“Nil sapientiae odiosius acumine nimio”.
Seneco*.
Було то в Парижи, в осени р. 18..., одного бурливого вечера, саме по заході сонця. Я сидів з моїм другом К. Авґустом Дюпеном, в єго затишній, невеличкій але богатій бібліотеці, au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain*. і заживав подвійної роскоші, курячи люльку та пускаючи поводи задумі. Ми просиділи в глибокій мовчанці що найменше годину. Коли-б глянув був тогді хто на нас случайно, подумав би, що ми вдивляємо ся лиш пильно в густі клуби диму, що наповнили собою цілу комнату. Та ні! Я розбирав саме в думці одну тему, що ми про неї того вечера спершу балакали; в мене була на думці подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убій-ство Мариї Роже*. Тим то видалось мені чимось незвичайним се, що в тій же хвили відчинили ся двері комнати, пропускаючи нашого старого знакомого, добродія К., префекта париської поліциї.
Ми привитали єго вельми радо. Він на стільки іменно бавив нас, на скільки гідний був погорди. Тай не бачились ми з ним вже кілька літ. Ми сиділи на потемки. Дюпен схопив ся як стій, щоб засьвітити лямпу, але сів знову не засьвітивши єї, скоро гість заявив, що приходить порадити ся з нами, а радше поспитати в мого друга, що він думає про одну урядову справу, яка набавила єго чималого клопоту.
«Скоро та справа вимагає розваги, — замітив Дюпен забираючи ся засьвітити лямпу, — так красше розберім єї потемки».
«Ага, се ще одно ваше "дивацтво"», — сказав префект, котрий привик був називати «дивацтвом» все, що було поза межами єго понятя і сам, розумієть ся, жив серед справдішної юрби «дивацтв».
«Так», — сказав Дюпен, подаючи гостеви люльку і присуваючи вигідний фотель.
«В чім же-ж діло? — спитав я. — Вже ж не в новім убійстві, сподіюсь».
«О, ні, зовсім не та справа. Діло в тім, що справа дійсне сама собою зовсім проста. Не сумніваю ся, що ми й самі дали-б собі з нею раду. Та мені впало на думку, що Дюпенови приємно було-б почути про єї подробиці, тому що все те незвичайно "дивачне"».
«Просте, а дивачне», — сказав Дюпен.
«Ну, так. А радше ні просте, ні дивачне. Діло в тім, що справа спершу видалась нам така проста, а тепер збила нас зовсім з пантелику».
«Може то сама простота справи зводить вас на манівці?»
«Але-ж дурне говорите», — відповів префект, щиро осьміхаючись.
«Може, та таємниця трохи за ясна», — сказав Дюпен.
«А, Господи милосердний! чи чув коли хто таке?»
«Може за очевидна?»
«Га, га, га! га, га, га!.. Го, го, го! — заносив ся сердешним сьміхом наш гість. — Ох, Дюпен, ви напосіли ся нині, щоб мені смерть зробити!»
«Яка-ж се, кажіть, справа?» — спитав я.
«Ну, я вам єї розповім, — відповів префект, пускаючи в задумі густий клуб диму і усадовив ся в фотели. — Розповім вам кількома словами. Та заки пічну, мушу вас остерегти, що та справа вимагає як найбільшої дискрециї. Я втратив би певно становиско, яке занимаю, коли-б розійшло ся, що я еї кому-не-будь виявив».
«Починайте-ж», — сказав я.
«Або ні», — сказав Дюпен.
«Ну, нехай; від дуже високої особи дійшло до моєї відомости, що з королівських апартаментів пропала вельми важна грамота. Хто єї взяв те звістно; тут нема найменшого сумніву. Бачили єї, як брала. Відомо також, що грамота находить ся в єї руках».
“Nil sapientiae odiosius acumine nimio”.
Seneco*.
Було то в Парижи, в осени р. 18..., одного бурливого вечера, саме по заході сонця. Я сидів з моїм другом К. Авґустом Дюпеном, в єго затишній, невеличкій але богатій бібліотеці, au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain*. і заживав подвійної роскоші, курячи люльку та пускаючи поводи задумі. Ми просиділи в глибокій мовчанці що найменше годину. Коли-б глянув був тогді хто на нас случайно, подумав би, що ми вдивляємо ся лиш пильно в густі клуби диму, що наповнили собою цілу комнату. Та ні! Я розбирав саме в думці одну тему, що ми про неї того вечера спершу балакали; в мене була на думці подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убій-ство Мариї Роже*. Тим то видалось мені чимось незвичайним се, що в тій же хвили відчинили ся двері комнати, пропускаючи нашого старого знакомого, добродія К., префекта париської поліциї.
Ми привитали єго вельми радо. Він на стільки іменно бавив нас, на скільки гідний був погорди. Тай не бачились ми з ним вже кілька літ. Ми сиділи на потемки. Дюпен схопив ся як стій, щоб засьвітити лямпу, але сів знову не засьвітивши єї, скоро гість заявив, що приходить порадити ся з нами, а радше поспитати в мого друга, що він думає про одну урядову справу, яка набавила єго чималого клопоту.
«Скоро та справа вимагає розваги, — замітив Дюпен забираючи ся засьвітити лямпу, — так красше розберім єї потемки».
«Ага, се ще одно ваше "дивацтво"», — сказав префект, котрий привик був називати «дивацтвом» все, що було поза межами єго понятя і сам, розумієть ся, жив серед справдішної юрби «дивацтв».
«Так», — сказав Дюпен, подаючи гостеви люльку і присуваючи вигідний фотель.
«В чім же-ж діло? — спитав я. — Вже ж не в новім убійстві, сподіюсь».
«О, ні, зовсім не та справа. Діло в тім, що справа дійсне сама собою зовсім проста. Не сумніваю ся, що ми й самі дали-б собі з нею раду. Та мені впало на думку, що Дюпенови приємно було-б почути про єї подробиці, тому що все те незвичайно "дивачне"».
«Просте, а дивачне», — сказав Дюпен.
«Ну, так. А радше ні просте, ні дивачне. Діло в тім, що справа спершу видалась нам така проста, а тепер збила нас зовсім з пантелику».
«Може то сама простота справи зводить вас на манівці?»
«Але-ж дурне говорите», — відповів префект, щиро осьміхаючись.
«Може, та таємниця трохи за ясна», — сказав Дюпен.
«А, Господи милосердний! чи чув коли хто таке?»
«Може за очевидна?»
«Га, га, га! га, га, га!.. Го, го, го! — заносив ся сердешним сьміхом наш гість. — Ох, Дюпен, ви напосіли ся нині, щоб мені смерть зробити!»
«Яка-ж се, кажіть, справа?» — спитав я.
«Ну, я вам єї розповім, — відповів префект, пускаючи в задумі густий клуб диму і усадовив ся в фотели. — Розповім вам кількома словами. Та заки пічну, мушу вас остерегти, що та справа вимагає як найбільшої дискрециї. Я втратив би певно становиско, яке занимаю, коли-б розійшло ся, що я еї кому-не-будь виявив».
«Починайте-ж», — сказав я.
«Або ні», — сказав Дюпен.
«Ну, нехай; від дуже високої особи дійшло до моєї відомости, що з королівських апартаментів пропала вельми важна грамота. Хто єї взяв те звістно; тут нема найменшого сумніву. Бачили єї, як брала. Відомо також, що грамота находить ся в єї руках».