Твердиня - Кидрук Максим Иванович 9 стр.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

– Для чого?

– Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… – Ґуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, але в голову лізли самі банальності. – Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і побачив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на Паїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, але без того розумів, що людина не може просто так опинитися серед джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Перу – все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, – точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті – за його словами – натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагається зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

– У мене є питання… – озвався Левко.

– Ну?

– Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташовані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

– Я не можу.

– Через що?

Ґуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

– Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

– І ще одне. – Він звертався до Левка (українець досі тримав листок перед собою, не знаючи, куди подіти карту). – За тридцять кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор – це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана людина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослідників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. – Ґуннар зазирнув у вічі Левку. – Це важливо. – Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. – Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. – Він стишив голос; його очі гарячково світились. – Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справжню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, – тримайте цю карту при собі.

– Згода, – кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.

– Ну, нам пора, – підіймаючись, мовив Сьома. – Уже пізно.

По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розповідь, із очей старого не сходили розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зиркаючи на двері, що вели на вулицю. В такі моменти він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне – неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шведа і відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати і дізнаватись, що то таке.

На жаль – на превеликий жаль для них обох – Семен Твардовський думав інакше.

VIII

Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:

– Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.

– Та так… Хочу дещо глянути, – не повертаючись, відповів росіянин.

– Як знаєш, – позіхнув Левко. – Я валю спати. Добраніч, старий!

– Добраніч, Лео, – неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.

Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло…

Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець поринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбируючи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії, але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як майбутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребував користатися нею як відправною точкою для розшуків більш достовірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо й Амазонки» – книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Лареса – отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.

О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепивши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспанських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звичаїв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Ларса Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки загубленого міста, не повернулися…

IX

Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

– Лео, прийом!

– Кажи бігом, бо я вже йду. – У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин розрахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: якщо пропустить pendeltåg, який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

– Збирай на завтра пацанів! – гукнув згори Семен.

– О’кей. А для чого?

– Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині пробігли мурашки.

– Що ти сказав?

– Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою.

Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

– Ти хочеш… – Він не договорив.

– Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я… я хотів би туди поїхати.

X

– Лео! Ле-е-о! – гукав Ґрем, грюкаючи у двері. – Семе! Се-е-м! – Тиша. – Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стискаючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW» і сирними кульками «Estrella». Горішків не брали, бо Семен з дитинства страждав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припинив дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

Грюк! Грюк! Грюк!

– Позасинали чи що?!

Погода справді була «сонною»: небо затягнуло сірою тванню, дощу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми:

– Йду… Не ламайте вхідні двері, варвари.

Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

– Чого так довго? Де Лео? – забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: – Семе, що з тобою?

Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє совенят: одне нормальне, інше – з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат-дебіл»? Так ось, Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом – праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

– Нічого серйозного, – відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.

– Ай, ай! – закричав той. – Не чіпай! Болить!

Американець відвів руки:

– Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

– Нерв у шиї защемило.

– Знову спав під навстіж розчиненим вікном? – Ян Фідлер, не випускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адептом здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв напівфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, виявлялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як-от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями – шийно-плечовим радикулітом.

– Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнувся різко, – бурмотав росіянин.

– Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до вікна? – гнув своє Ян.

– Ага, – зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув:

– Hlupák! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.

– Та нормальок! – посміхнувся Семен. – Уже майже не щемить. Тільки вставати з ліжка важко – залежишся, а потім тільки поворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої кишки… Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

– А де Лео? Чо’ він не спустився? – зобразив обурення Ґрем.

– Він у ванній сидить, – посміхаючися, сказав росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата:

– Якого лисого він там робить о третій дня?

– Помідорки вимочує. – Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.

– Які ще помідорки?

Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

– Янкі, ану крикни… спитай у нього: як твої яйця?

– Що? – смикнув бровами американець.

– Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу:

– Leo… Leo! How’re your balls, man?!

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне верещання:

– Fuck you! FUCK YOU ALL!!! – Голос Левка змінився до невпізнання.

– Чувак, ну тобі хоч полегшало? – задерши макітру, і собі глузував Сьома.

– Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ay!!!

Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю – простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його домі безсоромно лаються, – він також давився сміхом.

– Здрастуйте… – привітався Ян, сором’язливо втягнувши голову поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

– Привіт, хлопці! – ледве здержуючи пирскання, помахав рукою Бенгт.

– Та що тут у вас сталося? – озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. – Семе?

– Га-га-га! – більше не стримувався хазяїн вілли.

– Не питай, – застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу.

В обох – і у старого, і в росіянина – виступили сльози від сміху.

– Вмерти можна… – Витираючи кулаком вологу з очей, Бенгт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні:

– Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем відразу попрямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув руку, щоб узятися за ручку, і лиш тоді помітив, що дверей немає. Точніше, вони є, але не там, де належить бути. Двері ванної кімнати стояли обіперті об стіну біля проходу. Завіси – грубо вирвані. В місцях відриву повідлітали шматки тиньку. Далі – ще цікавіше. Американець вступив до ванни і побачив Левка.

– Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, засунувши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Зліва біля ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець ледачо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розкритою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На Левку була лише футболка, підтягнута під пахви – щоб не замочитися.

– Що ти робиш? – іще раз спитав мулат.

– Нічого, – пробурчав Левко. – Я виламав двері ванної… – Він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну і витягнув звідти гофрований рукав від душу. – І ще відірвав шланг від душу…

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз помітив, що металевий шланг з насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді спитав:

– Хей, бадді… а для чого ти це зробив?

– Чувак, ти що – дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

– Ні… звісно, ні. Я просто поцікавився. Не кожного дня бачиш людину, яка вирвала живцем шланг від душу. А чому ти… е… засунув дупу в тазик?

– По-перше, я засунув не дупу, а… – Левко опустив погляд і замовк, розсерджено випнувши губу: – У Сема спитай. – Затим відклав шланг, сьорбнув чаю і демонстративно встромив носа в книжку.

– Семе? – Американець обернувся. Він промовляв приємно, тягуче, типово так по-американському: Се’ем.