Сухітничі пятна виступили на хвилю на лици. Язик затремтів, радше скорчив ся нагле в устах, дарма що щоки остали ся по давному штивні. Дав ся чути описаний вже огидний голос:
«Бога ради приспіть мене скоро, чим скорше або збудіть чим скорше Кажу-ж вам, що я вмер».
Я збентежив ся зовсім. Не знав зпершу, що робити. Трібував зразу приспати єго, але не встигши того вчинити мимо всего напруженя волі, старав ся збудити єго. Я замітив зараз, що се мені вдасть ся, або що бодай мої досліди увінчають ся новим успіхом. І я певний, що всі в комнаті сподівали ся побачити обудженє недужого.
Воно справді було неможливе, щоб хто міг бути приготований на те, що дійсне стало ся пізнійше.
Коли я раз по раз зробив рукою кілька месмеричних рухів, серед криків, що рішучо добували ся з язика, а не з уст недужого, ціле єго тіло нараз, в одній хвили, ще скорше ніж в одній хвили, скорчило ся, розпало ся, прямо попелом взялось під моіми руками.
На постели, перед всіми зібраними лежала купа огидної гнилі!
____________________________
Симпозіон минулого вечера було трохи над сили моїх нервів. У мене був поганий біль голови. Сон морив мене до розпуки. Тим то, замість перевести вечір поза домом, як я ваміряв перше, я порішив, що найрозумнійшим буде, споживши вечерю, покласти ся безпроволочно в постіль.
Убравши по скромній вечери нічну шапку в тій блаженній надії, що не розстану ся з нею аж до наступуючого полудня, я уложив голову на подушці, і, завдяки незакаламученій совісти, запав зараз в глибокий сон.
Все даром! де-ж коли довело ся здійснити людським надіям? Я не вспів був три рази захропіти, як нараз розбудив мене шалений голос дзвоника від улиці, а потім стуканє в двери. Через хвилю я протирав вже очи. Жінка кинула мені під ніс письмо від мого старого друга Др. Поннонера*. Стояло в нім таке:
«Приходи до мене конечнє, мій дорогий, добрий друже, зараз по одержаню отсего письма.Приходи ділити з нами радість. В кінци, по безконечних завзятих переговорах, вдало ся мені узискати від директора мійського музея дозвіл на зробленє дослідів над мумією, — знаєш, яку маю на мисли. Мені вільно розвинути єї, коли схочу і отворити. Буде при тім лиш кількох другів — очевидно і ти. Мумія вже в мене дома; зачнемо розвивати єї нині о одинайцятій годині вечером».
Заки я дійшов до слова «Поннонер», вразило мене те, що я вже як слід витверезив ся. Я вискочив несамовито з постелі, перевертаючи все по дорозі, одягнув ся з поспіхом гідним правдивого подиву і пустив ся що сил було в ногах, до доктора.
В него застав розгорячене з цікавости товариство. Всі ждали мене вельми нетерпеливо. Мумія лежала на столі. Зараз після мого приходу розпочали ся досліди.
Була се одна з тих двох мумій що привіз був Коннонерів свояк, капітан Артюр Себретеш, з гробовища коло Елєйтіяс з лібійскіх гір, ген з поза Теб*, з над горішнього Нілю. Печери в тій околици не такі може величаві як гробовища Теб, але інтереснійші, бо зберегли в собі більше ілюстраций приватного житя Єгиптян. Комната, з якої взято нашу мумію, була, як кажуть, дуже богата на такі картини — єї стіни вкриті були мальовилами, різьбами, а статуї, посуда, і різнородні мозайки сьвідчили о достатках небіщика.
Скарб зложений був в музею, в тім саміськім стані, в якім найшов єго капітан Себретеш. Труни не нарушено. З верхи лиш оглядана через публику, перестояла вона так цілих вісім років. Тепер ми розпоряджали ціліською мумією. А хто знає, як рідко зберігають ся на нашій земли не знищені памятки старини, той відразу пійме, що ми не без причини могли поґратулювати собі тої щасливої нагоди.
Підійшовши до стола, я побачив на нім велику паку чи скриню, трохи не сім стіп* довгу, яких три стопи широку, а з пів-третя стопи заввишки. Скриня була подовгаста, але на труну не подабала. Матеріял видав ся нам спершу деревом сикомори (platinus), та коли єго надтяли, показало ся, що се маса, а властиво зладжений з папіруса papier mâché. Прикрасами були численні мальовила, що зображали похоронні сцени і иньші жалібні хвилі, — а між ними в різних комбінациях повтаряла ся одна ґрупа гієроґліфічних знаків, що без сумніву означала імя покійного. На щастє був між нами Мр. Ґліддон*. Той без найменшого труду відчитав знаки. Вони були по просту фонетичні і виражали імя: Оль-е-мі-стек-ео*.
Досить трудно прийшло ся нам відчинити скриню й не попсувати єї. Та коли се вдало ся, ми натрафили на другу в виді труни, значно меншу як верхна, але впрочім зовсім до неї подібну. Простір між одною і другою був виповнений живицею, що по части змінила барву внутрішної скрині.
Відчинивши єї, — се вдало ся без труду — ми натрафили на трету скриню. Та мала теж подобу труни і не різнила ся від другої нічим, хиба тим що була з кедрини, яка видавала незвичайний, сильно ароматичний запах. Між другою і третою не було ніякого порожного місця, — так щільно обі до себе приставали.
Відчинивши трету скриню, ми відкрили і виймили тіло. Сподівались побачити єго, як звичайно, завитим у льняні паски, а побачили щось в роді коробки, зладженої з папіруса, покритої верствою ґіпсу і грубо золоченої та мальованої. Мальюнки зображали все, що мало звязок з мнимими обовязками душі, єї появи перед всякими божествами в одній і тій самій людській особі, що, по всякій імовірности, мала бути портретом забальсамованого покійника. Від голови до ніг тягла ся прямовісною колюмною напись фонетичними гієроґліфами, що пригадували ще раз єго імя і титули, враз з іменами і титулами єго свояків. Шию обнимав нашийник з поздовжних шклянних коралів всілякої барви, уложених так, що все зображало подобу божеств, хрущів і т.и. Подібний нашийник чи намисто бачилось і в поясі.
Знявши папірус, ми найшли знаменито заховане тіло, від якого не заносило ніякою вонею. Єго краска була рожева. Шкіра була тверда, гладка і блискуча. Зуби і волосє зберегли ся рівно-ж добре. Очи, здавало ся, були вийняті, а на їх місце вставлені шкляні, що були-б дуже гарні і на причуд живі, коли-б не те, що уставлено їх надто рівно. Пальці і нігті були пишно позолочені
По рожевій красці шкіри (епідерми) Мр. Ґліддон пізнавав, що забальсамованя довершено при помочи асфальту. Та коли ми сталевим рильцем надшкрабали єї і одержану тим робом крихту порошку кинули в огонь, нам дав ся чути запах камфори і иньших запашних живиць.
Вельми запопадливо глядали ми звичайних отворів в тілі, якими вийнято нутра, але, на диво, не могли їх найти. Ніхто з нас не знав ще тогді, що не рідко знаходять ся і цілі, не втворювані мумії. Мозок виймало ся звичайно крізь отвір носа, нутро крізь проріз в боці. Тогді тіло голено, мито і солено, потім відкладано єго на кілька неділь, а вже пізнійше наступало властиве бальсамованє.
Сухітничі пятна виступили на хвилю на лици. Язик затремтів, радше скорчив ся нагле в устах, дарма що щоки остали ся по давному штивні. Дав ся чути описаний вже огидний голос:
«Бога ради приспіть мене скоро, чим скорше або збудіть чим скорше Кажу-ж вам, що я вмер».
Я збентежив ся зовсім. Не знав зпершу, що робити. Трібував зразу приспати єго, але не встигши того вчинити мимо всего напруженя волі, старав ся збудити єго. Я замітив зараз, що се мені вдасть ся, або що бодай мої досліди увінчають ся новим успіхом. І я певний, що всі в комнаті сподівали ся побачити обудженє недужого.
Воно справді було неможливе, щоб хто міг бути приготований на те, що дійсне стало ся пізнійше.
Коли я раз по раз зробив рукою кілька месмеричних рухів, серед криків, що рішучо добували ся з язика, а не з уст недужого, ціле єго тіло нараз, в одній хвили, ще скорше ніж в одній хвили, скорчило ся, розпало ся, прямо попелом взялось під моіми руками.
На постели, перед всіми зібраними лежала купа огидної гнилі!
____________________________
Симпозіон минулого вечера було трохи над сили моїх нервів. У мене був поганий біль голови. Сон морив мене до розпуки. Тим то, замість перевести вечір поза домом, як я ваміряв перше, я порішив, що найрозумнійшим буде, споживши вечерю, покласти ся безпроволочно в постіль.
Убравши по скромній вечери нічну шапку в тій блаженній надії, що не розстану ся з нею аж до наступуючого полудня, я уложив голову на подушці, і, завдяки незакаламученій совісти, запав зараз в глибокий сон.
Все даром! де-ж коли довело ся здійснити людським надіям? Я не вспів був три рази захропіти, як нараз розбудив мене шалений голос дзвоника від улиці, а потім стуканє в двери. Через хвилю я протирав вже очи. Жінка кинула мені під ніс письмо від мого старого друга Др. Поннонера*. Стояло в нім таке:
«Приходи до мене конечнє, мій дорогий, добрий друже, зараз по одержаню отсего письма.Приходи ділити з нами радість. В кінци, по безконечних завзятих переговорах, вдало ся мені узискати від директора мійського музея дозвіл на зробленє дослідів над мумією, — знаєш, яку маю на мисли. Мені вільно розвинути єї, коли схочу і отворити. Буде при тім лиш кількох другів — очевидно і ти. Мумія вже в мене дома; зачнемо розвивати єї нині о одинайцятій годині вечером».
Заки я дійшов до слова «Поннонер», вразило мене те, що я вже як слід витверезив ся. Я вискочив несамовито з постелі, перевертаючи все по дорозі, одягнув ся з поспіхом гідним правдивого подиву і пустив ся що сил було в ногах, до доктора.
В него застав розгорячене з цікавости товариство. Всі ждали мене вельми нетерпеливо. Мумія лежала на столі. Зараз після мого приходу розпочали ся досліди.
Була се одна з тих двох мумій що привіз був Коннонерів свояк, капітан Артюр Себретеш, з гробовища коло Елєйтіяс з лібійскіх гір, ген з поза Теб*, з над горішнього Нілю. Печери в тій околици не такі може величаві як гробовища Теб, але інтереснійші, бо зберегли в собі більше ілюстраций приватного житя Єгиптян. Комната, з якої взято нашу мумію, була, як кажуть, дуже богата на такі картини — єї стіни вкриті були мальовилами, різьбами, а статуї, посуда, і різнородні мозайки сьвідчили о достатках небіщика.
Скарб зложений був в музею, в тім саміськім стані, в якім найшов єго капітан Себретеш. Труни не нарушено. З верхи лиш оглядана через публику, перестояла вона так цілих вісім років. Тепер ми розпоряджали ціліською мумією. А хто знає, як рідко зберігають ся на нашій земли не знищені памятки старини, той відразу пійме, що ми не без причини могли поґратулювати собі тої щасливої нагоди.
Підійшовши до стола, я побачив на нім велику паку чи скриню, трохи не сім стіп* довгу, яких три стопи широку, а з пів-третя стопи заввишки. Скриня була подовгаста, але на труну не подабала. Матеріял видав ся нам спершу деревом сикомори (platinus), та коли єго надтяли, показало ся, що се маса, а властиво зладжений з папіруса papier mâché. Прикрасами були численні мальовила, що зображали похоронні сцени і иньші жалібні хвилі, — а між ними в різних комбінациях повтаряла ся одна ґрупа гієроґліфічних знаків, що без сумніву означала імя покійного. На щастє був між нами Мр. Ґліддон*. Той без найменшого труду відчитав знаки. Вони були по просту фонетичні і виражали імя: Оль-е-мі-стек-ео*.
Досить трудно прийшло ся нам відчинити скриню й не попсувати єї. Та коли се вдало ся, ми натрафили на другу в виді труни, значно меншу як верхна, але впрочім зовсім до неї подібну. Простір між одною і другою був виповнений живицею, що по части змінила барву внутрішної скрині.
Відчинивши єї, — се вдало ся без труду — ми натрафили на трету скриню. Та мала теж подобу труни і не різнила ся від другої нічим, хиба тим що була з кедрини, яка видавала незвичайний, сильно ароматичний запах. Між другою і третою не було ніякого порожного місця, — так щільно обі до себе приставали.
Відчинивши трету скриню, ми відкрили і виймили тіло. Сподівались побачити єго, як звичайно, завитим у льняні паски, а побачили щось в роді коробки, зладженої з папіруса, покритої верствою ґіпсу і грубо золоченої та мальованої. Мальюнки зображали все, що мало звязок з мнимими обовязками душі, єї появи перед всякими божествами в одній і тій самій людській особі, що, по всякій імовірности, мала бути портретом забальсамованого покійника. Від голови до ніг тягла ся прямовісною колюмною напись фонетичними гієроґліфами, що пригадували ще раз єго імя і титули, враз з іменами і титулами єго свояків. Шию обнимав нашийник з поздовжних шклянних коралів всілякої барви, уложених так, що все зображало подобу божеств, хрущів і т.и. Подібний нашийник чи намисто бачилось і в поясі.
Знявши папірус, ми найшли знаменито заховане тіло, від якого не заносило ніякою вонею. Єго краска була рожева. Шкіра була тверда, гладка і блискуча. Зуби і волосє зберегли ся рівно-ж добре. Очи, здавало ся, були вийняті, а на їх місце вставлені шкляні, що були-б дуже гарні і на причуд живі, коли-б не те, що уставлено їх надто рівно. Пальці і нігті були пишно позолочені
По рожевій красці шкіри (епідерми) Мр. Ґліддон пізнавав, що забальсамованя довершено при помочи асфальту. Та коли ми сталевим рильцем надшкрабали єї і одержану тим робом крихту порошку кинули в огонь, нам дав ся чути запах камфори і иньших запашних живиць.
Вельми запопадливо глядали ми звичайних отворів в тілі, якими вийнято нутра, але, на диво, не могли їх найти. Ніхто з нас не знав ще тогді, що не рідко знаходять ся і цілі, не втворювані мумії. Мозок виймало ся звичайно крізь отвір носа, нутро крізь проріз в боці. Тогді тіло голено, мито і солено, потім відкладано єго на кілька неділь, а вже пізнійше наступало властиве бальсамованє.