— Дев’ять років? — вигукнув Командор із таким обуренням, що здавалося, ніби зараз у нього почнеться серцевий напад. — Дев’ять років? Звичайно, Дантову «Комедію» опублікували всього лише п’ятсот років тому. А скільки вона чекала на оприлюднення?!
Із надзвичайно шляхетним виглядом Бонфанті поспішив підтримати Командора:
— Браво! Браво! Невпевненість — істинно гамлетівська риса, властивість північних народів. Римляни розуміли мистецтво геть інакше. Для них письмо — абсолютно гармонійне і надзвичайно природне заняття; це танок, а не якась варварська нудна принука; варвари намагаються монашим умертвінням плоті вбити всяку іскру натхнення, подаровану Мінервою.
Ці слова підхопив Командор:
— Той, хто не квапиться тут же занотовувати все, що прошмигує в його макітрі, — просто євнух із Сикстинської капели. Це не мужчина.
— Я також вважаю, що письменник повинен усього себе віддавати творчості, — заявив Рекена. — Але не варто боятися суперечностей, головне — це виливати на папір плутанину, яка людину перетворює на людину.
Втрутилася Маріанна:
— Ну, скажімо, коли я пишу листа до матері й починаю замислюватися, мені нічогісінько не спадає на думку, але коли я відчуваю порив і пишу під настрій, то виходить пречудово, ніби саме собою, і тут-таки заповнюються багато сторінок. Ти, Карлосе, навіть сам якось був сказав, ніби я — природжена письменниця.
— Послухай-но, Рікардо, — знову заговорила Пуміта, — ти все ж таки зваж на мою пораду. Я вважаю, що тобі потрібно сто разів подумати, перш ніж публікувати свої твори. Згадай Бустоса Домека із Санта-Фе; якось раз надрукували його оповідання, а потім з’ясувалося, що це взагалі не він написав, а Вільє де Ліль-Адан.
Рікардо різко їй відповів:
— Не минуло навіть і двох годин, як ми помирилися… А ти знову за своє…
— Заспокойтеся, Пуміто, — почав захищати його Рекена. — У романі нашого Рікардіто немає нічого від Вільє де Ліль-Адана.
— Ти просто не хочеш мене зрозуміти, Рікардо. Я кажу все це, бажаючи тобі добра. Сьогодні я дуже напружена, але завтра нам треба відверто поговорити.
Бонфанті, який прагнув закріпити свою перемогу, безапеляційно сказав:
— Рікардо занадто розважливий, щоби повестися на наживку новомодного мистецтва, яке відірвалося від наших латиноамериканських та іспанських коренів. Якщо письменник не відчуває, як у його жилах течуть життєдайні соки рідної землі, то він — déraciné.
— Я вас просто не впізнаю, Маріо, — промовив Командор. — Нарешті ви припинили своє блазенство. Справжнє мистецтво йде від землі. Цей закон спрацьовує завжди, найбільш благородне своє Маддалоні я зберігаю на дні пивниці. По цілій Європі, навіть в Америці, шедеври великих майстрів зберігають у надійних підземеллях, щоб їх не знищили, скажімо, бомби. Минулого тижня один відомий археолог приніс мені маленьку теракотову пуму, що її він привіз із розкопок у Перу. Я заплатив за неї рівно її ціну — і тепер вона зберігається в мене в третій шухляді письмового столу.
— Як? Невже це справді крихітна пума? — здивовано підняла брови Пуміта.
— Ну, власне, — відповів Англада. — Ацтекам вдалося дещо передбачити. Але ми не можемо вимагати від них занадто багато. Хоч якими футуристами-розфутуристами вони не були, все ж оцінити функціональну красу, скажімо, нашої Маріанни ацтеки однаково не зуміли б.
(Карлос Англада передав цю розмову доволі точно).
У п’ятницю вранці Рікардо Санджакомо розмовляв з доном Ісидро. Його щире горе не викликало жодних сумнівів. Він був блідий, похмурий, неголений. Зізнався, що минулої ночі не спав, а якщо точніше, то не спав уже кілька ночей.
— Це просто дико — все те, що відбувається зі мною, — глухо промовив він. — Просто дико. Ви, сеньйоре, як мені здається, прожили спокійне життя за мурами в’язниці, тож вам, певно, важко уявити, що все це означає для мене. Я багато чого пережив, але мені ніколи не траплялися проблеми, які не можна було б залагодити моментально. Скажімо, коли Доллі Сістер прийшла до мене і сказала, що в неї нібито від мене буде дитина, мій старий, від якого я взагалі не чекав розуміння в таких справах, навпаки, все блискавично залагодив: дав їй шість тисяч песо. До того ж, скажу чесно, іноді я просто зриваюся. Минулого разу в Карраско я програв у рулетку всі гроші — аж до останнього сентесімо. Це було незабутнє видовище, місцевим типам, щоправда, довелося попріти, щоби втягнути мене в гру, зате потім я за двадцять хвилин розпрощався з двадцятьма тисячами песо. Уявляєте, я навіть не мав за що подзвонити до Буенос-Айреса. І що ви собі думаєте? Знову все зійшло з рук. Я викрутився ipso facto. До мене підсів якийсь гугнявий курдупель; він дуже уважно спостерігав за грою — і позичив мені на носа п’ять тисяч песо. На другий день я повернувся на віллу «Кастелламаре»; у мене в кишені були хоч якісь гроші — принаймні п’ять тисяч замість тих двадцяти, що їх зцідили з мене уругвайці. А гугнявому я помахав ручкою.
Про історії з жінками взагалі не варто говорити. Як хочете розважитися, то поцікавтеся у Міккі Монтенегро, який з мене звір. І так у всьому; якби ви знали, як я вчуся! Адже я навіть не відкриваю книжок, а коли настає день іспиту, все залагоджується саме собою! Тепер мій старий, задля того, щоб я якнайшвидше забув цілу історію з Пумітою, вирішив запхати мене в політику. Доктор Сапонаро, цей хитрий лис, стверджує, що не знає, яка партія мені більше підходить, та він готовий битися об заклад, що в наступному таймі я опинюся в конгресі. Те саме — з грою в поло. У кого найкращі коники? Хто був найсильнішим у Тортутасі? Гадаю, я можу більше не продовжувати, боюся, що моя розповідь вас замучить.
Тільки повірте, це не хизування чи вихваляння, я говорю не заради приємності просто потеревенити, як Барсіна, що мало не стала моєю невісткою, чи як її чоловік, який постійно намагається говорити, наприклад, про футбол, хоча зовсім нічого в ньому не тямить. Ні, я хочу, щоби ви уявили собі цілу картину. Отже, я збирався одружитися з Пумітою, яка, звичайно, мала деякі химерні примхи, але загалом була чудовою дівчиною. І ось уночі хтось отруїв її ціаністим калієм, а ми знайшли її вже мертвою. Спочатку казали, нібито вона наклала на себе руки. Маячня — адже ми збиралися одружитися! Ніхто не повірить, що я вирішив дати своє прізвище якійсь божевільній, здатній на самогубство. Потім вирішили, що вона випила отруту через неуважність; ну, але ж для цього треба було бути зовсім дурною! Тепер нам підкинули ще одну версію — вбивство. Тобто всі ми опиняємося під підозрою. Що я можу на це сказати? Якщо вибирати між убивством та самогубством, то мене більше влаштовує останнє, хоча це — казна-що і маячня.
— Слухай, красунчику, з такими балачками ця тюрма невдовзі перетвориться на театр Белісаріо Ролдана. Варто тільки мені кліпнути, як відразу ж починається: один блазень приходить із казочкою про знаки Зодіаку, другий верзе не знати що про поїзд, який нібито ніде не зупиняється, а тепер я маю вислуховувати про сеньйориту на виданні, яка не наклала на себе руки, не випила через помилку отруту, а ще, безумовно, її ніхто не вбивав. Я думаю, помічник комісара Грондоне мав би віддати наказ, щоб отаких-от відвідувачів, як тільки вони сюди до мене прийдуть, відразу кидати за ґрати.
— Але ж я хочу допомогти вам, сеньйоре Пароді, точніше, насправді я хотів сказати, що хочу просити вас, аби ви мені допомогли…
— Чудово. Це міняє справу. Отже, давайте за порядком. Покійна справді аж так мріяла вийти за вас заміж? Ви впевнені?
— Як і в тому, що я — син свого батька. Пуміта була трохи екзальтованою, але мене вона дуже любила.
— А тепер уважно вислухайте мої питання. Вона була вагітна? Хто-небудь до неї залицявся? Їй були потрібні гроші? Вона була хвора? Може, ви встигли їй остогиднути?
Санджакомо подумав-подумав — і на всі ці питання відповів «ні».
— А тепер розкажіть мені про її снодійне.
— Ми не хотіли, щоби вона пила снодійне. Але вона купувала пачку за пачкою — і завжди ховала порошки у себе в кімнаті.
— Ви мали змогу заходити до неї в кімнату? Хто ще міг туди зайти?
— Та насправді будь-хто, — переконано відповів молодик. — Знаєте, двері всіх спалень цього будинку виходять на галерею зі статуями.
Дев’ятнадцятого липня до камери номер двісті сімдесят три вихором залетів Маріо Бонфанті. Він різко скинув із плечей білий габардиновий плащ, зняв фетрового капелюха з ворсом, жбурнув на тюремну лавку ціпок і, клацнувши briquet, закурив модну люльку, виготовлену з сепіоліту; далі Бонфанті вийняв із внутрішньої кишені прямокутний замшевий клаптик гірчичного кольору і акуратно протер затемнені окуляри-консерви. Потім вдихнув і видихнув повітря — це тривало протягом двох-трьох хвилин, і від його дихання раз по раз здіймалися лискучий шарф та щільний атласний жилет у горошок. Після цього прозвучав дзвінкий італійський голос із ноткою іберійської шепелявості. Гість говорив упевнено, владно, цілячи слова крізь зуби:
— До вас, майстре Пароді, певно, дійшли чутки про підступні інтриги поліцейських нишпорок? Зізнаюся, мене, людину, що більше схильна до премудростей науки, ніж до кнування злочинних задумів, усе це застало зненацька. Слідчі стверджують, що самогубство Пуміти насправді було вбивством. Але гірше те, що ці доморощені Едгари Воллеси почали поглядати скоса на мене.
Я палкий прихильник футуризму, фантаст-пурвенірист; кілька днів тому я вирішив, що корисно здійснити «веселі оглядини» любовних листів, які зберігаю. Я запрагнув духовно очиститися, звільнитися від сентиментального баласту. Не згадуватиму ім’я дами, бо ні для мене, ані для вас, доне Ісидро Пароді, не важлива патрономічна достеменність. За допомогою такої briquet, вибачте мене за вимушений галліцизм, — додав цей Бонфуа і велично помахав у повітрі доволі масивною штукенцією, — я розпалив у себе в каміні розкішне вогнище. Так ось, нишпорки здійняли через це шалений галас. За цю невинну піротехнічну забаву я заплатив вікендом у тюрмі Вілла-Девото, мене жорстоко розлучили з моїм куривом та з моїм незамінним листком паперу. Звичайно, спершу я був готовий боротися з ними до кінця, аж до цілковитої перемоги. Але запал мій уже минув, тепер навіть у бульйоні мені ввижаються гидотні фізіономії слідчих. До вас я прийшов, щоб отримати чесну відповідь: чи дійсно мені щось загрожує?
— Так, загрожує. Боюся, що після Страшного суду ви ще цілу вічність будете гріховодити язиком. Я раджу вам притримати коней, бо про вас подумають, ніби ви якийсь нікчема-галлісієць. Досить клеїти дурня, краще розкажіть мені все, що ви знаєте про смерть Рікардо Санджакомо.
— До ваших послуг усі доступні мені висловлювання і все моє красномовство, а це — наче ріг достатку. Я легко зможу змалювати вам картину того, що сталося. Я не приховуватиму від вашого проникливого погляду, вельмишановний Пароді, що смерть Пуміти дуже підкосила Рікардо, а точніше, зовсім вибила його з сідла. Донья Маріанна Руїс Вільальба де Англада не жартувала, коли з притаманною їй безпосередністю стверджувала, нібито «коні для гри у поло — це все, що цікавить Рікардо»; тож уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що він у припадку поганого настрою продав якомусь об’їждчику коней із City Bell свої прекрасні конюшні, а вони ж бо ще зовсім недавно були чи не найбільшою його втіхою; аж зненацька він став до них зовсім байдужий, і навіть почав ставитися до них із деякою відразою. Він був немов напівмертвий. Із глибокого смутку Рікардо не вивела навіть публікація його роману-хроніки «Опівденна шпага», а я особисто готував цей роман до друку, як істинний ветеран подібних арен ви без жодних зусиль зможете розпізнати в ньому й оцінити чимало слідів мого власного стилю, і це не просто якісь вкраплення в тілі тексту — це перлини завбільшки як страусяче яйце. І причиною всього цього була доброта Командора, його непоборна слабкість: батько, щоби вивести сина з печалі, потай від нього так пришвидшив видання книжки, що той не встиг і оком зморгнути; відтак старий вручив своєму синові шістсот п’ятдесят примірників на дорогому ватмані, формату Teufelsbibel; одночасно з цим Командор розвинув надзвичайно бурхливу діяльність у різних напрямках: радився з домашніми лікарями, вів переговори з якимись підозрілими типами, на вигляд — банкірами, зустрівся з баронесою де Сервус, якій так подобається розмахувати патерицею Союзу антиєврейської допомоги, при цьому відмовився давати їй гроші на її справу. Ще Командор поділив свої статки на дві нерівні частини. Більшу віддав своєму законному синові, вклавши ці воістину неймовірні гроші у підземну залізницю, призначену для мільйона людей, які приїжджають подивитися на Діву Марію із Сотерраньйо; це обіцяло трикратне примноження капіталу за п’ять років. Меншу частину він заповів Елісео Рекені — синові, що народився з доброї війни, причому якраз ці гроші Командор вклав у вельми скромні цінні папери. При цьому Командор без крихти сорому затримував мою зарплатню, але з дивовижним спокоєм пробачав фінансове нехлюйство керуючому друкарнею.
А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації «Шпаги» Хосе Марія Пеман написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: «Хай мерці ховають своїх покійників». Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше — точніше, навіть життєво необхідно — забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано — зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд — доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з «Рудерверейна» проти коломбін «Нептунії». Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу «Графіко» було пошматовано ножицями — і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.
Тиждень по тому Рікардо сказав мені: «Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення». Як бачите, я повторюю ipsissima verba покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з’являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання — або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м’якістю прикував його до місця — він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.
Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя — нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як Рікардо мав їх досхочу.
А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра, написавши, що жінка — це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз — тим же ліфтом «Отіс», який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда — саме тут вона зароджується, в цьому місці — її зав’язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб’язність і надіслав їй свою книжку «Все вже сказав Гонгора» (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої «Пошуки арагонізмів у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука» — це розкішне видання до неї додому привіз кур’єр із найдорожчого поштового відділення міста. І я ламаю голову, постійно запитуючи себе: в якому емоційному стані був Рікардо, якщо ноги занесли його до цієї нори. Сам я з гордістю можу сказати, що забув туди дорогу раз і назавжди, адже на світі немає радощів, за які варто платити настільки завищену ціну. Ну, але де гріх, там розплата: після неприємної розмови з англосаксонкою Рікардо вийшов від неї в дуже поганому настрої, він жував і пережовував гіркий плід своєї поразки, а з-під його капелюха рвалися назовні іскри шаленства. Та не встиг Рікардо відійти від особняка іноземки — між вулицями Хункаль та Есмеральда, якщо зовсім точно, — як він відчув приплив рішучості й відразу взяв таксі, котре після досить довгої поїздки привезло його до невеликого пансіонату по вулиці Майпу, 900.
Легкокрилий зефір надував його вітрила; у цьому відлюдному місці, де ніколи не буває натовпів, жила і живе донині, поклоняючись богові Долару, міс Емі Еванс; ця особа не зрікається своєї жіночої натури, припадаючи при цьому то до одного горизонту, то до другого, пробуючи на смак різні землі та різні країни, а якщо вже зовсім конкретно, то вона працює в тому ж таки панамериканському консорціумі, місцеве відділення якого очолює Хервасіо Монтенегро. Мета цієї організації гідна всіляких похвал: консорціум сприяє міграції південноамериканських жінок, «наших латинських сестер», як вишукано висловлюється міс Еванс, — до Солт-Лейк-Сіті та на зелені ферми в цілій окрузі.
Час для міс Еванс — золото. І все ж ця дама присвятила Рікардо mauvais quart d’heure, відірвавшись від решти своїх невідкладних справ, і великодушно прийняла його як друга, хоча після заручин, що так трагічно закінчилися, він уникав її товариства. Зазвичай десяти хвилин спілкування з міс Еванс вистачає, щоби поганий емоційний стан суттєво покращився. Але Рікардо — біда та й годі! — сів у ліфт у страшному відчаї та зі словом «самогубство» в палаючих очах, і це легко могла побачити будь-яка достатньо спостережлива людина.