«Здавалось би, — замітив Мр. Бекінґем, — се вже крайна пора, щоб ви були мертві».
«Атже-ж — відповів немало здивуваний граф, — я мало що старший над сімсот літ! Мій батько жив тисяч літ, а вмираючи, зовсім ще не вмирав здитинілим».
Тут знялась правдива буря допитів і оцінок, після якої стало всім ясно, що в означеню віку мумії зайшла груба похибка. З того часу, як мумію зложено в катакомбі Елєйтіас, минуло пять тисяч пятьдесять літ і кілька місяців.
«Моя замітка, — говорив дальше Бекінґем, — зовсім не відносилась до вашого віку в хвили похорону. Я з правдивою приємностю констатую, що ви ще молодий чоловік. В мене було лиш на думці те, як незмірно довго — се ви самі кажете — прийшло ся вам пролежати в асфальті».
«В чім!» — сказав граф.
«В асфальті», — повторив рішучо Мр. Бекінґем.
«А так, починаю здогадувати ся, що в вас на думці. Та в моїх часах послугували ся майже виключно біхльорідом меркурия».
«Але-ж се вже ніяк нам не помістить ся в голові, — сказав д-р Поннонер, — яким чином ви, померши і бувши похованим в Єгипті пять тисяч літ тому назад, остаєте доси в живих і зберегли такий знаменитий вигляд!»
«Най буде й так, як кажете, — відповів граф, — най буде й так, що я вмер. Але-ж се більше ніж певне, що я й доси оставав би в мертвих. Бачу саме, що ви живете ще в дитячім віці ґальванізму; бачу, що ви не в силі ще доконати того, що було таке звичайне в нас, за давних часів. Діло в тім, що я запав був в каталєпсию, а мої найліпші други думали, що я або вже вмер, або певне вмру. От вони й забальсамували мене безпроволочно. Може знаний вам головний прінціп бальсамованя?»
«Ну, — не зовсім».
«Ага! розумію; — співчутя гідна несьвідомість! Та годі мені вдавати ся саме тепер в детайлі. Треба вам лиш пояснити, що в Єгипті «забальсамувати» значило властиво спинити яким-небудь чином всі звірячі функциї, які складають ся на процес житя. Слова «звірячі» уживаю в найширшім значіню, обнимаючи ним так фізичний тривок як і моральний і житєвий. Ото-ж основний прінціп бальсамованя — ще раз те повтаряю — лежав у нас в без-проволочнім спиненю і удержаню в тривкій залежности всіх звірячих функций, що складають ся на процес житя. Одним словом, індівідуум оставало ся в тім самім стані, в якім находило ся в часі бальсамованя. Ну, а що я, на щастьє, належу до поколіня Скарабеїв, так мене, як бачите тепер, забальсамовано живцем».
«До поколіня Скарабеів!» — аж скрикнув д-р Поннонер.
«Так! Скарабей се було знамя або герб вельми знатної, а нечислинної родини патрициїв. Походити з роду Скарабеїв значило лиш: належати до сім'ї що має за знамя Скарабея. Говорю образово».
«Та який тут звязок з тим, що ви живете?»
«Звязок? В Єгипті був загально принятий звичай вибираня з тіла, перед забальсамованєм, нутра і мозку. Один рід Скарабеїв не підлягав тому звичаєви. Не будь я проте із Скарабеїв, в мене не бу-ло-б тепер ні нутра, ні мозку. А без одного і другого якось таки не вигідно жити».
«Правда, правда, — сказав Мр. Бекінґем. — Тепер і здогадуюсь, що всі цілі мумії, які нам доводить ся зустрічати, походять з роду Скарабеів».
«Розумієть ся!»
«А я думав, — озвав ся покірненько Мр. Бекінґем, — що Скарабей був одним з єгипетських богів».
«Одним з Єгипетських... чим?» — скрикнула мумія, зриваючи ся на рівні ноги.
«Богів!» — повторив бувалець.
«Мр. Ґліддоне, я дійсне прямо стовпію з дива, чуючи, що ви верзете, — сказав граф, сідаючи знову в фотели. — Ніякий нарід на земли не знав ніколи більше як одного бога. Скарабей, Ібіс і т.и. були в нас, як і подібні єства в кого иншого, лиш символами, посередниками, при помочи яких ми віддавали честь сотворителеви, надто високому, щоб мож було почитати єго з близька».
Настала хвиля мовчанки. Врешті д-р Поннонер розпочав розмову на ново.
«Здавалось би, — замітив Мр. Бекінґем, — се вже крайна пора, щоб ви були мертві».
«Атже-ж — відповів немало здивуваний граф, — я мало що старший над сімсот літ! Мій батько жив тисяч літ, а вмираючи, зовсім ще не вмирав здитинілим».
Тут знялась правдива буря допитів і оцінок, після якої стало всім ясно, що в означеню віку мумії зайшла груба похибка. З того часу, як мумію зложено в катакомбі Елєйтіас, минуло пять тисяч пятьдесять літ і кілька місяців.
«Моя замітка, — говорив дальше Бекінґем, — зовсім не відносилась до вашого віку в хвили похорону. Я з правдивою приємностю констатую, що ви ще молодий чоловік. В мене було лиш на думці те, як незмірно довго — се ви самі кажете — прийшло ся вам пролежати в асфальті».
«В чім!» — сказав граф.
«В асфальті», — повторив рішучо Мр. Бекінґем.
«А так, починаю здогадувати ся, що в вас на думці. Та в моїх часах послугували ся майже виключно біхльорідом меркурия».
«Але-ж се вже ніяк нам не помістить ся в голові, — сказав д-р Поннонер, — яким чином ви, померши і бувши похованим в Єгипті пять тисяч літ тому назад, остаєте доси в живих і зберегли такий знаменитий вигляд!»
«Най буде й так, як кажете, — відповів граф, — най буде й так, що я вмер. Але-ж се більше ніж певне, що я й доси оставав би в мертвих. Бачу саме, що ви живете ще в дитячім віці ґальванізму; бачу, що ви не в силі ще доконати того, що було таке звичайне в нас, за давних часів. Діло в тім, що я запав був в каталєпсию, а мої найліпші други думали, що я або вже вмер, або певне вмру. От вони й забальсамували мене безпроволочно. Може знаний вам головний прінціп бальсамованя?»
«Ну, — не зовсім».
«Ага! розумію; — співчутя гідна несьвідомість! Та годі мені вдавати ся саме тепер в детайлі. Треба вам лиш пояснити, що в Єгипті «забальсамувати» значило властиво спинити яким-небудь чином всі звірячі функциї, які складають ся на процес житя. Слова «звірячі» уживаю в найширшім значіню, обнимаючи ним так фізичний тривок як і моральний і житєвий. Ото-ж основний прінціп бальсамованя — ще раз те повтаряю — лежав у нас в без-проволочнім спиненю і удержаню в тривкій залежности всіх звірячих функций, що складають ся на процес житя. Одним словом, індівідуум оставало ся в тім самім стані, в якім находило ся в часі бальсамованя. Ну, а що я, на щастьє, належу до поколіня Скарабеїв, так мене, як бачите тепер, забальсамовано живцем».
«До поколіня Скарабеів!» — аж скрикнув д-р Поннонер.
«Так! Скарабей се було знамя або герб вельми знатної, а нечислинної родини патрициїв. Походити з роду Скарабеїв значило лиш: належати до сім'ї що має за знамя Скарабея. Говорю образово».
«Та який тут звязок з тим, що ви живете?»
«Звязок? В Єгипті був загально принятий звичай вибираня з тіла, перед забальсамованєм, нутра і мозку. Один рід Скарабеїв не підлягав тому звичаєви. Не будь я проте із Скарабеїв, в мене не бу-ло-б тепер ні нутра, ні мозку. А без одного і другого якось таки не вигідно жити».
«Правда, правда, — сказав Мр. Бекінґем. — Тепер і здогадуюсь, що всі цілі мумії, які нам доводить ся зустрічати, походять з роду Скарабеів».
«Розумієть ся!»
«А я думав, — озвав ся покірненько Мр. Бекінґем, — що Скарабей був одним з єгипетських богів».
«Одним з Єгипетських... чим?» — скрикнула мумія, зриваючи ся на рівні ноги.
«Богів!» — повторив бувалець.
«Мр. Ґліддоне, я дійсне прямо стовпію з дива, чуючи, що ви верзете, — сказав граф, сідаючи знову в фотели. — Ніякий нарід на земли не знав ніколи більше як одного бога. Скарабей, Ібіс і т.и. були в нас, як і подібні єства в кого иншого, лиш символами, посередниками, при помочи яких ми віддавали честь сотворителеви, надто високому, щоб мож було почитати єго з близька».
Настала хвиля мовчанки. Врешті д-р Поннонер розпочав розмову на ново.