Коли тебе оповиває чорна меланхолія, важко знайти ліки, здатні зрівнятися з простою і такою звичною для нас Природою, коли краса, чутливо відгукуючись на поклик квітня, м’яко та щедро розливається долинами та схилами. Рікардо, спізнавши досвід невдач, запрагнув усамітнення десь поза містом — і, навіть не замислюючись, вирушив до Авельянеди. Старий будинок Монтенегро відчинив йому назустріч усі свої засклені двері з важкими портьєрами. Амфітріон, у приступі радощів, був готовий на геть-усе, він узяв і надягнув собі на голову трохи завеликий лавровий вінок, пересипаючи свої теревені грубими жартами та примітивними анекдотами, врешті почав віщувати, немов оракул, і намолов стільки дурниць, що вкрай розчарований Рікардо впав у відчай і поквапився якомога швидше повернутися на віллу «Касталламаре», причому він так туди поспішав, наче за ним бігли двадцять тисяч чортів. Передпокої темряви за крок до божевілля, холи перед володіннями самогубства: цього вечора Рікардо так і не вдалося ні з ким поговорити, ніхто не зміг підняти йому настрій, ніхто не став йому другом та філософом; на його біду, він застряг у щонайгіршій твані, почавши розмову з неприкаяним Кроче, ще нудотнішим та сухішим, ніж цифри в його бухгалтерських книгах.
Три дні вбив наш Рікардо, вислуховуючи це нудне та вельми некорисне просторікування. Але у п’ятницю його раптом осяяло, і він прийшов motu ргоріо до моєї кімнати. Я, щоб звільнити його душу від зарази, так би мовити, продезінфікувати її, запропонував йому прочитати плід каторжної роботи — підготовану мною коректуру перевидання «Аріеля» Родо від маестро, котрий, за словами Гонсалеса Бланко, «перевищує Хуана Валеру в гнучкості, Переса Гальдоса — в елегантності, Пардо Басан — у вишуканості, Переду — в актуальності, Вальє-Інклана — в теорії, Асоріна — в силі пристрасті критики». Можу посперечатися: будь-хто інший на моєму місці дав би Рікардо якусь гидку кашку, аби тільки не це люте зілля. Рікардо всього лише на кілька хвилин поринув у своє магнетичне заняття, а потім наш смертник попрощався зі мною: вкрай безцеремонно і нетерпляче. Я хотів запропонувати йому прочитати ще дещо, але не встиг надягнути на носа окуляри, як на іншому кінці галереї пролунав страхітливий постріл.
Я вибіг з кімнати і зіткнувся з Рекеною. Двері до спальні Рікардо було привідчинено. На підлозі, заливаючи грішною кров’ю кільянго, лежав труп. Револьвер був іще теплий; він охороняв вічний сон покійного.
Я готовий зробити заяву, щоби всі це почули. Рішення Рікардо не було спонтанним. Це доводить і підтверджує ганебна записка, що її він залишив: така вбога, наче автор нічого не знав про багатство нашої мови, така млява, ніби її писав якийсь недолугий халтурник, що не володів необхідним stock прикметників; ще й цілком позбавлена смаку, бо в ній не було жодного натяку на гру слів. І це ще раз доводить те, про що я раз по раз говорю з кафедри: випускники наших так званих колехіо не мають ані найменшого уявлення про сокровенні таємниці словників. Я прочитаю вам цю записку, і ви моментально поповните лави найбільш непримиренних учасників хресного походу за добрий стиль.
Ось послання від Рікардо, яке прочитав Бонфанті за кілька хвилин до того, як Ісидро Пароді випровадив його за двері:
Найгірше у тому всьому — що я завжди був щасливим. Тепер усе змінилося — і буде змінюватися ще. Я йду з життя, бо нічого не можу зрозуміти. Я не можу попрощатися з Пумітою, оскільки вона вже померла. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали.
Прощавайте і забудьте мене.
Рікардо Санджакомо Пілар, 11 липня 1941 р.
Невдовзі до Пароді прийшов з візитом Бернардо Кастільйо — лікар родини Санджакомо. Їхня розмова була довгою і конфіденційною. Такою ж довгою і конфіденційною була розмова дона Ісидро з управителем Джованні Кроче, яка теж відбулася цими днями.
У п’ятницю 17 липня 1942 року Маріо Бонфанті — в заяложеному плащі, прим’ятому капелюсі, збляклій шотландській краватці та яскравому светрі від Расінга — зніяковіло увійшов до камери номер двісті сімдесят три. Він рухався незграбно, тому що в руках ніс величезний таріль, прикритий білосніжною серветкою.
— Боєприпаси для рота! — закричав він. — Я ще навіть не встигну перерахувати всі пальці на одній руці, як ви вже облизуватимете свої, любий мій Пароді. Млинці з листкового тіста з медом! І приготували їх смагляві руки — добре вам відомі. А таріль, на якій лежать ці млинці, прикрашена гербом із девізом «Ніс jacet», що належить нашій княгині.
Його зупинив ціпок із Малаки. Ним, наче шпагою, розмахував Хервасіо Монтенегро; здавалося, він перетворився на трьох мушкетерів водночас: монокль а-ля Чемберлен, чорні романтичні вусики, шкіряний плащ з вилогами і високим коміром із видри, широка краватка з аґрафкою марки «Мендакс», взуття від Німбо, рукавиці від Баллінгтона.
— Щасливий вас бачити, любий мій Пароді, — люб’язно промовив Монтенегро. — Прошу пробачити моєму секретареві за fadaise. Нас важко засліпити софізмами Сьюдадели і Сан-Фернандо, будь-який розсудливий чоловік визнає, що Авельянеда заслуговує на якомога поважніше ставлення до себе. Я не втомлююся нагадувати Бонфанті, що цей його набір повторів та архаїзмів виглядає вкрай vieux jeu і недоречно; даремно я намагаюся скеровувати його в його читанні: Анатоль Франс, Оскар Вайльд, дон Хуан Валера, Фрадіке Мендес і Роберто Гаче — навіть вони так і не змогли приборкати його бентежну натуру. Бонфанті, перестаньте, будь ласка, бути таким упертим і бунтувати, відставте нарешті ці млинці, які вам вдалося успішно донести аж сюди, — і йдіть motu ргоргіо, на Ла-Роса-Формада, Коста-Рика, 5791 у санітарне управління, де ваша присутність виявиться кориснішою.
Бонфанті пробурмотів цілий набір загальноприйнятих слів: «низький уклін, завжди до ваших послуг, щасливий бути корисним, цілую ручки», а тоді з честю вислизнув.
— Ви, доне Монтенегро, доки ви ще не взялися до справи, — попросив Пароді, — зробите мені приємність, якщо відчините віконечко, бо інакше ми тут задихнемося: ці млинці, судячи з усього, смажилися на смальці.
Монтенегро, меткий, немов дуелянт, вистрибнув на лавку і виконав прохання маестро. Потім зіскочив униз, але в особливий спосіб, так ніби він виступав перед публікою.
— Отже, настала година, — сказав він, уважно зиркнувши на розтоптаний недопалок. Потім сягнув по масивний золотий годинник, накрутив його і подивився на циферблат.
— Сьогодні сімнадцяте липня, рівно рік тому ви розгадали моторошну таємницю вілли «Кастелламаре». А тепер — у цій дружній атмосфері — я хочу підняти келих і нагадати вам, що тоді ви пообіцяли: через рік, тобто якраз сьогодні, ви відверто розкажете, що ж там усе-таки відбулося? Я не буду кривити душею, любий Пароді, фантазер іноді перемагає в мені ділову людину, літератора, і я навіть придумав страшенно цікаву теорію. Можливо, ви, з вашим гострим і чіпким розумом, зможете додати до цієї теорії, до цієї шляхетної інтелектуальної конструкції окремі корисні деталі. Я не належу до категорії архітекторів-самітників; погляньте, я простягаю руку за вашою дорогоцінною піщинкою, але залишаю за собою право — cela va sans dire — відкинути сумнівні та неправдоподібні висновки.
— Не переживайте, — сказав Пароді. — Ваша піщинка буде подібна до моєї, а надто якщо ви почнете розповідати першим. Вам слово, друже мій Монтенегро. Як мовиться, перші зернятка маїсу — папугам.
Монтенегро швидко відповів:
— Ні, нізащо! Après vous messieurs les Anglais. Не хочу від вас приховувати, моє зацікавлення цією справою вельми ослабло, і це дуже дивно. Мене розчарував Командор: мені здавалося, що він значно міцніший чоловік. Він помер (приготуйтеся до пронизливої метафори) на вулиці. Того, що розпродували після суду, ледве вистачило, щоби покрити борги. Не сперечаюся, ситуації Рекени можна хіба що позаздрити, до того ж я придбав на цих enchères Гамбурзьку ораторію та ферму тапірів, усе — за сміховинно низькими цінами, тож я здійснив дуже вигідну покупку. Княгині теж гріх нарікати, вона перехопила у заморського плебсу теракотову змію з fouilles із Перу, якраз ту, яку Командор зберігав у шухляді письмового столу; а тепер ця змія, наче королева, випромінює міфологічну чарівливість у нашому холі. Pardon, адже я минулого разу вже розповідав вам про цю змію, що має властивість інфікувати душу незрозумілою тривогою. Я людина з вишуканим смаком, тож збирався залишити за собою бронзу Боччоні, ефектного і таємничого монстра, але мусив від нього відмовитися, бо прекрасна Маріанна, вибачте, я хотів сказати — сеньйора де Англада, щойно побачивши, прикипіла до нього серцем, і через це я вирішив шляхетно відступитися. Мій гамбіт було винагороджено, атмосфера наших відносин тепер по-літньому тепла. Але я відволікся сам — і відволік вас, дорогий Пароді. Я не можу дочекатися вашої розповіді й наперед готовий висловити вам цілковите схвалення того, що я почую. До того ж я маю право вести цю нашу розмову з гордо піднятою головою. Звичайно, ці слова можуть викликати усмішку в гострих на язик людей, але ви ж то знаєте, що я свій борг заплатив сповна. Я скрупульозно виконав пункт за пунктом, як і обіцяв: коротко передав вам суть моїх розмов із баронесою де Сервус, з Лолою Вікунією де Кройф та з одержимою fausse maigre Долорес Вавасер. Я пішов на різного штибу хитрощі й навіть погрози й добився, щоб Джованні Кроче, цей Катон бухгалтерської справи, ризикнув своїм авторитетом і відвідав вашу камеру, перш ніж він вирішить утекти. Я роздобув для вас примірник убивчої брошури з отруйним вмістом, яка розлетілася по всій столиці та в її околицях; її автор, пишучи під маскою аноніма (ще й при відкритому кенотафі), виставив себе на посміховисько, демонструючи публіці приклади збігів і паралелей між романом Рікардо та «Святою віце-королевою» Пемана, при тому що це якраз той роман, який літературні вчителі Рікардо запропонували йому яко найдостойніший взірець. На щастя, цей дон Гайферос, а звати його доктором Севаско, сотворив чудо, він доклав максимум зусиль — і таки довів, що хоча жалюгідний романчик Рікардо переспівує окремі розділи з твору Пемана (і такі збіги не можна вибачити, бо це аж ніяк не перший спалах натхнення), та все ж цей роман варто прочитувати радше як факсиміле «Лотерейного білета» Поля Груссака, ось тільки дія роману перенесена, насправді — досить незграбно, у сімнадцяте століття і спритно закручена довкола сенсаційного винаходу — відкриття рятівної благодаті рекрутування до війська.
Parlons d’autre chose. Виконуючи щонайдивніші ваші забаганки, шановний Пароді, я вмовив доктора Кастільйо, цього Блакмана, поведеного на хлібі з висівками і хлібному сикері, він обіцяв, що ненадовго відірветься від свого цілительства мінеральною водичкою і подивиться на вас досвідченим оком лікаря.
— Досить корчити дурня! — перебив його детектив. — В історії сім’ї Санджакомо накручено стільки, скільки обертів нізащо не зробить жоден годинник у світі. Знаєте, я почав зводити кінці з кінцями того дня, коли дон Англада і сеньйора Барсіна описали мені суперечку, що сталася в домі Командора напередодні першого вбивства. А все те, що потім розповіли мені вже покійний Рікардо, Маріо Бонфанті, ви, а також управитель і лікар, тільки підтвердило мої здогади. А лист нещасного переконав мене остаточно. Як казав Ернесто Понсіо:
Навіть смерть старого Санджакомо і ця анонімна книжка, що її ви принесли, виявилися корисними, щоби розгадати цю таємницю. Якби я не знав дона Англада, то подумав би, що він нарешті прозрів. Доказ — його розповідь про смерть Пуміти, він почав її з приїзду старого Санджакомо в Росаріо. Устами дурнів часом промовляє істина, саме в цей момент та в цьому місці якраз і почалася ціла ця історія. Ті, хто служить у поліції, ганяються, як правило, за найсвіжішими подіями та плітками. Тому вони нічого не виявили: адже їх зацікавили тільки Пуміта, вілла «Кастелламаре» і сорок перший рік. А я стільки часу провів в ув’язненні, що зробився неабияким істориком. Мені подобається заглядати у часи, коли я сам іще був молодий, коли мене ще не встигли запроторити до тюрми. Я мав тоді двох-трьох друзів-земляків, з якими міг розважатися. Історія, повторюся, сягає корінням у далеке минуле, а Командор тут — головна карта. Давайте пильно придивимося до цього чужоземця. У двадцять першому році він, як сказав дон Англада, мало не зійшов з розуму. То що з ним таке сталося? Померла його дружина, її до нього привезли з Італії. Але ж він її дуже мало знав. Ви можете собі уявити, щоб така особа, як Командор, божеволіла через таку дрібницю? Ой ні-ні, ви тільки дайте мені можливість — і я плюну в очі кожному, хто таке каже. За словами того ж Англада, він нітрохи не менше оплакував смерть свого друга — графа Ізидоро Фоско. Я не можу в це повірити, суцільна маячня! Граф був мільйонером, консулом, нашому героєві, звичайному сміттяреві, він не давав нічого, крім порад. Смерть такого друга — це радше полегкість, хіба що ви з нього можете щось витягувати. До того ж справи у Санджакомо в той час ішли цілком непогано: всю італійську армію він завалив ревенем, продаючи його за ціною найкращих продовольчих товарів, за це йому навіть звання командора присвоїли. То що ж із ним сталося? А одна, друже мій, надзвичайно банальна річ. Італійка з графом Фоско жорстоко над ним поглумилися. Ще гіршим, щоправда, було те, що коли Санджакомо дізнався про зраду дружини, двійко підлих брехунів — і він, і вона — вже не жили.
Ви й самі чудово знаєте про мстивість та злопам’ятність уродженців Калабрії. Командор, якому не вдалося покарати дружину і покровителя-дворушника, вирішив помотатися їхньому синочкові — Рікардо.
Будь-яка людина, опанована думками про помсту, познущалася б трохи, по суті, з байстрюка — та й годі! Але старого Санджакомо ненависть надихнула на жорстокий, вишуканий та вигадливий план. Він придумав дещо таке, до чого не додумався б навіть сам Мітре, і втілив задумане з такою рафінованою спритністю та майстерністю, що залишається хіба що зняти перед Командором капелюха. Командор наперед розписав усе життя Рікардо, запланувавши, що перші двадцять його років будуть щасливими, а наступні двадцять — нещасними. Хочете вірте, хочете ні, але в житті Рікардо не було нічого випадкового. Давайте спробуємо почати зі зрозумілої для вас матерії — з жінок. Згадаймо баронесу де Сервус, Сістер, Долорес і Вікунью; всі ці романчики влаштував старий, а Рікардо навіть нічого не запідозрив. Зрештою, чому це я пояснюю вам, доне Монтенегро, ці речі? Ви ж бо розпаслися, мов той бичок, саме на таких делікатних комісіях. Навіть зустріч Рікардо з Пумітою здається мені підлаштованою — точнісінько як і вибори в Ла-Ріоха. З навчанням на юридичному і складанням іспитів — те саме. Хлопчисько не переймався нічим, нічого не робив, а на нього зливою падали найкращі оцінки. І на шляху в політику його очікувало б те саме: кар’єра забезпечена, тільки плати. Чесне слово, все залагоджувалося лише у такий спосіб. Згадайте історію з шістьома тисячами песо, що ними Санджакомо відкупився від Доллі Сістер; згадайте гугнявого курдупеля, що начебто випадково трапився Рікардо в Монтевідео. Його був послав Командор. Докази? Курдупель навіть не намагався повернути оті свої п’ять тисяч золотом, позичених хлопцеві. Тоді — історія з романом. Ви самі нещодавно сказали, що в цій справі наставниками Рікардо були Рекена і Маріо Бонфанті. Рекена напередодні смерті Пуміти обмовився: сказав, що страшенно зайнятий, тому що Рікардо закінчує свій роман. Якщо бути зовсім точним, книженцією займався саме він, Рекена. А потім до цього доклався і Бонфанті, причому його вклад був таки нічогенький, він сам казав, — «завбільшки як страусяче яйце».
І ось ми наближаємося до сорок першого року. Рікардо весь час упевнений, що все, що робить, він робить за власним бажанням, як і кожен із нас, а насправді він є пішаком у чужій грі. Його заручили з Пумітою — дівчиною, поза всяким сумнівом, вельми достойною. Все йшло як по маслу, одначе раптом батько, який у своїй гордині вирішив, нібито він — пан чужої долі, зауважив, що й сам став іграшкою в руках фатуму. Його підвело здоров’я, відтак лікар Кастільйо озвучив вирок: жити Командорові залишилося не більше року.
Лікар може стверджувати що завгодно відносно назви хвороби, але я думаю, що його остаточно вбив спазм серця, як і Таволару. Пісенька Санджакомо мала невдовзі урватися. Тож на нього в цей рік, який йому залишився, чекали останні радощі та всі можливі нещастя. Командор вирішив максимально прискорити свій прикінцевий танок. Однак під час вечері двадцять третього червня Пуміта натякнула, що розгадала його задум, хоча просто в очі вона, звісно, нічого не сказала. Адже розмова відбувалася зовсім не тет-а-тет. Вона почала говорити про біографів. Згадала якогось Хуареса, котрому спершу влаштовували суцільні перемоги, а потім із нього зробили найбільшого невдаху з-поміж смертних. Старий Санджакомо намагався перевести розмову в інше русло, але Пуміта раз по раз повторювала, що в житті окремих людей не буває нічого випадкового. В якусь мить вона згадала про зошит, в якому батько Рікардо вів свій щоденник; причому вона зробила це навмисно, даючи йому зрозуміти, що вона прочитала весь цей щоденник. Санджакомо, щоби переконатися, що вона не блефує, влаштував їй перевірку: заговорив про теракотову фігурку, що її він купив в одного росіянина і зберігав у себе в письмовому столі, у тій же шухляді, де лежав і щоденник. Він сказав, нібито це була пума, проте Пуміта, знаючи, що йдеться про змію, зрадила себе. Вона нишпорила в шухлядах із ревнощів: Пуміта шукала листи Рікардо. Листів не виявилося, був тільки зошит Командора. Вона уважно прочитала все, що там було написано, і дізналася про підступний план. Впродовж розмови того вечора вона зробила багато вкрай небезпечних помилок, а головне — заявила, що наступного дня хоче відверто поговорити з Рікардо. Старий, аби врятувати свій план, придуманий так досконало і з такою ненавистю, постановив убити Пуміту. Він підмішав отруту до ліків, які вона приймала перед сном. Ви ж пам’ятаєте, що Рікардо казав про її ліки на комоді. Пробратися до спальні було дуже просто. Двері з усіх кімнат вели на галерею зі статуями.
Нагадаю ще деякі подробиці цієї розмови. Дівчина попросила Рікардо відкласти публікацію роману на кілька років. Санджакомо це жодним чином не влаштовувало, він мріяв, щоб вийшла ця книжка, а відразу за нею — брошурка, розвінчуючи плагіат. Я думаю, що брошурку писав Англада, він сам говорив, що залишався там, бо нібито працював над історією кіно. І тут же обмовився, що будь-яка начитана людина помітить, що роман Рікардо повністю списаний.
Оскільки закон не дозволяв старому Санджакомо залишити Рікардо без спадку, Командор вирішив збанкрутувати. За частку, визначену для Рекени, він вирішив купити цінні папери, які не приносили значного прибутку, але зате були надійними. А частку Рікардо він вклав у підземну залізницю. Варто подивитися, який дохід від неї очікується, щоб зрозуміти, що це був украй ризикований вибір. До того ж Кроче мав рильце в пушку: він крав у Рікардо без крихти совісті, проте Командор його не чіпав, адже це додавало певності, що його син ніколи не отримає нічого з цих коштів.
Невдовзі з грошима стало сутужно. Бонфанті урізали його платню, баронесі відмовили у пожертвах до її фонду, Рікардо навіть довелося продати своїх поні для гри в поло.
Бідолашний, адже він ніколи ні в чому не знав нестатку! Шукаючи підтримки, він подався до баронеси, але та, лютуючи через його батька, сказала, що фліртувала і любилася з ним тільки тому, що їй за це платив Командор. Рікардо бачив, що в його долі все дуже помінялося, причому надзвичайно різко, але не розумів причини. Його стали мучити сумніви — і він пішов спочатку до Доллі Сістер, а потім — до Еванс; обидві зізналися, що якщо раніше і приймали його в себе, то тільки тому, що мали домовленість зі старим Санджакомо. Потім Рікардо відвідав вас. Ви сказали йому, що саме ви якраз і влаштовували зустрічі з цими жінками. Чи не так?
— Ну що ж! Кесарю — кесареве, — промимрив Монтенегро нудотним, як у судді, голосом, вдаючи, ніби позіхає. — Ви ж і самі чудово знаєте, що постановка подібних сердечних ententes зробилася моєю другою натурою.
— Рікардо, занепокоєний відсутністю грошей, порозмовляв з Кроче, як наслідок — він з’ясував, що Командор збанкрутував навмисно.
Рікардо збентежило і смертельно принизило це відкриття: ціле його життя було відвертою фальшивкою, суцільним обманом. Це так, як коли б вам хтось сказав, що ви — зовсім інша людина. Рікардо був про себе вельми високої думки, а тепер він несподівано дізнався, що все його минуле, всі його здобутки — справа батькових рук, причому сам батько ні з того ні з сього перетворився на ворога і готував синові цілковитий крах. Відтак Рікардо вирішив, що жити далі йому не варто. Рікардо не пішов скаржитися, не сказав Командорові жодного слова докору, бо він і далі його любив, але написав листа, в якому прощався з усіма, причому батько мав зрозуміти також і прихований сенс послання. Ось яким був цей лист:
…Тепер усе змінилося, і буде змінюватися ще. Те, що зробив для мене мій батько, не зумів зробити жоден інший батько на світі; хочу, щоб ви всі про це знали…
Можливо, тому, що я стільки років прожив у цьому закладі, я перестав вірити у покарання. Кожен повинен сам дати раду зі своїм гріхом. Чесні та порядні люди не можуть ставати катами для інших людей. Командорові залишалося всього лише декілька місяців життя, тож для чого було їх отруювати, виводити на чисту воду його самого та його злочини, ворушити без будь-якої користі оце осине гніздо, піднімаючи на ноги адвокатів, суддів, поліцейських?
Пухато, 4 серпня 1942 р.
Світлій пам’яті Франца Кафки
В’язень камери номер двісті сімдесят три дон Ісидро Пароді зустрів свого відвідувача не надто люб’язно: «Ще один компадрито, який вирішив мені понадокучати», — майнуло у нього в голові. Він наче аж забув, що двадцять років тому і сам був справжнім креолом: так само затягував слова, шепелявив і бурхливо жестикулював.
Туліо Савастано поправив вузол на краватці й жбурнув свій м’який коричневий капелюх на тюремну лавчину. Перед Пароді стояв красунчик — чорноволосий, вилощений, і було в ньому щось доволі неприємне.
— Сеньйор Молінарі казав мені вас трохи посуятити, — почав він пояснювати мету візиту. — Я прийшов через криваве діло — те, що в готелі «Ель Нуево Імпарсіаль». Штука ця дуже загадкова, знаєте, скільки світлих голів гибить над нею? Я хочу, щоб ви дещо вивели на світ божий, не забудьте хіба, що я тут з чистого патріотизму; як по-правді, то слідчі з поліції точать на мене зуба, але я знаю, що коли доходить до загадок, то ви — звір. Тому розкажу вам, що і як було grosso modo і без викрутасів, бо вони суперечать моїй натурі.
Станом на зараз я — після різних життєвих перипетій — трохи придрейфив свій компас. Тепер-от стою посеред рівнини і зимно дивлюся на все, що відбувається довкола. І не надто рву жили, щоб заробити якесь сентаво. Розумна людина без суєти візьме і вичекає, діжде моменту — і в правильний час доля просто подасть їй руку. Ви будете сміятися, але я вам скажу, що вже минув рік, як ноги моєї не було на базарі в Абасто. Товариші мої скоро перестануть мене впізнавати і будуть запитувати при зустрічі: «А хто це такий до нас прийшов?» Якщо ж я туди заскочу з фургоном, то від здивування всі просто повідкривають роти. Коротше, я, як то кажуть, вирішив піти бічною дорогою. Конкретно — кинув якір в готелі «Ель Нуево Імпарсіаль», Кангало, 3400; є в нашому місті така діра, вона додає особливих відтінків до картини життя в столиці. Якщо вже зовсім чесно, то я не задля приємності забився у цей закуток, одного прекрасного дня я таки помахаю їм ручкою:
Усякі обмежені люди, побачивши на дверях оголошення, що «ночівля для кабальєрос від 0,60 долара», квапляться з думкою, що за тим стоїть якийсь шахрай. Я вас благаю, доне Ісидро, повірте мені. Я тут перед вами весь як на долоні, у мене там окрема кімната; правда, тимчасово, тільки тимчасово, зі мною в ній живе один росіянин, Сімон Файнберг, його брутально кличуть «носатим». Але він не надто надокучає, постійно пропадає у Домі Катехизису. Файнберг — такий собі залітний птах, із тих, які спершу в Мерло з’являться, а пізніше у Берасатегі полетять. Коли я прибився сюди кілька років тому, він уже займав цю кімнату; маю таку підозру, що Файнберг більше не зрушить із місця, так і буде тут віку доживати. Я оце з вами цілком відвертий, рутинери, такі як він, злять мене, часи допотопних колісниць минули, а я один із тих мандрівників, які намагаються відкривати нові горизонти. Інакше кажучи, цей чолов’яга, цей Файнберг, зовсім перестав розуміти, що саме відбувається ззовні, йому здається, що світ обертається довкола його закритої на замок скрині, і навіть у найтяжчу хвилину він нізащо не подасть руку допомоги нам, справжнім аргентинцям, у нього, хоч трісни, навіть песо і сорок п’ять сентаво не можна взяти у борг. А життя ж бо всюди кипить; онде дівчина красива веселиться, шукає розваг; одначе коли вона бачить такого живого трупа, то й говорити нічого не хоче, хіба стрелить крізь зуби якоюсь їдотою чи погляне на Файнберга, скривившись від огиди.