Твердиня - Кидрук Максим Иванович 7 стр.

– Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і… – чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, – …і зараз трохи зайнятий.

– Добре, Яне, не буду тобі заважати, – легко згодився дядько (що було на нього не схоже), – просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.

– Що? – Іскорки згасли в очах аспіранта.

– Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.

– І… а… а як моя комірчина?

Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:

– Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.

– Чорт, – простогнав Ян. – Зараз буду.

Він поклав трубку і подивився на друзів.

– Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і… – Чех стиснув кулаки від безсилої люті. – Найближчими днями мене не чекайте.

– Давай, – махнув рукою Левко. – Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.

– Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, – запропонував Сьома.

– Дякую! – Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку, зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним поглядом роздивляючись відвідувачів «Wirströms Irish Pub».

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, побачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Левко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, а тому нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову й побачить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого прийшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смартфон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, відірвався від iPad:

– Куди це він?

– По телефону поговорити.

– А… Дивись, – Левко крутнув планшет до росіянина, – це Яшчілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях. Це не задрипана Чичен-Іца, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури по сім-десять чоловік, туди треба на човні добиратися…

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи мусить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стримував себе. Лео майже напевно розсердиться на Ґрема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-небудь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

– Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

– Куди? – не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволену міну українець.

– Маю справи.

– Які справи у п’ятницю ввечері? – звів брови Левко.

– То довга історія, вам буде нецікаво. – Ґрем підморгнув товаришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

– От і поговорили, – насупився Левко. – Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навіть у бар організовано вибратись не можемо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

V

– Ґуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wirströms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необхідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано перезирнулися.

– Лео, – першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

– Симеон, – після паузи відповів росіянин. – Ми знайомі?

– Уже так. – Швед усміхнувся, стараючися придушувати істинні почуття. Вдавалось погано. Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, складалося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нарубаним гіллям. – Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

– О, ні! Не подумайте нічого такого, – замотав сивою головою Ґуннар Іверс. – Я не підслуховував вас, просто випадково почув вашу розмову. Я сидів за отим столиком. – Швед показав за спини хлопців. – Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та перед тим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити пораду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню пригоду.

– Кажіть, – безпристрасно кліпнув Семен.

– Ви були в Перу?

– Ні, – одночасно сказали хлопці.

– О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! – Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплюнув: – It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матюками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експресивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів’я ж в устах тих, кому за шістдесят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds».

– Там страх як багато усіляких цікавих речей, – твердив швед. – Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку – практично нову, чудової якості – і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, складеної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін ступенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно – просто з диявольською точністю – припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

– Це Саксайуаман, – іще раз повторив Ґуннар Іверс. – Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення… Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського містечка, а в давнину – столиці імперії інків. – Старий, плямкаючи, присмоктався до келиха. – Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром – від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою – трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, куди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої цивілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.

Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:

– Та ну…

– Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозволяє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? – Художник у запалі ляснув долонею по столу, ледь не перекинувши келих. – Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

– Але Саксайуаман усе-таки збудовано…

– Правильно. – Швед загадково посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. – У мене є ще кілька знімків. – Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, відзняті з різних ракурсів. – Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони оброблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Ґуннар вів далі:

– А тепер гляньте сюди. – На столі з’явилося ще кілька світлин. – Це славнозвісне Мачу-Пікчу… – Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. – Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

– Ну, камені трохи менші.

– І все?

– Має бути щось іще?

Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни ступінчастих святилищ.

– Дивіться уважніше, – перейшов на шепіт Ґуннар. – Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладенькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу – і це було цілком очевидно – нагадувала недбало накидану купу каміння.

– В принципі, так, – сказав Левко.

– Це різні технології, – пояснив старий. – Ті, хто зводив Саксайуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так – утрамбовуватись під власною вагою.

– Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, – зауважив Семен.

– Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній прояв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо – ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині. – Старий перевів подих. – Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

– Справді? – І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

– Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесок у його популярність. Руїни у 1911-му відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу. – Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку під час першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. – Американець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда – тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

– Ну що, вам цікаво?

– Цікаво… – мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

– Тоді йдемо далі. – Очі шведа збуджено поблискували. – Бінґхем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але разом з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу – не більш ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу. – Старий вкотре поліз до папки. – У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і Пука-Пукара, і Тамбомачай.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій – зліва від Левка – фото Саксайуамана та інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.

– Розумієте, про що я? – Швед прижмурив одне око.

Різниця у стилі будівництва була очевидною.

– Розумію, – трохи сконфужено проказав Сьома. – Але що це значить?

– Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім – їх менш досконалі… – Ґуннар зробив паузу, – копії.

– Як це? – Левко забув про недопите пиво. – Древні розучились будувати? Тупо втратили свої знання?

– Нічого вони не втратили, – похитав головою Ґуннар.

– Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки технологічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?

– Егей! – обірвав його старий. – А хто говорить про ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?

– Не второпав…

– Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

– Е-е-е… Ні.

– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.

– Розумієш, у чому вся штука, – вів далі він, наче й не зауваживши скепсису, – за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чиму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару та інки – всі вони в певні періоди досягали високого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстрактні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава – імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі і частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ці історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки виявились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти думаєш, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?