Рікардо Еуфеміо Молінарі (1898—1996) — видатний аргентинський поет-метафорист, якого згадують поряд з Октавіо Пасом, Пабло Нерудою, Сесаро Вальєхо, практично одноліток Борхеса, народився в Буенос-Айресі, в п’ять років залишився сиротою. Його виховувала бабуся по матері, Бартола Дельгадо де Молінарі. Належав до кола авторів авангардистського журналу «Мартін Фієрро» (разом з Хорхе Луїсом Борхесом, Оліверіо Хірондо, Леопольдо Маречалем та ін.). У 1933 р. побував в Іспанії, де спілкувався, зокрема, з Гарсіа Лоркою. Едуардо Маллеа сказав про Рікардо Молінарі, що «він народився без міфу». Смерть Лорки, приязнь Борхеса і дуже високого рівня лірика Молінарі створили для нього міф. Борхес увічнив пам’ять свого надзвичайно скромного друга «від протилежного»: в «Головоломках…» Молінарі зображений як непосидючий журналіст, хоча Франциско Луїс Бернардес згадує, що в 1920-х рр. цей мовчазний хлопчик посміхався і страждав, не наважуючись заговорити з Леопольдо Маречалем і Хорхе Луїсом Борхесом.
Танго Naipe Marcado y виконанні Альберто Аренаса (справжнє ім’я — Томас Гуїда, 1910—1988) в супроводі оркестру Франсіско Канаро було одною з найпопулярніших мелодій 1940-х рр.
За назвою місцевості в Буенос-Айресі, деякий час прізвище Боноріно давали підкинутим дітям, тобто це значуще прізвище.
Коколіче (Cocoliche) — в Аргентині так називають іспансько-італійський піджин (активно вживався в 1890—1950 рр.), а також тих, хто розмовляє на коколіче. Тут йдеться, очевидно, про «італійський» костюм арлекіна або стилізацію під цей костюм.
Очевидним чином прізвище «Пароді» натякає на літературну пародію, але Пароді — це ще й алюзія на Parodia, рід аргентинських кактусів, названий на честь Лоренцо Раймундо Пароді (1895—1965), аргентинського ботаніка, який в 1934—1947 рр. був хранителем колекції живих рослин музею університету Ла-Плата і — увага! — бібліотекарем і каталогізатором гербарію. Гербарій Пароді налічував близько 15 тис. рослин. На його честь було названо аж шість родів рослин. Кактуси роду Parodia — переважно одиночні, довгоквітнучі. Особливість кактусів роду Parodia — вони повинні мати велике «вільне поле», щоб колючки пародії не стикалися з колючками рослини-сусіда; ці кактуси відносно вологолюбні. Так обігрується перебування Ісидро в його одиночній камері, його блакитний глечик і постійне попивання мате.
Друзи — арабомовна етноконфесійна група та релігійна спільнота в Лівані, Сирії, Йорданії та Ізраїлі, особливістю якої є абсолютна закритість; стати друзом неможливо, можна тільки перестати бути друзом; нема інституту переходу в друзьку віру. Друз — той, хто дотримується своєї традиційної релігії та чиї батько і мати — друзи. Фактично — відламок ісламу (після XI ст.). Друзи унікальні тим, що їхня релігія поєднує гностицизм, неоплатонізм та інші філософії. Друзи називають себе Ахль аль-Тавгід («Люди Єдності») або аль-Муваххідун («Прихильники об’єднання»). Самі друзи слово «друзи» як самоназву не вживають і часто сприймають його як образливе. Друзи приймають доктрину такія («недомовок»), згідно з якою вірний, що живе у ворожому середовищі, може зовні прийняти умовності оточення, зберігаючи в душі істинну віру. Брехня і дезінформація іновірців заради вигоди громади не є поганим вчинком. Друзьке суспільство є замкнутою організацією, очолюваною уккаль (розумні, знаючі, множина від акиль), які керують масою вірних — джуххаль (неосвічені, множина від джахиль). Вважається, що існує досить складна ієрархія уккаль. Усі відомості, які має в своєму розпорядженні західна наука про релігію друзів, треба вважати не цілком достовірними через застосування принципу такія. Релігійні збори друзів проходять по четвергах після заходу сонця, друзи читають Старий Заповіт, Новий Заповіт, Коран і власні священні книги; друзи вважають, що головна цінність для людини — істина.
Значуще прізвище, можна було б перекласти як «Петля-На-Шиї»; кручений шовковий шнур кордоне традиційно використовувався під час виготовлення силець; часто використовується самогубцями.
Обігрується ім’я Ібн Хальдуна (1332—1406) — середньовічного арабського філософа, історика, енциклопедиста. Для «Шести головоломок…» особливе значення має його трактат «Зцілення того, хто запитує, і вдосконалення запитань» — один із ключових текстів ісламського містицизму, побудований за принципом пошуку відповідей на питання-головоломки, він породив цілу традицію філософських текстів, побудованих як відгадування загадок. Сам Ібн Хальдун був послідовником суфізму, цей трактат-послання був написаний з приводу певних дискусій між суфіями Андалусії (нині Іспанія), зокрема на теми, пов’язані з теологією і традиціями друзів.
Йдеться про «День висаджування дерев», свято «El Dia del Arbol», започатковане 1874 року в штаті Небраска (США), яке відзначається в більшості країн світу, зокрема в Аргентині, і яке пов’язане з масовим висаджуванням дерев, відновленням втрачених лісів, озелененням міст тощо.
Тут бик пов’язаний із символікою Тельця із Зодіаку — зокрема й через те, що він саме залізний. Дуже складний образ як з історичної, так і з езотеричної точок зору. Бик-Телець, що є перехідною зоною між стихіями вогню і води, означає подолання протилежностей. Як активна тварина, Бик є водночас і сонячним, і місячним знаком. У ньому переплелися риси і місячного, і сонячного божества. Для «Шести головоломок…», очевидно, має значення також символіка ритуального жертвопринесення. Порфирій (Мелех, 232/233—304/306) — неоплатонік, коментатор Аристотеля, Платона, Плотіна, апологет «таємних знань» і культу Мітри, астролог і математик, на якого Борхес посилається в декількох своїх пізніших текстах, писав: «Душі мертвих належать Бику». На користь саме такого прочитання-ключа свідчить «жертвопринесення» і пожежа в будинку.
Спотворене — уккаль, акиль.
Для мусульманина — ім’я-фальшивка.
На перший погляд, ім’я Ізеддін не несе контекстуального навантаження, але, мабуть, все ж таки це ім’я натякає на імама Ізз ад-Дін аль-Кассама (1882—1935), творця і керівника терористичної організації «Чорна рука» в підмандатній Палестині. Його вбили британські поліцейські, коли він застрелив британського офіцера. На початку 1940-х рр. це ім’я звучало приблизно так само часто, як нині — ім’я Усами бен Ладена.
Дуже важливий мотив, наскрізний для пізнього Борхеса; з’явився в середині 1930-х. Цей мотив, зокрема, виникає в псевдофантастичному оповіданні Борхеса «Фунес, чудо пам’яті» (1942), яке писалося, очевидно, приблизно в той же час, що й «Дванадцять знаків Зодіаку». Йдеться, крім іншого, про складні акти запам’ятовування. «Дванадцять знаків Зодіаку», як і «Фунес, чудо пам’яті» — це тексти-обманки (псевдодетектив і псевдофантастика), що зводяться до складно сконструйованого парадоксу; в них зібрано багато слідів мнемонічної традиції та неофіційної історії фантастичних моделей світобудови. Світ творить пам’ять. Але — світ руйнується через безглузде запам’ятовування інформації. Ці ігри з пам’яттю — не тільки всередині сюжету. Дон Ісидро, як і сам Борхес, — мнемопат. Борхес, який казав про себе, що він забуває всі історії, як тільки записує їх, можливо, не сказав усієї правди; саме він і саме в цей час створює тип оповідача, який пам’ятає і змушує пригадувати інших усе до найменших подробиць (Іренео Фунес вітає гостя промовою на латині, це уривок із Плінія, де йдеться про незвичайну пам'ять і де згадується про винахідника мнемотехніки Симоніда. Дон Ісидро змушує відвідувачів згадувати найдрібніші деталі та дослівно переказувати йому розмови тощо). Зв’язок між текстами («Фунес, чудо пам’яті» та «Дванадцять знаків Зодіаку» — і «Шість головоломок…» загалом) простежується навіть на рівні дрібних деталей: «езотеричні шифри» — як дороговкази для пам’яті (система Джуліо Камілло (1480—1544), працями якого дуже цікавився Борхес; йдеться про прочитування знаків Зодіаку, символів планет, міфологічних імен, книги Сефірот — і побудову семирівневого, розділеного на секції «мнемонічного» амфітеатру, де підписані, ніби папери в шухлядах, зберігаються найважливіші тексти, в руслі пам’яті-як-театру, пам’яті-як-бібліотеки, пам’яті-світу. Увійшовши, відвідувач потрапляє під дію магічного випромінювання, тому він не мусить згадувати, а ніби повністю занурюється в знання, осягає істину); в обох текстах фігурують цілковита темрява (метафора), коли доводиться блукати навпомацки, фігури, які треба переміщати тощо; всі обіцянки виявляються грою, «фокусами», вивертами, обманом.
Меркадо де Абасто — продовольчий ринок в Буенос-Айресі, в районі Бальванера, побудований в 1934 р. «Тигри нової чуттєвості» — алюзія на особу і діяльність італійського футуриста Філіппо Томазо Марінетті, який в 1909 р. в маніфесті «Футуризм» закликав палити книги і бібліотечні полиці, затопити музеї водою з каналів, знищити старі архітектуру і живопис, а заодно й усіх істориків, археологів, мистецтвознавців і антикварів. Футурист Марінетті пише також, що місто — це джунглі, та прославляє митця як хижака і «санітара лісу», а війну як «єдину гігієну світу». Реальний молодий Молінарі певний час був під впливом ідей Марінетті.
Абд аль-Малік — арабське чоловіче ім’я, перекладається як «раб Царя», дуже часто на арабському Сході так називали хлопчиків у династіях писарів.
Аргентинське національне свято на честь антиіспанського визвольного повстання 1810 р.
Різновид дуже м’яких спагеті, зазвичай їх подають із фаршем і грибним соусом, страва нагадує макаронну запіканку з фаршем.
Цікавий інтертекстуальний сюжет пов’язує цей текст і репортера Баудіццоне з псевдодетективним оповіданням «Текст у записнику» (1982) Хуліо Кортасара, де описуються «реалії» 1946 або 1947 рр. в Буенос-Айресі; в «Тексті у записнику» фігурують Хорхе Гарсія Боуса та Луїс М. Баудіццоне; Кортасар в принципі часто обігрує тексти Борхеса, також і ті, що були написані Борхесом у співавторстві. Реальний Луїс Баудіццоне — автор біографії Сервантеса, виданої в Буенос-Айресі в 1949 р.; на час написання «Шести головоломок…» опублікував декілька есе про життя і творчість Сервантеса, в яких Борхес виявив багато фактичних помилок і натяжок — і з якими різко полемізував.
Яків Петрович Голядкін — головний герой повісті Ф. М. Достоєвського «Двійник. Петербурзька поема», що є класичним втіленням теми допельгангера. У «Двійнику» в непримітного і чесного Голядкіна-старшого з’являється нечесний, підлий і зловорожий двійник, Голядкін-молодший. В оповіданні «Ночі сеньйора Голядкіна» обігруються деякі інші мотиви з «Двійника»: «німка, підла, гидка, безсоромна німка» — «кухмістерша» Кароліна Іванівна; Голядкін мріє одружитися з генеральською дочкою, Кларою Олсуфіївною Берендєєвою; тож подібність імен «Клара» і «Клава» теж невипадкова. Голядь, за Далем, — інородці; насправді це самоназва дослов’янського населення, зокрема, в Московії (етнічно голядь — це балти), іноді голяддю називали будь-яку неслов’янську прислугу. Енциклопедист Борхес міг знати про голядь, як знав і про Голядкіна. Для розуміння образу Голядкіна в Борхеса і Касареса має також значення і те, що Голядкін, за Достоєвським, «ходить не в масці, не інтриган, діє відкрито і йде прямою дорогою».
Арсен Люпен — головний герой романів і новел французького письменника Моріса Леблана (1864—1941); він — «добрий злодій» або ж «джентльмен-грабіжник». Для розуміння оповідання «Ночі сеньйора Голядкіна» важливо те, що Арсен Люпен є генієм перевтілень: міняє ходу, риси обличчя, колір волосся, одяг і характер. Крім того, Арсен Люпен виступає іноді не як грабіжник, а як детектив, розкриваючи злочини; він галантний у поводженні з жінками і дуже везучий. Загалом Монтенегро може вважатися специфічною пародією на Люпена, тим більше що Монтенегро (Чорногорія) — це Адріатика, а Люпен, за одною з версій, — уродженець Адріатики. Та навіть якщо йдеться про колумбійське Монтенегро, мотив мисливця за коштовностями однаково актуальний. Крім Хервасіо Монтенегро, пародією на Люпена є банда злочинців, які вбивають Голядкіна. Тобто пародіюється не тільки персонаж, а й мотив двійництва як такий.
З франц. — перевезти, доправити.
Пор.: «Детектив — це інтелектуальний жанр, що ґрунтується на фантастичному уявленні про те, що при розкритті злочину головне не доноси зрадників чи помилки злочинця, а здатність мислити» (X. Л. Борхес, «Детективна історія» (El cuento policial), 1979).
Відома іспанська актриса, сучасниця Борхеса (на 11 років від нього старша).
З франц. — дозволяти, не заважати, «хай все йде собі, як іде». Слова французького економіста Жана Клода Венсана де Гурне (1712—1759), які стали формулою невтручання держави у сферу підприємництва і торгівлі.
Мешканець міста, де є порт.
Місто в Аргентині, на р. Ріо-Терсеро (басейн Парани), в провінції Кордова, приблизно 700 км від Буенос-Айреса.
З лат. — від початку.
Неіснуючий топонім. Мококо — рід мавп (макі) із дуже специфічним верескливим голосом. Алюзія на популярну в 1920-1930-х рр. дитячу пісеньку-жарт про мавпочку-актора, що сідає у поїзд із тваринами, переспівану згодом французьким письменником і математиком Жаком Рубо (1932).
З франц. — секрети виробництва.
Пуффендорф — свідомо неправильне написання прізвища Пуфендорф; ідеться про Самуїла Пуфендорфа (1632—1694), юриста й історика, «метод» якого дуже близький до методу дона Ісидро. Потрапивши у восьмимісячний полон (він був гувернером сина данського посла при дворі короля Швеції), Пуфендорф, який не мав з собою ніяких книг, з пам’яті відтворив кілька трактатів, зокрема Гоббса, а тоді на основі цих відтворених трактатів сформулював суму аксіом, з яких вивів основні принципи юриспруденції, на яких базується сучасна європейська правова система. Особа Пуфендорфа в «Шести головоломках…» — складна метафора. Треба мати на увазі, що Пуфендорф, будучи ув’язненим, як Ісидро, приносив користь правосуддю. В зеніті слави він багато їздив із просвітницькою метою з лекціями про закон і право. Але, з огляду на величезну славу Пуфендорфа, Європою їздило не менше як кілька десятків самозванців-аферистів, які називалися його іменем. Щодо прізвища Дювернуа, то наприкінці XIX — на поч. XX ст. «Дювернуа» було на сотнях афіш по цілій Європі: Шарль-Жак, Фридерік-Ніколя, Віктор-Альфонс, Єдмон, Анрі, Жан-Батист, Шарль, Шарль-Франсуа і так далі — члени однієї родини: музиканти, композитори, співаки і т. д. Відтак «баронеса Пуффендорф-Дювернуа» сприймалося читачами-сучасниками «Шести головоломок…» як однозначна фальшивка, прізвище в дусі водевілів.
Прізвище Дювернуа однозначно асоціювалося з розкішшю, лоском і шиком.
З франц. — бідолашний.
Пор.: «Сон Сарм’єнто» з Борхесової «Книги снів»; «У Неаполі, після сходження на Везувій, тривоги дня викликали вночі жахливі кошмари замість сну, якого я так потребував…» (Д. Ф. Сарм’єнто, «Спогади про провінцію», 1851).
Бріндізі — місто на півдні Італії, важливий пасажирський, торговий і військовий порт на Адріатиці, заснування якого приписується другові Одіссея — Діомедові; одне з найдревніших міст Європи.
Ернест Ренан (1823—1892) — французький дослідник Близького Сходу, знавець древніх мов і цивілізацій, письменник, історик, філолог і філософ. Збирався стати священиком, навчався в Сорбонні та знаменитій семінарії св. Сульпіція. У 1845 р. втратив віру. Цей період свого життя Ренан описав у «Спогадах про дитинство і юність» (1883), де є фрагмент, відомий як «молитва на Акрополі».
Прізвище-фальшивка, натяк на Хуана Антоніо Бібілоні (1860—1933), аргентинського юриста і політичного діяча іспанського походження, федерального інспектора тюрем у провінції Буенос-Айрес, автора проекту реформи Цивільного кодексу Аргентини (1926).
Анаграма; в оригінальному написанні — Kosinus Vulkan. Це анаграма до Nikolaus von Kues, тобто Микола Кузанський, Микола Кузанець. Кузанус (справжнє ім’я — Ніколаус Кребс, нім. Nicolaus Krebs, Chrifftz, лат. Nicolaus Cusanus; 1401—1464) — німецький теолог, доктор канонічного права, католицький кардинал, філософ, юрист, математик. Кузанський був одним із перших творців нового сучасного способу мислення, що почав формуватися на межі Середньовіччя та Ренесансу. Гра авторів «Головоломок…» із читачем полягає, зокрема, в тому, що рідне село Миколи Кузанського прославилося своїми виноградниками і краєвидами, оскільки було розташоване в надзвичайно мальовничому місці на березі річки Мозель.
Домінго Фаустіно Сарм’єнто (1811—1888) — один із президентів Аргентини, масон, педагог, письменник і журналіст, намагався модернізувати країну; його реформи опиралися на стимулювання притоку в Аргентину білих емігрантів, насамперед із Італії, Франції, Великобританії, а також на обмеження так званої «кольорової» еміграції. Сарм'єнто ініціював геноцид проти індіанців та гаучо і переслідування метисів. Тут — натяк на його книгу «Спогади про провінцію» (1851), яку Борхес у своїй передмові (1943) назвав «невичерпною книгою», а самого Сарм'єнто — «одиноким апостолом майбутнього». Борхес написав про Сарм’єнто кілька есе і присвятив йому вірш (1964), що вважається хрестоматійним. Біографічний аспект; Джейн Арнетт де Хейзлем, прабабця Борхеса, родом із графства Стаффордшир (Великобританія), Фанні Хейзлем де Борхес — бабця Борхеса, теж британка, Кароліна Хейзлем де Суарес — двоюрідна бабця Борхеса по лінії батька; батько Борхеса дуже гордився своїм англосаксонським походженням, був перекладачем і глибоким знавцем англосаксонської культури та англомовної літератури, а також великим прихильником Сарм'єнто. Крім того, тут і далі — натяк на «Роботи і дні» Гесіода.
Хосе Фйораванті (1896—1977) — аргентинський скульптор, відомий так званим методом «прямого різьблення», без використання макетів. Тут, очевидно, — натяк на його скульптуру «Пам’ятник національному прапору» в Росаріо-де-Санта-Фе (1957, у співпраці з Альфредо Бігатті).
Хосе Хуліан Марті-і-Перес (1853—1895) — кубинський поет, публіцист і революціонер, лідер визвольного руху за звільнення Куби від іспанського поневолення. Кубинці вважають його національним героєм і називають «Апостолом незалежності». У літературних колах відомий як батько модернізму.
З франц. — земельне володіння і (або) грошове утримання, що його надавали у Франції та деяких інших європейських монархіях некоронованим членам королівської сім’ї. Тут — щось цілком безумовне, абсолютно належне, таке, що не підлягає обговоренню.
Так — із пакунком на спині — плавали контрабандисти.
З ісп. villancico, від villa — село. Вільянсіко — пісенно-танцювальний жанр, який був дуже популярним в Іспанії в XV—XVI ст. У той час вільянсіко майже точно повторює італійську балату. Але в різні періоди вільянсіко називалися різні речі: від чотириголосих вільянсіко — і до сольних пісень у супроводі віуели. Тут, очевидно, йдеться про специфічну різдвяну пісню, українським аналогом було б щось середнє між коломийкою і колядкою.