люба своїх гостей.
— Ще наспимося, — відповіла за всіх Оксана. — Бачте, як все гарно складається — нові друзі з'являються після неприємностей.
— То правда, — погодилася пані Люба. — Але, хлопці й дівчата, найпізніше, коли ви мусите бути вдома, — двадцять друга нуль-нуль. Ми можемо вам довіряти?
— Аякже! — напустив на себе солідності Максим, і пані Люба з паном Назаром не змогли стримати сміху.
Аж тепер всі помітили — день добігав до вечора, і стрілки годинника наближалися до шостої. Швиденько випивши ще чаю, аби остаточно заспокоїти господиню, компанія нарешті вибралася з дому. І на вулиці всі раптом відчули, наскільки серйозними стали. Після висновків, зроблених Максимом, ця пригода вже перестала здаватися грою.
Куди їхати, Софійка пояснила. Всі п'ятеро сіли на трамвай, і Оля сказала вийти, щойно він виїхав з центру міста. Білан сам міг би тут, між цих вуличок, дуже просто і швидко заблукати. Тоді як Оля і Мавка орієнтувалися тут якщо не з заплющеними очима, то принаймні дуже впевнено.
Потрібний будинок виявився в самому кінці покрученої вулички, вкритої вже не бруківкою, а старим порепаним асфальтом. Це була триповерхова кам'яниця, входом до якої слугував один під'їзд, обладнаний на диво новими металевими дверима з кодовим замком. Смикнувши за ручку і переконавшись, що зачинено, Оля впевнено натиснула потрібні кнопки. Клацнуло, двері піддалися і дівчинка боязко ступила в тьмяну середину, де відгонило котами.
— Добре, що тепер ми всі знаємо це місце, — зазначив Максим. — Лишайтеся тут. В разі чого... Словом, краще не загадувати, але, Денисе, ти знаєш, як діяти в разі чого.
— Будь спок, боягузе новоспечений, — Черненко всіляко намагався зберігати спокій, хоча зовнішній вигляд цього будинку і нутрощі під'їзду наганяли на нього тривогу. — Давай, повертайся сміливим.
Зібравшись з духом, Білан теж переступив поріг будинку. Невідомо для чого причинив за собою двері, дочекавшись, поки клацнув замок. Усе, дороги назад нема. Треба рухатися тільки вперед, аби справді ніхто не здумав вважати його боягузом.
Хоча, правду кажучи, опинившись у цьому моторошному під'їзді не менш страхітливого будинку, Максим Білан признався собі — він справді починає боятися. І це правильно — він же зібрався вступати до Клубу Боягузів.
Глава 11
Темний коридор
— Де ти там? — почулося згори. — Йди за мною, тільки обережно...
Максим, скрадаючись, піднявся кам'яними сходами на другий поверх. Перший і третій, як він помітив, все ж освітлювалися тьмяними лампочками. А тут, на другому, не світилося нічого. Більше того — тут були тільки одні двері. Видно, відчувши його подив, Оля пошепки пояснила:
— У старих будинках мешканці займали по одному поверху. Квартири досить великі та просторі. Потім, коли помінялася влада, сюди напхали народу і зробили комуналки. Тепер бізнесмени їх розселяють. Бачив двері? Хтось усе це викуповує потроху...
— Учитель ваш? — тихенько гмикнув Максим.
— Я тобі про будинок кажу. Сама тут уперше. Хто він такий — не знаю.
— Давай знайомитися.
Білан провів рукою по одвірку, шукаючи кнопку дзвінка. Та пальці наткнулися лише на те місце, де вона колись була. Завагавшись на мить, хлопець кілька разів стукнув кісточками пальців у старі двері. Усередені було тихо. Він постукав сильніше, а тоді взявся за металеву ручку і повернув її.
Вона піддалася. Двері з рипом прочинилися.
Не сподіваючись на таке, Оля, зойкнувши, відсахнулася. Якби Максим прийшов у таке місце сам, він теж би злякався і, правду кажучи, не пішов би далі. Але поруч із дівчинкою він мусив здаватися сміливим. Тому ступив до помешкання першим. Оля посунула за ним, автоматично причинивши двері.
Навіть якби Максим хотів роздивитися, що тут таке, все одно не зміг би. Всередині було темно, лиш десь попереду на стіні стрибали відблиски незрозумілого походження. Розвівши руки в сторони, хлопець торкнувся стіни кінчиками пальців правої руки. Торкнутися стіни з лівого боку він зміг, лише посунувши на два кроки ліворуч. Передпокій у цій старій кімнаті був не величезним, проте досить просторим.
Перед тим, як рухатися далі, назустріч відблискам, хлопець легенько відсторонив Олю, підійшов до вхідних дверей. Очі ще не звикли до темряви, він далі вивчав обстановку навпомацки.
Пальці намацали автоматичний замок. Отже, зробив висновок Максим, при бажанні тут можна зачинитися зсередини. Одначе двері залишили відкритими. Отже, той, хто тут є, ким би він не був, чекає на гостя. І, очевидно, нічого справді страшного в цьому Клубі Боягузів із ними не станеться — інакше двері б тут зачинилися за ними наглухо.
Заспокоївши самого себе такими висновками, Білан, знову відсторонивши Олю, обережно рушив уперед, тримаючись за стіну правою рукою. Раптом стіна скінчилася, а хлопець, зробивши наступний крок, вийшов просто в інший коридор. Відразу стало зрозуміло, що тут відблискує.
Вздовж стін по всій довжині темного коридору горіли свічечки.
Вони не були достатньо яскравими та великими, аби освітлювати все приміщення. Їх вистачало лише на те, аби створити ілюзію світлої стежки. Шляху, який веде до нового життя — інакше Максим це не сприйняв. Придумано дотепно та з певним розрахунком, нічого не скажеш.
Тут же згадалася Дорога з Жовтої Цегли, з якої не можна звертати і яка приведе всіх мандрівників до Смарагдового Міста. Чи до Країни Оз — що кому більше подобається. У будь-якому разі наприкінці шляху чекав чарівник, який виконає всі ваші бажання. Серед яких — зробити сміливим Лева-боягуза.
Освітлений свічками коридор завершувався причиненими дверима. Мабуть, вони вели до великої кімнати.
— Це ти? — прозвучало раптом у тиші. Голос луною відбився від стелі, і по тілу Білана зрадницьки побігли мурашки. Він хотів відповісти, та вчасно зупинився. Запитання повторилося, і Оля, зрозумівши, що треба робити, озвалася:
— Так... Я прийшла...
— Ти боїшся? Тобі страшно?
— Т-так, — дівчина не грала, їй справді було не по собі.
— Тоді ти прийшла, куди слід. Тут ти перестанеш боятися. Йди сміливо, роби перші кроки до сміливого життя! Вперед! Я чекаю на тебе!
Голос звучав рівно і вочевидь був записаний на магнітофонну плівку. Все це дедалі більше нагадувало Біланові ту казку про чарівника Ґудвіна. Але одне діло — читати. Навіть коли перед тобою розігрують циркову виставу у спеціально призначеному для цього місці — теж нічого. Все, що відбувалося тут і тепер, попри всю надуманість та бутафорію, було справжнім.
Придумав це все зовсім не добрий дядечко. Саме це і лякало.
Максим пропустив Олю вперед, а сам пішов за нею, буквально дихаючи їй у потилицю. Мабуть, це трошки заспокоювало її — рухалася дівчинка впевненіше. Перетнувши напівтемний коридор, вона простягнула руки і штовхнула двері.
Вони легко подалися.
Максима і Олю враз засліпило яскраве світло.
Глава 12
Учитель
Світила потужна лампа, встановлена біля стіни і спрямована просто на двері.
Більше жодного світла тут не було. Якби ця лампа горіла тут від самого початку, її світло пробивалося б крізь щілину між дверима та підлогою. Отже, дійшов висновку Максим, її засвітили, щойно гості прочинили двері.
Далі події почали розвиватися швидко і зовсім не за планом, передбаченим мешканцем цієї дивної квартири.
— Чому ти не сама? — роздратовано крикнув чоловічий голос, тепер уже не з магнітофонних динаміків, а цілком нормальний, навіть трошки шепелявий.
Яскраве світло згасло, на якусь мить зануривши гостей у темряву. Та майже відразу під стелею засвітилася звичайна лампочка, і коли в очах перестало блимати, Білан нарешті роздивися того, хто називав себе вчителем.
Ним виявився невисокий на зріст чоловік. Обличчя обрамляла акуратно пострижена борідка. Зате на голові волосся не було — старанно поголений череп блищав у світлі лампочки. Вдягнений бородань, щоправда, був досить дивно: білі штани, червоні туфлі й піджак зі стоячим комірцем, застебнутий на всі ґудзики. Очі бородань закривав темними окулярами, які відразу зняв, щойно побачив двох гостей, а не саму дівчинку.
Нічого лиховісного в учителеві не було. Навпаки, він нагадував Біланові якогось надто ексцентричного троля.
— Добрий вечір, — привітався хлопець.
— Що це означає, я тебе питаю? — не зважаючи на привітання, учитель наставив вказівного пальця на Олю, і Максим звернув увагу — ніготь на пальці давно не стрижений, великий, гострий та пофарбований чорним лаком.
— Їй стало страшно йти самій. Тому вона попросила мене проводити, — ляпнув Білан перше, що спало на гадку. — Тут же в Клуб Боягузів приймають, правильно?
— Нікуди тут не приймають! Давайте, катайте звідси! — грубувато звелів учитель, і Максим не здивувався б, якби той раптом затупав ногами.
— Розумію, що тут свої правила і я їх порушив, — мовив на це хлопець. — Але в мене виняткова ситуація. До того ж — ось! — він сягнув рукою в задню кишеню джинсів, витягнув старанно зібрані купюри, простягнув бороданю: — Ось, ось, візьміть! Я порядки знаю!
Побачивши гроші, учитель відразу заспокоївся, спритно вихопив їх з Максимової правиці, швиденько перерахував. Зібрані спільними зусиллями сто гривень зникли в кишені чорного піджака бороданя.
— З цього треба починати, — промовив він, вимовляючи «ц» замість «ч» — вийшло «поцинати». — Ласкаво просимо до Клубу Боягузів! За нашими умовами, кожен новий боягуз справді повинен привести з собою ще одного товариша. Але — не відразу, а після того, як...
— Я знаю, — перебивати старших неввічливо, та сьогодні Білан чхати хотів на хороші манери. — Потрібні для вступу в клуб гроші я вкрав у своєї бабусі. Вона старенька, проте дуже сердита. Якщо вдома дізнаються, що я образив бабусю, мені таке зроблять — мало не буде!
Учитель задоволено провів себе по блискучій лисині. Потім так само задоволено пройшовся по кімнаті, в якій, як встиг роздивитися Білан, не було жодних меблів, крім величезного старовинного крісла. Обійшовши хлопця з дівчиною по колу, бородань зупинився біля Олі, поклав руку їй на голову, трошки попестив:
— Це — доля! — прорік він. — Знаєте, друзі мої дорогі, це справді доля. Тебе Олею звати?
— Так, — відповіла Оля.
— Тебе рекомендувала така мила дівчинка Софійка?
— Так.
— І ти боїшся не чогось конкретного, а просто — боїшся? Відчуваєш якійсь страх, пояснення якому немає?
— Угу.
— А тебе, друже, як звати? — тепер долоня вчителя перемістилася на маківку Білана.
— Максим, — назвався хлопець.
— Чого ж ти боїшся? Розкажи учителю про свої страхи, не бійся. Власне, ти можеш боятися тут. Ти приніс сюди свої страхи. Але щоразу, виходячи звідси, ти залишиш мені частину своїх страхів. Отже, ти боїшся...
— Уроків фізкультури, — Максим майже не брехав. — Не можу через «козла» перестрибнути. З мене всі сміються, а я все одно боюся. Перечеплюся, вдарюся, буде боляче — це більш неприємно, ніж коли з тебе ірже весь клас.
Учитель позадкував, картинним рухом вмостився в крісло, закинув ногу на ногу.
— Бачиш, Олю — друг, якого ти привела, може розказати, чого саме боїться. І він не побоявся прийти сюди. А ви, дівчатка, самі не знаєте, чого боїтеся. Тому природа ваших страхів мені невідома. Отже, ефект від моїх уроків переважно дорівнює нулю. Ось, Максиме, яке в нас у клубі горе — вчащають до мене в основному дівчатка. Хлопці теж бояться. Але ще більше вони бояться сказати комусь, чого бояться. Отак. Ти прийшов. Отже, бажання подолати страх у тебе сильніше за сам страх. Я не дуже заплутав тебе?
— Ні, мені все зрозуміло.
— Чудово! — вчитель ляснув у долоні. — Тоді ми зробимо так. Олю на сьогодні відпустимо. Ми познайомилися. Ти зробила вже два сміливих вчинки — виконала потрібне для вступу завдання і, попри сувору заборону, привела сюди свого друга. Ти молодець, Олю! Я вношу тебе в десятку своїх найкращих нових учениць! Я пишаюся тобою, дівчинко! Тепер іди, а ми з Максимом продовжимо нашу чоловічу розмову.
Такої домовленості не було. Вони повинні піти звідси разом.
Але коли вони йшли сюди, то не знали, що на них чекає за цими дверима. Вони вже один раз зіграли проти встановлених учителем правил. Порушувати їх удруге означало ризикувати. Чим — невідомо, та новим членам Клубу Боягузів все ж не хотілося перевіряти це на собі.
Оля, зустрівшись на мить поглядом із Максимом, подякувала вчителю за високу оцінку і пішла, не озираючись. Що б не сталося, внизу чекає ціла компанія друзів. Кроки дівчинки стихли.
Максим залишився з учителем віч-на-віч.
Глава 13
Срібна табакерка
Якійсь час бородань міряв кроками кімнату з кутка в куток, потираючи руки і муркочучи щось собі під ніс. Щоразу, коли він проходив повз Білана, на мить зупинявся, тріпав його по плечу і знову продовжував свій дивний ритуал.
А потім почав виробляти щось зовсім чудернацьке. Мугикаючи лише йому відому та зрозумілу мелодію, вчитель утнув дивне танцювальне колінце, закружляв довкола своєї осі, мов балерина, підстрибнув цапом, наче хотів доскочити до лампочки під стелею. Нарешті відбив моряцьку чечітку і метеликом пурхнув на диван. Ляснув долонями по колінах, широко посміхнувся, показавши хлопцеві щербатого рота.
— Не дивуйся, друзяко, — по-панібратському промовив він, ніби вони були знайомі з Максимом із самого дитинства. — Просто я нарешті дочекався того, що мені треба і того, кого найдовше чекав. Не розумієш? — Білан похитав головою. — Пояснюю дуже коротко. Бо якщо почну говорити довго, починати доведеться від царя Гороха. Ну, не зовсім від царя, але від графа Потоцького — точно. Знаєш, хто такий граф Потоцький?
— Державний політик Австро-Угорської імперії позаминулого століття. Намісник Галичини. Цінитель мистецтв та любитель французької архітектури, — чітко, мов на справжньому уроці, відповів Максим.
— Ти ба, для своїх років ти досить багато знаєш, — задоволено гмикнув учитель. — Це прекрасно, пояснювати тобі доведеться ще менше. Як палкий прихильник мистецтв, граф Потоцький часто приймав у себе музикантів. Одного разу в нього гостювали італійці, відомі цінителі класичної опери. Переспівати італійський тенорів, хлопче, треба вміти! Але один молодий львів'янин, єдиний син збіднілих міських аристократів, сімнадцятирічний Зенон Драгомир вразив не лише іменитих гостей, а й самого графа. Тенору-самоуку довго аплодували стоячи, — учитель, захопившись розмовою, скочив на ноги і кілька разів ляснув у долоні, ніби показуючи, як це робилося. — Потім юнака, за особистого сприяння Потоцького, відправили до Італії вчитися. З тим, аби відтак Драгомир повернувся на батьківщину і розвивав українське оперне мистецтво. Та це все насправді — дрібниці. Бо в той день, коли Зенон співав для пана Потоцького та його гостей, один італійський граф так розчулився, що подарував талановитому хлопцеві срібну табакерку. Наступного дня італієць сам приїхав до Драгомирів, сходив із Зеноном до ювеліра, і той зробив на табакерці дарчий напис. Ось цей напис і робить нині подарунок ціннішим за золото. Цікава історія?
— Повчальна, — погодився Білан, не розуміючи, до чого веде дивний бородань і який стосунок усі ці старожитності мають до Клубу Боягузів.
— Після того випадку рід Драгомирів відродився. Опускаючи всі подробиці, з яких при бажанні можна скласти цілий авантюрний роман, скажу: нині у Львові тихо і скромно живуть потомки того самого Зенона Драгомира. Власник срібної табакерки заповів, аби вона переходила в спадок лише по чоловічій лінії. Але сталася несправедливість, заповіт порушено, — учитель витримав театральну паузу. — Власницею срібної табакерки тепер є така собі пані Варвара Нагорняк, яка до одруження мала прізвище Драгомир. її чоловік, Мирослав Нагорняк — композитор. Нікудишній композитор, між нами кажучи. Вони вже старенькі, обом за сімдесят. Табакерку тримають удома. Не на видному місці — ховають у шухляді. Кілька разів на рік дістають з нагоди якогось свята, і все. Постійно вдома сидять, виходять тільки в оперу чи філармонію. Словом, якщо є десь класичний концерт чи оперна вистава.