Твердиня - Кидрук Максим Иванович 8 стр.

– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – але…

Ґуннар Іверс далі сипав порівняннями:

– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку – інками. – Чоловік перервався і залпом допив пиво. – Ви ніколи не задумувалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть якщо були більш «просунуті» у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, але найчастіше – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, – це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Ґуннара і різко спитав:

– А ви хто?

Старий сконфузився, але відповів без заминки:

– Я художник. Я пишу картини.

Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:

– Ґуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.

– Це не припущення.

– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жодного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився:

– Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ існує, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

– Що за доказ? – поцікавився Семен.

– Паїтіті.

– Тобто? Міфічні руїни?

– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.

– Звідки ви знаєте? – не втримався Левко.

– Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, тільки камені (якщо порівнювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.

Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечітким, безформним.

– Де це? – прошепотів українець.

– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кілометрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.

– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.

– Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.

– Як? Яким чином ви туди потрапили?

– Випадково… – ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.

– Фотка розпливчаста, – недовірливо прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop. Які ще є докази?

Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зранку карту з собою. Він зітхнув:

– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, мали письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити в Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де воно збереглося.

Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.

– Не вірите? – Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирався. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. – Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.

Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав зморене обличчя шведа.

– Я наполягаю. – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.

Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно розпрощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенгта, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність… ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незрозумілому імпульсу:

– Гаразд, ходімо…

Ґуннар і Семен подались до бармена платити за випивку, Левко відійшов у туалет.

Вийшовши з вбиральні, хлопець звернув увагу на самотнього відвідувача, який сидів за столиком у темному закуті пабу. Левко відзначив його з трьох причини. По-перше, чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не рахувати фотокамери, котру незнайомець притримував рукою (що, певно, свідчило про готовність будь-якої миті почати фотографувати). По-друге, химерний візитер, витягнувши шию, стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до виходу. Двічі простеживши напрямок погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець придивлявся до старого шведа і росіянина. І по-третє, чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям. Волосся середньої довжини й густа борода, яка обрамляла рот і наполовину ховала щоки, мали ядуче-іржавий відтінок.

Щось заворушилось у Левка під серцем ще до того, як він зауважив, що рудоволосий підглядає за Ґуннаром і Сьомою. Мимоволі українець зауважив, що з місця, яке займає рудий, добре видно столик, за яким вони розмовляли з художником. Хлопець затримався, намагаючись розгледіти незнайомця і підсвідомо вишукуючи інші підозрілі деталі.

Тієї миті чоловік повернув голову і штрикнув Левка поглядом.

Українець рохнув, і борлак у нього сіпнувся. Попри півтемряву, що огортала рудого, він усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво-червоний колір. Моторошний ефект посилювався полум’яною облямівкою на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришталиків і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео усвідомлював, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, причини у генах чоловіка, проте серцем відмовлявся осягати реальність того, що бачив. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до виходу, нутром відчуваючи, як чоловік поглядом свердлить йому спину.

Рудий стежив за Левком, поки той, пропустивши Ґуннара і Сьому, не зник за дверима, потім підхопився і, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.

VI

Вони стояли біля вікна його квартирки, дивлячись на затоку.

Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, по ділянці, не прикритій сукенкою, просто щоб перевірити, що вони на одній частоті. Японка не здригнулась і руки не забрала. Його обличчя просяяло, наче в малюка, що отримав бажаний подарунок на Новий рік.

На столі стояли щойно принесені суші, на підвіконні – два бокали білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Африки, урожай 2009 року, але ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє перебували в сп’янінні іншого типу.

У Сатомі від збудження підгинались коліна.

Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо вклавши язик глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою… і з тим, що тверділо трохи нижче від неї.

Не перестаючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він відчув, що дівчина в панчохах. Піднявши поділ вільної сукні, він підчепив пальцями трусики і стягнув донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі стала на пальчики і скинула їх на підлогу.

Ґрем опустив руку між її ніг і торкнувся розпаленілого тіла, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, одночасно відриваючись від її губ і опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче – на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб опертись об стіну, інакше просто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем відчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і поніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному мереживному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Після чого легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до лиця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались язиками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке волосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота – раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала водити руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.

На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.

– Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись першої ж ночі… – м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу обличчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що говорить, вона не має наміру зупинятись, і Ґрем продовжив пестити її (ліва рука між стегон, права – на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

– Всьому буває перший раз, – відповів він, поцілувавши внутрішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько…

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застогнала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, готуючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Ґрем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від рожевої перлини, лагідно розвів її ноги.

– I want to fuck you until you can’t walk anymore… – хрипко прошепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, – після чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижаною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше нагадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого – не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка виблискував у світлі лампи.

– Не кажіть нічого, – схвильовано промовив Ґуннар, – спершу вислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. – Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: – Ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де-Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції…

– А хто вам сказав, що ми… – розкрив рота Левко.

– Я ж просив не перебивати мене, – зморщив лоба старий швед. – До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 – за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут. – Палець перемістився на вигин річки. – З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос – Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Проґресо, фактично невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливається безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важливо – Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, – зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. – Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42́47˝ S 70°22́58˝ W

– Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, – Parrot’s Head Cliff. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. – Що більше Ґуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. – На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера – Аппер-Вінкер-Лейк (так називається північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Вінкер-Лейк – ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете покинуту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. – Попри всі зусилля старий не міг приховати тривогу. – Цей шлях веде до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному вигадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не запнувся.

– А це що таке? – спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

– Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють два денні переходи. – Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґуннар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промовив: – Візьміть… це вам.