«З того, що ви отеє розповіли виходило-б, що по катакомбах в сусідстві Нілю находить ся може більше мумій з роду Скарабеїв "при житю"».
«Про се не ма тут що й балакати, — відповів граф. — Всі живцем припадково забальсамовані Скарабеї остаються в живих. Деяких, що їх умисне живцем забальсамовано, могли навіть виконавці їх тестаментів призабути, і вони й доси остають ся в гробах».
«Не були-б ви ласкаві пояснити нам, — спитав я, — що ви хотіли сказати словами: умисне живцем забальсамовано?»
«Дуже радо», — відповіла мумія, придививши ся мені добре крізь шкла, — бо я отеє перший раз зважив ся завдати їй питане від себе.
«Дуже радо, — сказав граф. — За моїх часів звичайним віком чоловіка було більше менше вісім сот літ. Мало хто, хиба в наслідок якого надзвичайного припадку, вмирав, не доживши шести сот літ. Мало хто жив теж довше десяти сот літ. Але вісім сот літ вважало ся звичайним віком. Після винайденя описаного мною метода бальсамованя, прийшло нашим фільозофам на думку, що доживаючи до того природного речинця ратами*, можна-б не лиш догодити похвальній цікавости, але й віддати рівночасно важні прислуги науці. Досьвіди виказали наглядно, що в писаню істориї годі було обійти ся без чогось подібного. Якийсь історик, на приклад, проживши пять сот літ, написав з чималим трудом книгу і велів себе старанно забальсамувати. Рівночасно він лишив виконавцям своєї волі, розпорядженє, аби вони постарали ся о те, щоб єго після якогось часу, скажім після пяти або шести сот літ, привернено до житя. Розпочавши після упливу того часу житє на ново, він побачив нехибне, що єго великий твір перемінив ся в рід підручних записок — ніби в літературну арену суперечних здогадів, баламуцтв і межиусобиць цілої ватаги до розпуки доведених коментаторів. Показало ся, що всі ті здогади, які уходили за примітки і поправки, затемнили, перекрутили і закрили первістний текст так основно, що авторови прийшлось глядати своєї власної книжки з ліхтарнею в руці. Після віднайденя не була вона і варта вложеного в неї труду. Переписавши єї цілу, історик першим своїм обовязком уважав: засісти зараз до роботи і справити на основі власного знаня і досьвіду сучасні традициї про епоху, в якій він сам жив. Отсей метод переписуваня і особистого справлюваня, яким послугували ся від часу до часу в ріжних відступах всілякі вчені, не позваляв, щоб наша істория звела ся на звичайну байку».
«Вибачте, — сказав тут д-р Поннонер, кладучи руку на рамя Єгиптянина, — вибачте пане; та чи позволите мені перебити вам на хвилю?»
«Але-ж прошу, пане», — відповів граф, випростовуючись.
«Я хотів лиш завдати вам питанє, — сказав доктор. — Ви згадували про справлюванє традиций самими авторами-істориками, традиций, що відносять ся до їх власної доби; яка часть тих путаниць була пересічно правдива?»
«Бувало так, що та, як ви єї влучна назвали, путаниця, в загалі докладно рівноважилась з подіями, поданими в переписаній істориї. Инакше сказавши, не показало ся ніколи, щоб бодай одна буква не була коли-небудь так в одній як в другій цілком перекручена».
«А скоро тут нема сумніву, — говорив дальше доктор, — що від хвилі вашого похорону минуло найменше пять тисяч літ, то я вважаю певним, що в вашім періоді істория, коли не традиция, здавала собі ще ясно справу з одної квестиї загального інтересу. Маю саме на думці сотворенє сьвіта, що, як вам відомо, мало бути довершене лиш десять тисяч літ тому назад».
«Пане!», — сказав граф Оль-е-мі-стек-ео.
Доктор повторив свою замітку, але аж по довгих додаткових поясненях вдало ся єму учинити єї зрозумілою для чужинця. Він сказав врешті від нехочу:
«Признаюсь, що висказані вами гадки зовсім нові для мене. За моїх часів не довело ся мені почути від кого-небудь такої дивовижної гадки, щоб світ, або коли хочете, мір, міг мати коли-не-будь який початок. Пригадую собі, що раз, і то лиш раз, чув від одного спекулятивною фільозофією занятого чоловіка темний натяк на сотворенє людської породи. Той ужив теж того самого слова, що й ви: Адам, себ то випалений з глини. Очевидно ужив єго в загальнім значіню в ціли означеня самородного зросту на плодючій почві — подібного до зросту тисячів животин иньшого рода — самородного, кажу, зросту пяти великих орд людий, що рівночасно появили ся в пяти окремих і майже рівно-великих частях сьвіта».
Ціле товариство лиш здвигнуло плечима, а один чи двох з нас вказувало вельми вимовним рухом на чоло. Мр. Сельк Бекінґем, скинувши оком вперед на чоло, а потім на потилицю Оль-е-мі-стек-ео, промовив:
«Людська довговічність ваших часів вкупі зі звичаєм розкладаня людського житя на рати певно десь чимало причинили ся до загального зросту і розвою наук. Тому припускаю, що поражаючу низшість старих Єгиптян на всіх полях науки в порівнаню з новітними народами, а особливо Єнкі* належить приписувати більшій твердости їх голів».
«Признаю ся знову, — відповів чемненько граф, — що мені трохи трудно вас порозуміти. Яку саме галузь науки маєте на мисли?»
Ціле наше товариство стало розповідати хором, довго і широко, про здобутки френольоґії, про чудеса звірячого маґнетизму.
Вислухавши все до кінця, граф оповів нам зараз кілька анекдотів, які виказали наглядно, що прототипи Ґалля і Спурцгайма* цвили і перецвили в Єгипті вже так давно, що про них всі майже забули, а досьвіди Месмера в порівнаню з правдивими чудами тебанських учених, котрі вміли сотворювати вуші* і чимало иньших животин, були по просту марною іграшкою.
Тогді я спитав ґрафа, чи єго земляки вміли обчислювати екліпси. Він осьміхнув ся доволі згірдно і сказав, що вміли. Се мене трохи збентежило. Але я почав задавати єму иньші питаня з обсягу астрономічного знаня. Аж от один з наших — він доси зовсім не відзивав ся — шепнув мені до уха, що за інформациями в тій квестиі заглянути-б мені радше до Птоломея (хто-б він не був), або і до Плютархового твору “de facie lunae”*.
Я запитав ще мумію про палючі шкла і сочки*, в загалі про штучне шкло. Та не вспів ще й завдати питаня, коли мовчаливий товариш торкнув мене нишком в лікоть, просячи, щоб заглянути, пробі, до Діадора з Сициліїі*. Сам граф, замість відповісти, поспитав мене лиш, чи є в нас такі мікроскопи, що при їх помочи можна-б різати єгипетським способом камеї.
Коли я застановляв ся, як би на те відповісти, малий д-р Поннонер скомпромітував ся до чиста.
«Гляньте, — сказав з одушевленєм, — на Bowling-green Fountain* в Новім Йорку! Або, коли того не зможете обняти оком, на Capitol в Уешінґтоні!» — І малий, добродушний доктор став вельми докладно й подрібно описувати части й величину будови. Зазначив, що сам портик був украшений лиш двайцятьма і чотирма колюмнами*, з котрих кожда, числячи пять стіп в прорізі, на десять стіп віддалена була від другої.
«З того, що ви отеє розповіли виходило-б, що по катакомбах в сусідстві Нілю находить ся може більше мумій з роду Скарабеїв "при житю"».
«Про се не ма тут що й балакати, — відповів граф. — Всі живцем припадково забальсамовані Скарабеї остаються в живих. Деяких, що їх умисне живцем забальсамовано, могли навіть виконавці їх тестаментів призабути, і вони й доси остають ся в гробах».
«Не були-б ви ласкаві пояснити нам, — спитав я, — що ви хотіли сказати словами: умисне живцем забальсамовано?»
«Дуже радо», — відповіла мумія, придививши ся мені добре крізь шкла, — бо я отеє перший раз зважив ся завдати їй питане від себе.
«Дуже радо, — сказав граф. — За моїх часів звичайним віком чоловіка було більше менше вісім сот літ. Мало хто, хиба в наслідок якого надзвичайного припадку, вмирав, не доживши шести сот літ. Мало хто жив теж довше десяти сот літ. Але вісім сот літ вважало ся звичайним віком. Після винайденя описаного мною метода бальсамованя, прийшло нашим фільозофам на думку, що доживаючи до того природного речинця ратами*, можна-б не лиш догодити похвальній цікавости, але й віддати рівночасно важні прислуги науці. Досьвіди виказали наглядно, що в писаню істориї годі було обійти ся без чогось подібного. Якийсь історик, на приклад, проживши пять сот літ, написав з чималим трудом книгу і велів себе старанно забальсамувати. Рівночасно він лишив виконавцям своєї волі, розпорядженє, аби вони постарали ся о те, щоб єго після якогось часу, скажім після пяти або шести сот літ, привернено до житя. Розпочавши після упливу того часу житє на ново, він побачив нехибне, що єго великий твір перемінив ся в рід підручних записок — ніби в літературну арену суперечних здогадів, баламуцтв і межиусобиць цілої ватаги до розпуки доведених коментаторів. Показало ся, що всі ті здогади, які уходили за примітки і поправки, затемнили, перекрутили і закрили первістний текст так основно, що авторови прийшлось глядати своєї власної книжки з ліхтарнею в руці. Після віднайденя не була вона і варта вложеного в неї труду. Переписавши єї цілу, історик першим своїм обовязком уважав: засісти зараз до роботи і справити на основі власного знаня і досьвіду сучасні традициї про епоху, в якій він сам жив. Отсей метод переписуваня і особистого справлюваня, яким послугували ся від часу до часу в ріжних відступах всілякі вчені, не позваляв, щоб наша істория звела ся на звичайну байку».
«Вибачте, — сказав тут д-р Поннонер, кладучи руку на рамя Єгиптянина, — вибачте пане; та чи позволите мені перебити вам на хвилю?»
«Але-ж прошу, пане», — відповів граф, випростовуючись.
«Я хотів лиш завдати вам питанє, — сказав доктор. — Ви згадували про справлюванє традиций самими авторами-істориками, традиций, що відносять ся до їх власної доби; яка часть тих путаниць була пересічно правдива?»
«Бувало так, що та, як ви єї влучна назвали, путаниця, в загалі докладно рівноважилась з подіями, поданими в переписаній істориї. Инакше сказавши, не показало ся ніколи, щоб бодай одна буква не була коли-небудь так в одній як в другій цілком перекручена».
«А скоро тут нема сумніву, — говорив дальше доктор, — що від хвилі вашого похорону минуло найменше пять тисяч літ, то я вважаю певним, що в вашім періоді істория, коли не традиция, здавала собі ще ясно справу з одної квестиї загального інтересу. Маю саме на думці сотворенє сьвіта, що, як вам відомо, мало бути довершене лиш десять тисяч літ тому назад».
«Пане!», — сказав граф Оль-е-мі-стек-ео.
Доктор повторив свою замітку, але аж по довгих додаткових поясненях вдало ся єму учинити єї зрозумілою для чужинця. Він сказав врешті від нехочу:
«Признаюсь, що висказані вами гадки зовсім нові для мене. За моїх часів не довело ся мені почути від кого-небудь такої дивовижної гадки, щоб світ, або коли хочете, мір, міг мати коли-не-будь який початок. Пригадую собі, що раз, і то лиш раз, чув від одного спекулятивною фільозофією занятого чоловіка темний натяк на сотворенє людської породи. Той ужив теж того самого слова, що й ви: Адам, себ то випалений з глини. Очевидно ужив єго в загальнім значіню в ціли означеня самородного зросту на плодючій почві — подібного до зросту тисячів животин иньшого рода — самородного, кажу, зросту пяти великих орд людий, що рівночасно появили ся в пяти окремих і майже рівно-великих частях сьвіта».
Ціле товариство лиш здвигнуло плечима, а один чи двох з нас вказувало вельми вимовним рухом на чоло. Мр. Сельк Бекінґем, скинувши оком вперед на чоло, а потім на потилицю Оль-е-мі-стек-ео, промовив:
«Людська довговічність ваших часів вкупі зі звичаєм розкладаня людського житя на рати певно десь чимало причинили ся до загального зросту і розвою наук. Тому припускаю, що поражаючу низшість старих Єгиптян на всіх полях науки в порівнаню з новітними народами, а особливо Єнкі* належить приписувати більшій твердости їх голів».
«Признаю ся знову, — відповів чемненько граф, — що мені трохи трудно вас порозуміти. Яку саме галузь науки маєте на мисли?»
Ціле наше товариство стало розповідати хором, довго і широко, про здобутки френольоґії, про чудеса звірячого маґнетизму.
Вислухавши все до кінця, граф оповів нам зараз кілька анекдотів, які виказали наглядно, що прототипи Ґалля і Спурцгайма* цвили і перецвили в Єгипті вже так давно, що про них всі майже забули, а досьвіди Месмера в порівнаню з правдивими чудами тебанських учених, котрі вміли сотворювати вуші* і чимало иньших животин, були по просту марною іграшкою.
Тогді я спитав ґрафа, чи єго земляки вміли обчислювати екліпси. Він осьміхнув ся доволі згірдно і сказав, що вміли. Се мене трохи збентежило. Але я почав задавати єму иньші питаня з обсягу астрономічного знаня. Аж от один з наших — він доси зовсім не відзивав ся — шепнув мені до уха, що за інформациями в тій квестиі заглянути-б мені радше до Птоломея (хто-б він не був), або і до Плютархового твору “de facie lunae”*.
Я запитав ще мумію про палючі шкла і сочки*, в загалі про штучне шкло. Та не вспів ще й завдати питаня, коли мовчаливий товариш торкнув мене нишком в лікоть, просячи, щоб заглянути, пробі, до Діадора з Сициліїі*. Сам граф, замість відповісти, поспитав мене лиш, чи є в нас такі мікроскопи, що при їх помочи можна-б різати єгипетським способом камеї.
Коли я застановляв ся, як би на те відповісти, малий д-р Поннонер скомпромітував ся до чиста.
«Гляньте, — сказав з одушевленєм, — на Bowling-green Fountain* в Новім Йорку! Або, коли того не зможете обняти оком, на Capitol в Уешінґтоні!» — І малий, добродушний доктор став вельми докладно й подрібно описувати части й величину будови. Зазначив, що сам портик був украшений лиш двайцятьма і чотирма колюмнами*, з котрих кожда, числячи пять стіп в прорізі, на десять стіп віддалена була від другої.