Ви заховалися у своїй ніші, хтось би сказав — у будці спостерігача, тому навіть подякуєте мені за те, що я намалюю вам цю, власне, живу картину: атмосфера, яка панує в «Ель Нуево Імпарсіаль», досить цікава для дослідників. Це колекція таких диваків, що можна вмерти від сміху. Скільки разів я повторював Файнбергові: «Навіщо тобі витрачати два песо на квитки на Ратті, якщо під боком маєш звіринець?» Якщо чесно, його макітра для такого занадто тверда, бачили б ви того придурка з фарбованим волоссям, воно й не дивно, що Хуана Мусанте так швидко перевела стрілки перед його локомотивом. Ця Мусанте, щоб ви знали, там наче господиня, вона дружина Клавдіо Сарленги. А сеньйор Вісенте Реновалес і згаданий вище Сарленга — це подвійна сила, що управляє цим закладом. Три роки тому Реновалес взяв Сарленгу в компаньйони. Старий втомився воювати сам проти всіх, вливання нової крові «Ель Нуево Імпарсіаль» справді пішло на користь. По секрету розкажу вам, сеньйоре Пароді, одну річ: зараз справи в готелі йдуть значно гірше, цей заклад — бліда тінь того, що було колись. Звідки взявся цей клятий Сарленга? З Пампи, і здається мені, що йому звідти припекло вшиватися. Дивіться самі, він відбив Хуану Мусанте в одного поштаря із Бандерало, а поштар той був божевільним і справжнім бандитом, і притому саме йому вони наставили роги.
Сарленга знає, що в Пампі такого не пробачають, то він сів у поїзд і потягнувся до столиці, в район Онсе, де можна легко загубитися між людьми, якщо я все правильно розумію. А от мені не було треба ніякого Лакросе, щоб заникатися. Я зранку до вечора живу у своїй кімнатчині, у цій дірі, і начхати мені на М’ясника з його бандою, котрі верховодять в Абаста і не знають, куди я подівся. Я ж, навіть коли їду в автобусі, про всяк випадок корчу гримаси, щоб ніхто мене не впізнав.
Сарленга справжня тварюка, ось тільки вбраний у людський одяг, але не вміє поводити себе з людьми, одне слово, за ним тюрма плаче, хай тут присутні не ображаються на мої слова. Все ж я не кривитиму душею, зі мною він був добренький, лише раз на мене руку підняв — був під мухою, я спочатку не звернув на нього уваги, бо мав день народження. Винна в цьому Хуана Мусанте, вона звела на мене чорний наклеп, бо запхала собі межи вуха, нібито я, щойно смеркне, біжу в сусідній квартал на раз-два-три до красунечки із шиномонтажної майстерні. Я ж вам уже казав, що Мусанте від ревнощів темніє в очах, притому ж вона знає, що я стараюся далі ніж наше патіо носа не витикати — сиджу, весь забившись у свій закуток. Але ні, вона побігла поскаржитися на мене до Сарленга: нібито я прослизнув до неї у пральню самі знаєте для чого. А той на мене накинувся, наче окропом облитий, і я його розумію. Якби не сеньйор Реновалес, який сам своїми руками приклав мені до ока шматок сирого м’яса, я навіть не знаю, що зробив би з тим Сарленгою, тому що я озвірів. Наклеп — він наклеп і є, щойно глянеш тверезо на речі — істина спливає на поверхню, визнаю, що фігурка у Хуани Мусанте така, що від неї можна втратити спокій, але я, як самі бачите, птах високого льоту, у мене була історія зі справжньою сеньйоритою, яка нині працює манікюрницею в доброму місці, а потім ще з однією неповнолітньою, яка колись конче стане зіркою на радіо, тож на принади Мусенте я б нізащо не повівся, бо на принади клюють хіба подібні до приїжджих із Бандерало, а столичні, як я, такими нехтують.
Як пише у своїй колонці тип в окулярах з «Останньої години», приїзд Тадео Лімардо до «Ель Нуево Імпарсіаль» цілий покритий таємницею. Його наче сам Мом привів сюди під свої масні жартики з анекдотиками, але наступного року Лімардо з Момом на карнавалі таки не побачаться. Баста, з кінцями! Натягнули на нього дерев’яне пальто і віднесли його на Кінта-де-Ньято, тут не допоможуть навіть інфанти Арагона.
Моє серце б’ється в одному ритмі з серцем нашого міста, кажу це вам без зайвої скромності, відтак я позичив у слуги, що працює на кухні, костюм ведмедя, тому що слуга цей — справжнісінький мізантроп, на різні святкування він переважно не ходить, і навіть для танців не робить винятку.
Низько поклонившись клятому готелю, я вийшов ковтнути кисню. Хочете вірте, хочете ні, але того вечора стовпчик на термометрі побив рекорд зі стрибків у висоту, було так гаряче, що аж до дідька смішно. Потім оголосили, що до вечора дев’ятеро чоловік отримали сонячний удар. А тепер уявіть мене: я прогулююся з волохатою мордою, звичайно, з мене струмками стікає піт; поволеньки я починаю подумувати, як би то зняти із себе цю жахливу ведмежу шкуру, адже в нас є місця, де темно хоч в око стрель, і якби туди приблудив хтось із нашої мерії, то згорів би від сорому. Отож раз я вже щось постановив — крапка! Та, як тільки я остаточно вирішив зняти нарешті той триклятий костюм, переді мною з’явився знайомий продавець з ринку; таких, як він, іноді заносить і на Онсе. Мої легені вже тріумфували, бо я встигнув хапнути свіжого повітря, а довкола на кожному кроці стояли всілякі мангали та решітки на вугіллі, але тут я буквально остовпів і мало не втратив свідомість: зирк — аж коло мене стоїть один старий, одягнений як паяц, він за останні тридцять вісім років жодного карнавалу не пропустив, причому кожного разу пиячить зі своїм земляком з Темперлея. Так ось, цей ветеран, попри те, що в нього вже голова, наче сніг, побіліла, не розгубився; одним махом руки він зірвав з мене ведмежу голову, ледве без вух не залишив, але вуха мої, на превелике щастя, міцно пришиті. Словом, чи то він особисто, чи то його дружбан у блазенському капелюсі (хтось із них або вони разом) вкрали у мене ведмежу голову; та я на них не серджуся, це я сам поводився як останній дурень, тому вони мені все гарно пояснили, я дістав те, на що нарвався, волоцюзі — по заслузі. Одне тільки прикро: тепер той слуга з кухні зі мною не розмовляє, бо він, здається, запідозрив, що голова ведмедя, яку в мене вкрали, — це та ж таки голова, в якій на карнавальній бричці сфотографувався доктор Родольфо Карбоне. До речі, про брички: одна з них, з якимось пройдисвітом на козлах і добрим тузінем ангеликів, доправила мене до моєї домівки. Це тому, що карнавал на той час уже потроху загасав, а я, якщо чесно, падав з ніг від утоми. Мої нові друзі закинули мене на самісіньке дно тої брички — я тільки захихотів до них на знак вдячності. Відтак я їхав собі, неначе справжній пан, і стиха підсміювався, а зовсім поряд із бричкою, краєм дороги, шкандибав якийсь незугарний нікчема, селянин, сухий, мов той скелет, і вкрай кепський на вигляд, він ледве тягнув за собою свою фіброву валізу, а ще — якийсь задрипаний пакунок. Я запросив бідолаху сісти до нашої брички.
А що мені захотілося пожартувати, адже карнавал надворі, думав, усіх розвеселю, то я гукнув до візника, мовляв, наша бричка не з тих, які підбирають всілякі покидьки. Одна дівчина зареготала — і я тої ж миті запросив її на побачення на вулиці Умаука, куди я, звичайно, так ніколи і не прийшов би, бо це майже коло самого ринку. Я взагалі-то набрехав їм, що нібито живу біля фуражних складів, — навмисне, аби вони не подумали, буцім я зовсім шушваль. Але Реновалес все зіпсував, він узагалі такий чоловік, що навіть простого не тямить; ще з порогу почав на мене кричати: бачте, у Пахабрави десь пропали п’ятнадцять сентаво, залишені у жилетці, а на кого ще, як не на мене, можна звалити таку притичину? Вони стали брехати, ніби я їх пропив у «Лаппоніасе». Ну, а далі було ще гірше. У мене добре око, я за півкварталу вгледів того пройдисвіта з валізою, він якраз плентався сюди, мало не падав з ніг від утоми. Я не став якось особливо прощатися, довгі проводи — зайві сльози, відтак швиденько зіскочив із брички і метнувся в закуток у підворітті, щоб не нариватися на casus belli. Але я не втомлююся повторювати: спробуйте-но зрозуміти цих голодранців. Я виходив зі своєї кімнати, за яку платив 0,60 долара за ніч, з’ївши відварені холодні овочі та ковтнувши домашнього вина, що його мені дали за костюм ведмедя; у патіо я наткнувся на селянина, який навіть не відповів на моє «добридень».
Ви лиш подумайте, чого тільки в нашому житті не стається. Цілих одинадцять днів цей бевзь провів у розкішному великому номері, в хоромах, як ми його називаємо, звичайно, вікнами він виходить на перший патіо. Ви ж і самі розумієте: в усіх, хто там живе, гонор аж із вух видимає. От, наприклад, Пахабрава: він жебрає, але суто з любові до мистецтва, дехто навіть запевняє, що він — мільйонер. Спочатку знайшлися такі пророки, які стверджували, що бевзя у хороми не допустять, тому що тамтешня компанія страшенно високої про себе думки. І що ж?! За весь час ніхто з тих, хто із ним там жив, жодного разу не нарікнув. Ви собі не подумайте, ні один із них ані не писнув, ані не гаркнув. Новий пожилець поводив себе — мов шовковий. Він завжди в один і той же час випивав трохи якогось зілля, ковдри не крав, платив без помилок і справно, тон із людьми узяв правильний, матраци не тельбушив, як то роблять декотрі романтичні натури, думаючи, що ці матраци натоптані папірцями в один песо… Я щиросердо запропонував йому свої послуги, сказавши, що коли йому раптом щось знадобиться, то я в готелі… Пам’ятаю, одного туманного дня я приніс йому з перукарні коробку сигар «Ноблес», і він мене однією з них пригостив, щоб я потім собі викурив її — от ніби понасолоджувався. Але ж і часи були, я готовий перед тими часами зняти капелюха.
Ну, а коли він вже в нас, здавалося, остаточно прижився, це була субота, як зараз пам’ятаю, він нам чомусь сказав, що готівки у нього залишилося всього-на-всього п’ять сентаво; я тоді ще (мені досі соромно) в душі посміявся, уявивши, як оце в неділю рано Сарленга спочатку конфісковує його валізу, а тоді викидає голим-босим на вулицю, оскільки той не може заплатити за своє місце. «Ель Нуево Імпарсіаль», як і кожен із нас, ви ж знаєте, має якісь недоліки, але в усьому, що стосується порядку та дисципліни, наш заклад більше подібний на тюрму, ніж на щось інше. Тепер настав час сказати, що у нашому готелі проживає одна надзвичайно весела компанія — троє лобуряк-веселунів; вони мешкають у кімнатчині на мансарді й цілими днями мають тільки дві речі до діла: кепкують із Носатого та балакають про футбол. Я їх іще вдосвіта намагався розбудити і гукав, щоб вони подивилися на спектакль. Але хочете — вірте, хочете — ні, їхні лінощі перемогли, з місця вони не зрушили. Я ж напередодні всіх попередив, навіть роздав кожному в руки плакат із написом: «Сенсація! Вбивчі новини! Кого незабаром викинуть на вулицю? Відповідь буде завтра!» Але зізнаюся, лобурі небагато втратили. Клавдіо Сарленга нас розчарував; це не людина, а якась суцільна лотерея, ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Ще перед дев’ятою ранку я був на бойовому посту; щоби збавити час, лаявся з кухарем. Хуана Мусанте запідозрила мене у злих намірах, сказала, начебто я постійно стирчу на даху, аби скористатися моментом і поцупити випрану білизну зі шворок. Тоді як я всього лише влаштував собі там пункт спостереження. Одначе спектакль не вдався. Якщо я не помиляюся, десь коло сьомої ранку наш бевзь вийшов у патіо вже одягнений, Сарленга якраз там замітав. Ви думаєте, що воно зупинилося та подумало, що осьдечки чоловік, дуже занятий, оце він замітає подвір’я, а тому не буду надокучати. Ой ні, він із ним забалакав, ніби нічого не сталося. Я не чув, що саме той йому був сказав, та Сарленга поплескав його легенько по плечі, на тому кіно й закінчилося. У мене щелепа відвисла від здивування, геть зовсім не міг повірити власним очам! Я ще дві години поспіль смажився на даху, все чекав, чи буде якесь продовження, так би мовити, сидів, дожидаючи другої серії, поки, як віск, не розплавився під стоклятим сонцем. Коли я зійшов униз, селюк порався на кухні й дуже мило пригостив мене смачненьким супом. Я людина товариська, можу зійтися з кожним, тож почав із ним розмову ні про що, зірвавши квіти з подій дня, бо вирішив дещо в нього вивідати; він приїхав із Бандерало, і в моїй голові заворушилася підозра, що він з’явився з певною делікатною місією, простіше кажучи, що це чоловік Мусанте підіслав його сюди, аби все повинюхувати: тиць — туди, тиць — сюди, що тут воно та як? Мене аж розпирало від цікавості. Але спершу я мусив втертися до нього в довіру, тож розповів йому одну історійку, котра нікого не залишить байдужим. Йдеться про випадок із преміальним купоном взуттєвої фабрики «Титан», це такі купони, які можна обміняти на блузу. Наш Файнберг утелющив купон племінниці галантерейника, а ця взяла і не помітила, що купон уже використаний. У вас просто волосся стане сторч від здивування, коли я скажу, що той селюк і бровою не повів, слухаючи мою розповідь, навіть в кінці, коли я дійшов до місця, як Файнберг, вбраний у ту ж таки блузу, дає купон дівулі; причому, кажу, дурепа не дивиться на нього, ну, бо ніби для чого їй це; вона збаламучена улесливістю і казочками цього пронози, тож нічого не зауважує. Я договорив, але тут же збагнув, що мій співрозмовник поринув у свої думки і що його взагалі ніщо не гребе.
Вирішивши, що треба брати бика за роги, тобто приперти його до стінки, я отак просто в лоб його запитав: як тебе звуть, га? Мій приятель засмикався, закліпав очима, але часу, щоби придумати якусь, бодай ідіотську відмовку, щоб якось повіднікуватися, в нього не було; він довірився мені, на мою превелику радість, і сказав, що його звуть Тадео Лімардо.
Як-то кажуть, злодій у злодія дубця вкраде, і на кожного шпигуна власний шпигун знайдеться. Отже, я почав було за ним стежити — і стежив, доки того ж таки вечора він не пообіцяв мені, що якщо я не припиню за ним волочитися, наступаючи йому на п’яти, то він всі зуби мені повибиває. Ну, але сіті я не дарма позакидав: йому було із чим критися. Уявіть собі становище, в якому я опинився. Ось вона, таємниця, я вже майже зловив її за хвоста, а далі все разом встало, я сиджу, замкнений у своїй кімнатчині, ще й кухар-деспот хоче мене зі світу звести.
Щоправда, того дня у готелі було не дуже весело: жіноча частина пожильців зазнала неабиякої втрати, бо Хуана Мусанте на добу поїхала в Горчс.
У понеділок, мовби ніде нічого, я завіявся до їдальні. Кухар проходив з каструлею повз мене, але, звичайно ж, через свою телячу впертість супу мені не налив. Я дотямив, що тиран вирішив поморити мене голодом за те, що напередодні я доволі грубо себе з ним поводив. Тоді я почав голосно нарікати на відсутність апетиту — і цей харцизник, суперечність на двох ногах, моментально налив мені аж дві порції, та так щедро, що мене, певно, і в могилу покладуть із цим супом у животі, бо я навіть з місця зрушити не міг, такий зробився важкий, наче статуя.
Тим часом за столом панувала щира радість, проте свято нам зіпсував цей селюк, який сидів з траурною фізіономією і навіть миску свою відштовхнув ліктем. Татом клянуся, сеньйоре Пароді, я, зловтішаючись, очікував, що кухар схамене його і присадить, коли побачить, що той із неповагою ставиться до його страв. Але, здається, Лімардо здивував кухаря своєю нахабністю, через це той підігнув хвоста; мені довелося хіба що тихцем підсміюватися. Аж тут увійшла Хуана Мусанте, очі у неї грізно блискотіли, а стегна, повірте, — о, в цих стегнах можна втонути. Ця зараза постійно до мене присікується, готова зжерти мене живцем. А я просто собі мовчу, як могила невідомого солдата. Одначе тут вона, навіть не глянувши на мене, почала збирати тарілки і сказала кухареві, що він ледацюра, що їй осточортіло з цим боротися, що їй простіше самій зробити всю цю його роботу. Раптом вона опиняється ніс у ніс із Лімардо — і геть зовсім втрачає дар мови; я думаю, вона побачила, що він не доїв свій суп. А Лімардо дивиться на неї так, наче вперше в житті жінку побачив (також мені ясно, як божий день, що Лімардо намагався увічнити у своїй пам’яті незабутній образ Хуани Мусанте). Ця сцена, така зрозуміла суто по-людськи, закінчилася тим, що Хуана чомусь сказала шпигунові, Тадео, що він трохи задовго спав, тож чи не час йому подихати свіжим сільським повітрям? Лімардо не відповів на її тонкий натяк, він був зайнятий дуже цікавою справою: робив хлібні кульки (за таку дурнувату звичку наш кухар давно лупить усіх по пальцях).
Через дві-три години трапилася нова історія, і коли я вам її опишу, ви незлим, добрим словом згадаєте закон, завдяки якому вас запроторили до тюрми. О сьомій вечора я, вірний своїй старій звичці, зазирнув до першого патіо, щоби поїсти собі там бусека, що її наші господарі замовляють переважно у закладі на розі. Отже, ви можете вгадати (адже ви вирізняєтеся такою видатною кмітливістю), кого ж я там побачив? Ось власне! Салівасо Пардо власного персоною: капелюх із вузькими крисами, вдягнутий і взутий — весь як із голочки, геть тобі малюночок із «Фрая Мочо». Угледівши старого приятеля з Абасто, я кулею рвонув до своєї кімнати і вирішив на тиждень-два залягти там на дно.
Але вже через три дні Файнберг натякнув мені, що дорога вільна: Пардо встиг щезнути — звичайно ж, не заплативши, а разом із ним кудись запропали всі лампи з третього патіо (вціліла тільки одна — власне та, яку Файнберг носив у кишені). Я, щоправда, моментально запідозрив, що Носатому захотілося рознюхати, в чім тут річ, тому-то він і придумав цілу цю баєчку. Я до кінця тижня все ж таки просидів, зачинившись у своїй кімнаті, та почувався зовсім як у Бога за пазухою, поки кухар не виманив мене з неї назовні. Мушу вам сказати, що цього разу Носатий вирішив розповісти правду; взагалі, після цього я міг би насолоджуватися законною свободою, проте мене відволік один цілком банальний епізод — на перший погляд, звичайний, хоча уважний спостерігач щось таке неодмінно помічає. Лімардо перебрався із хоромів у комірчину (0,60 долара за день), а оскільки в нього не було навіть цих 0,60 долара, його змусили вести готельні рахунки. Але мене так легко не обдуриш, я блискавично запідозрив щось недобре; значить, він таким чином вирішив проникнути в бухгалтерію і порозвідувати там певні секрети. Отже, наш бевзь цілісінькі дні нібито просиджував над гросбухом. У мене в цьому закладі конкретних обов’язків нема; якщо я часом наглядаю за кухарем, то це тільки тому, що маю потребу бути бодай чимось корисним. Ось я і прогулювався собі туди-сюди, доки сеньйор Реновалес не заговорив зі мною батьківським тоном; і тоді мені довелося відповзти у свій закуток.
Десь через двадцять днів поширилися чутки, досить подібні на правду (хоч насправді абсолютно брехливі), начебто Реновалес хотів викинути Лімардо геть, а Сарленга не дозволив цього зробити. Але мене неможливо ошукати; хай навіть про це напишуть великими літерами у всіх газетах, я не повірю! З вашого дозволу, я хотів би викласти вам свою версію цих подій. Скажіть чесно, ось ви можете собі уявити, що сеньйор Реновалес — та й карає бідолашного недоумка? Або що Сарленга, з його характером, міг би повестися справедливо? Га? Навіть не намагайтеся, плюньте на ці вигадки; насправді все відбувалося зовсім інакше. Вигнати бевзя хотів Сарленга, до того ж Сарленга постійно над ним знущався, а захищав його Реновалес. І додам іще таке: мою точку зору на ці події поділяє і компанія із мансарди.
Але факт залишається фактом. Лімардо доволі швидко перестали задовольняти стіни кімнати-офісу, а тому він пішов завойовувати територію готелю — з такою швидкістю розливається оливкова олія, це просто неможливо зупинити. То він боровся з вічним протіканням даху над кімнатами за 0,60 долара, то фарбував у якийсь дурнуватий колір дерев’яну решітку, то виводив пляму зі штанів Сарленга; потім йому дозволили щодня вимивати до блиску перший патіо, наводити лад у хоромах і вигрібати звідти усе сміття.
Крім усього, Лімардо почав інтригувати і сіяти ворожнечу поміж персоналом: так йому було легше всюди встромляти свого носа. Наприклад, якось наші жартівники з мансарди сіли собі тихенько та й помалювали в яскраво-червоний колір кота із крамнички з причандаллям для гаражів. Мене лобуряки не запросили, оскільки знали, що я почав читати «Паторусу»; цю книжку мені позичив доктор Ескудеро. Цей випадок багато про що може розповісти спостережливій та швидкій на розум людині: власниця крамнички, яка ледве зводила кінці з кінцями, вирішила звинуватити одного з наших пройдисвітів із мансарди в тому, що той вкрав у неї кілька закруток на пляшки і дві-три лійки. Хлопців це пройняло — і вони вирішили зірвати злість на котові. А Лімардо зіпсував їм цілу пригоду, забрав у них напівпофарбовану тварину і щосили жбурнув її на дворик за готелем, кіт, до речі, міг собі переламати всі кості, і тоді дехто мусив би відповідати перед Товариством захисту тварин. Сеньйоре Пароді, я навіть згадувати не хочу про те, що вони зробили з цим кретином Лімардо: вони повалили його на кам’яні плити; один сів йому на живіт, другий тримав голову, третій змушував ковтати фарбу. Я також із превеликим задоволенням узяв би в цьому участь, скажімо, стукнув би його по макітрі, але, присягаюся, я злякався, що він впізнає мене навіть серед всіх тих людей, які навалилися на нього. Крім того, треба враховувати, що наші жартівники в таких справах украй скрупульозні, не мені вам про це казати, якби я вліз у цю бійку, був би з ними вже навіки зв’язаний. Саме в цю мить, як грім з ясного неба, наскочив Реновалес і розігнав усіх к бісовій матері. Двоє з трьох вигадників встигли добігти до комірчини, третій хотів було пробратися за мною до курника, проте важка рука Реновалеса його наздогнала — нехай навіть і там. Спостерігши таке батьківське виховання й турботу, я хотів уже був влаштувати Реновалесові овації, одначе свої бурхливі емоції відклав на потім. Селюк тим часом звівся на ноги; дивитися на нього було важко, та все ж він отримав свій приз. Сеньйор Сарленга особисто приніс йому склянку кандьялю і змусив випити, примовляючи: «Ну ж бо, не вередуйте. Випийте залпом, до краплі, врешті-решт, чоловік ви чи не чоловік?»
Прошу вас про єдине, сеньйоре Пароді, не робіть з історії з котом негативних висновків про звичаї мешканців готелю. І для нас там світить сонечко; хоча деякі неприємні події залишили в мені несмачний осад, потім я оцінив їх із філософської точки зору — і сам же й посміявся над пережитими мною страхами. Навіщо ходити далеко?! Ось вам, наприклад, історія про деякі послання, написані синім олівцем. Ви тільки послухайте! Є люди, що не пропустять жодного приводу доскіпатися, їм аби привід поляскати язиком і попліткувати; вони все про всіх знають, але своєю маячнею наганяють на слухачів сон. А ось я кого хочете переплюну, якщо треба розповісти нову цікаву оповідку. Отже, одного дуже недоброго дня я повитинав ножицями багато сердечок із паперу, бо сорока принесла мені на хвості, нібито Хосефа Мамберто, племінниця галантерейника, яка крутила спідницею перед Файнбергом, — так ось, начебто ця Хосефа намагалася отримати назад ту нещасну блузу, що належалася їй за вже погашений купон. Щоби кожна муха в нашому готелі була в курсі цієї справи, я на всіх паперових сердечках написав вельми дотепний текст, звичайно, змінивши почерк. Написав же я ось що: «Сенсація! Новина! Хто у нас вже ось-ось-ось одружується з X. М.? Відповідь: пожилець готелю в блузі!» Я сам поширював сердечка і, коли ніхто не бачив, підсовував їх під двері, навіть під двері до туалету. Хочу вас запевнити, того дня їсти мені хотілося не більше, ніж поцілувати себе в лікоть, так я нетерпеливився; я ж бо не знав, чи вдасться мені ця витівка. Але страх, що я пропущу обідню другу страву, змусив мене з’явитися до їдальні вчасно. Я був у самій блузі, дуже собою задоволений, сидів на своєму місці та калатав ложкою по тарілці, щоби на мене звернули увагу та щоби помітили мою пунктуальність. Нараз вискочив кухар, я прикинувся, наче з величезною цікавістю читаю, що саме написано на паперовому сердечку, а більше нічого довкола себе не бачу. Якби ви там були! Не людина той кухар — блискавка! Я не встиг утекти; він підняв мене правою рукою, лівою схопив мої сердечка, зіжмакав їх і безжально тицьнув мені ними до носа. Все ж ви не судіть суворо цього грубіяна, сеньйоре Пароді, я був сам винен. Занесло мене до їдальні в блузі, ось він і розлютився.
Шостого травня, о котрій саме годині — точно вам не скажу, за декілька сантиметрів від чорнильниці у формі голови Наполеона, що належала Сарлензі, лежала сигара. Сарленга, великий майстер обробляти і знаджувати клієнтів, вирішив таким чином переконати в респектабельності закладу досить впливового бідаку; той сеньйор був правою рукою директора Товариства перших холодів, і він прийшов запросити Сарленгу на свято до притулку «Унсуе». І ось, щоби переконати бороданя, аби той в нас поселився, Сарленга пригостив його сигарою. Той, звичайно, не змушував просити себе двічі, вхопив сигару і тут же її розкурив, так наче він сам папа римський.
Та, як тільки сеньйор Курило зробив першу глибоку затяжку, ця підла сигара вибухнула; фізіономія поважного гостя стала чорна від сажі. Але ж і вигляд він мав! Ми — всі, хто підглядав за цією сценою, — від реготу буквально покотилися по підлозі. Після такого дотепу те вайло вирішило якнайшвидше злиняти, а тому заклад втратив надію запопасти ще одного клієнта. Сарленга жахливо розлютився і почав нюшити, що то за вилупок і блазень підклав на стіл сигару із сюрпризом. Я маю золоте правило: не сперечатися з божевільними ідіотами. Ніби нічого не сталося, я пішов до своєї кімнати і наткнувся на селюка, який крокував мені назустріч, вибалушивши очиська так, наче він був у трансі. Річ у тім, що він зайшов до кабінету Сарленги без дозволу, а немає нічого гіршого, ніж отакий вчинок, і підступив до господаря, і сказав: «Цю сигару із сюрпризом підкинув я. У мене на цього типа є зуб». Пиха — ось що вб’є Лімардо, прошепотів я про себе. Узяв і геть-чисто все розказав, і ніхто ж його за язика не тягнув. Міг же хтось інший взяти на себе відповідальність за цю сигару. Тямущі люди взагалі ніколи ні в чому не зізнаються… А якби ви бачили, наскільки дивно повів себе Сарленга! Він тільки стенув плечима і сплюнув на підлогу, ніби не в себе вдома. І тої ж миті перестав лютувати, наче нічого не сталося. Потім задумався. Я так зрозумів, що десь тут у нього слабке місце; певно, Сарленга злякався, що якщо все ж таки відлупцює підступника, то хтось із нас, не вагаючись, покине готель, скориставшись із того, що він, як завжди після важких денних справ, засне міцним сном.
Лімардо після того, що сталося, вештався, наче сновида, адже господар здобув над ним моральну перемогу, а ми отримали від видовища купу неймовірної втіхи. Ipso facto я носом прочув обман: витівку із сигарою нахимерив не наш селюк, він був дурень і не міг до такого додуматися. До того ж до нас дійшли чутки, що сеньйорита сестричка Файнберга знову закрутила кохання з одним із власників крамнички з розіграшами — тої, що на розі вулиць Пуейрредона і Валентина Гомеса.
Мені дуже прикро розповідати вам те, що вас страшенно засмутить, сеньйоре Пароді, але на другий день після того, як вибухнула сигара, наше мирне життя зворохобилося певною неприємною подією, яка розтривожила навіть тих, хто дивиться на життя з байдужою посмішкою. Розповідати про це легко, хоча пережити щось подібне дуже непросто: Сарленга і Мусанте жорстоко посварилися! Я все мучуся-мучуся, намагаюся пригадати, чи траплялося щось подібне в «Ель Нуево Імпарсіаль»? Відтоді, як один турок-недоросток схопив половинку ножиць і, заверещавши, як недорізана свиня, накинувся на Бенгальського Тигра через якийсь суп, будь-які бійки дирекція офіційно заборонила. Якраз тому ніхто не протестує, коли кухар своїм черпаком приводить до тями буйних бешкетників. Але життя нас вчить, що риба гниє з голови. Якщо полем для сутичок стає кабінет власників, то чого ж тоді можна очікувати від нас — сірої маси, простих пожильців? Запевняю вас, я пережив надзвичайно прикрі хвилини і цілком занепав духом, я втратив, як часом кажуть, моральні орієнтири. Про мене можна наверзти купу всілякої всячини, але в хвилини випробувань я ніколи не мислив по-занепадницькому. Ну, бо навіщо сіяти паніку? Я тримав язика за зубами. І кожні п’ять хвилин прослизав по коридору повз кабінет, де сварилися Сарленга і Мусанте, хоча в чому причина крику, так і не зрозумів. Потім я кинувся до кімнати за 0,60 долара і закричав: «Новина! Сенсація!» Ці людці з темних століть позабивалися вглиб своєї кімнатчини і не звертали на мене жодної уваги, одначе я впертий, як баран. Нараз Лімардо, який розважався тим, що чистив гребінець Пахабрави, все ж таки дослухався до моїх волань. І навіть не дав мені закінчити фразу, а вискочив, як ошпарений, і побіг до кабінету. Я — тінню за ним. Аж раптом він повертається і каже мені з металом у голосі: «Зробіть-но мені послугу, покличте всіх пожильців сюди, і то швидко». Ну, мені не потрібно повторювати двічі. Я щосили побіг збирати наших покидьків. Прийшли всі — крім Носатого, який затримався на першому патіо; допіру пізніше ми побачили, що щезнув ланцюжок від зливного бачка. Наша шеренга — жива вітрина соціальних верств: мізантроп ішов коло блазня, мешканці кімнат по 0,95 долара йшли поряд із пожильцями кімнат по 0,60, пройдисвіт ішов із Пахабравою, злидар — із жебраком, дрібний кишеньковий злодій — зі знаменитим ведмежатником. Застояне повітря готелю вибухнуло шквалом почуттів та емоцій. Усе це хочеться порівняти з відомим виразом, що, мовляв, народ прямує за своїм пастирем. Ми всі (за мить до того, здавалося, зовсім розгублені) визнали, що Лімардо — наш вождь. Він ішов попереду, а дійшовши до кабінету, навіть не стукаючи, відчинив двері навстіж. Тут я щось відчув — і сам до себе прошепотів: «Севастано, час утікати!» Але ж голос розуму завжди лунає в пустелі! Мене оточувала стіна фанатиків, і вони закрили мені шлях до відступу.
Мої очі, хоч їм і заважала розлита в повітрі нервозність, зафіксували сцену, достойну Лоруссо. Сарленгу я міг бачити тільки частково, бо мені його застував наш Наполеон, зате кралю Хуану Мусанте міг пожирати поглядом скільки душа бажала. Вона була одягнена в яскравий халат і капці з помпонами; мені аж подих перехопило, тож я був змушений опертися на одного з кімнати за 0,95 долара, щоб не зімліти. Лімардо, грізний, немов чорна хмара, стояв посеред кімнати. Тут би кожен дотямив (хтось швидше, а хтось пізніше), що «Ель Нуево Імпарсіаль» таким чином скоро може змінити господаря. Нам усім мороз по хребту пробіг, і ми вже чекали, що ось зараз Лімардо лупне Сарленгу, і вже навіть чули скрегіт його зубів.
Але замість цього він заговорив, хоча його слова мало що для нас означали, все, що відбувалося, виглядало незрозумілим та загадковим. Він говорив до ладу і помалу наплів купу всякої всячини. У таких ситуаціях оратор зазвичай маже медом і сипле компліментами, але Лімардо не вдавався до жодних там «voulez vous», натомість дозволив собі порушити стародавнє правило і виголосив кілька тирад про згубність будь-яких конфліктів. Він заявив, що подружжя — це нероздільний союз, тож потрібно берегти його, а не руйнувати, що Мусанте і Сарленга повинні поцілуватися на очах у всіх, щоби пожильці побачили, як вони кохають одне одного.
Якби ви бачили Сарленгу в ту мить! Почувши настільки розумну пораду, він остовпів — і, здавалося, ніяк не міг збагнути, як поводити себе далі. Зате Мусанте, у якої глузд завжди на своєму місці, не з тих, які ведуться на таку банальщину. У неї мало не стався розрив серця, вона так завелася, наче в неї щось пригоріло на кухні. Я моментально весь похолов, і якби тої миті мене був оглянув якийсь лікар, він відразу записав би, що я труп, і відправив би мене у Вілья-Марія. Мусанте церемонитися не стала, вона так і сказала тому бевзеві: хай краще сам подбає про власне подружнє життя, якщо там ще є про що дбати, а в чужі справи нехай носа не пхає; і якби він собі ще хоч раз щось таке дозволив, його заріжуть, як свиню. А Сарленга, певно, вирішивши сказати в цій суперечці останнє вагоме слово, ствердив, що сеньйор Реновалес був правий, коли хотів вигнати Тадео Лімардо (на той час Реновалеса в готелі не було, він сидів у цукерні «Перлина»). Відтак Сарленга наказав Лімардо забиратися геть, попри те, що було вже доволі пізно, годинник вибив восьму. І Лімардо, наївна душа, покірно подався пакувати валізу й ладнати торбу, а руки його при тому всьому жахливо трусилися. Сімон Файнберг навіть вирішив було йому трохи допомогти. Поспішаючи спакувати речі, селюк ніяк не міг знайти свій ніж із кістяним руків’ям. У Лімардо в очах блищали сльози, коли він востаннє поглянув на заклад, що дав йому прихисток. Він кивнув нам на прощання, зробив крок у темінь і щез із очей, як воно часом пишуть — дорога його пролягла в нікуди. І що ви собі думаєте? Хто розбудив мене з першими півнями? Лімардо! Він подав мені чашку мате з молоком, я випив залпом і не запитав його, яким же це дивом він знову опинився в готелі. Цей мате, що його я прийняв із рук вигнанця, досі обпікає моє піднебіння. Ви подумаєте, що Лімардо повівся як анархіст, оскільки не підкорився наказу господаря готелю, але спробуйте уявити, як воно людині — позбутися власного кутка, заради якого ти встиг пролити стільки поту і який частково замінив тобі рідний дім.
Отже, я необачно прийняв із його рук мате, але потім злякався і вирішив, що краще мені не виходити з кімнати, а тому прикинувся хворим. Коли через декілька днів я все ж таки ризикнув визирнути в коридор, один із бовдурів із мансарди розповів мені, що Сарленга знову хотів вигнати Лімардо, але той упав на підлогу біля порога і покірно дозволив копати себе ногами. Він, щоб ви розуміли, вдався до тактики пасивного спротиву, тому й переміг. Від Файнеберга я, безумовно, так і не добився жодних подробиць, бо він відомий егоїст: не любить, щоби хтось про щось знав більше, аніж довідався він. Але мені на все це начхати, я й без нього чудово обійдуся, тому що прекрасно спілкуюся з постояльцями із хоромів по 0,95 долара, хоча волію не ризикувати їхнім добрим до мене ставленням, враховуючи, що тільки місяць тому я вже був втягнув їх у деякі перипетії. Тобто я все порозвідував на власну руку: Лімардо цим разом розмістився в комірчині під сходами, де дотепер зберігалися мітли та інший господарський інвентар. Як на те, в нього з’явилася одна вельми суттєва перевага: він міг чути все, що діялося в кімнаті Сарленги, бо комірчину від неї відділяла всього лише тонка перегородка з фанери. Однак несподіваною жертвою цієї оборудки виявився я: мітли перерахували, внесли в господарський реєстр і віднесли на зберігання до моєї кімнати, при цьому Файнберг проявив макіавеллівську підлоту і підлаштував так, що їх поставили з мого боку.
Ну, але якою ж недоброю може виявитися людська натура! Спочатку Файнберг повівся наче закінчений фанатик у справі з мітлами, а потім почав інтригувати, заморочив голову трьом лобурякам з мансарди, а також Лімардо, вдаючи, наче намагається відновити злагоду і мир у нашому готелі. Оскільки люту сварку через пофарбованого кота всі почали поступово призабувати, Файнбергові довелося нагадати деякі деталі. Він роз’ятрив рани бовдурів в’їдливими репліками, насмішками та відвертим глумом. Коли ж усі були вже цілком готові битися, поставало тільки питання, як саме: жбурляти один в одного черевиками чи, може, взагалі не знімати взуття і лупити ногами, Файнберг нараз круто повернув кермо, відволікаючи увагу компанії байкою про цілюще чудодійне вино. Між іншим, можете не сумніватися, що у цій сфері він неабиякий спеціаліст, тому що напередодні доктор Пертіне привіз йому вино «Апаче» («знамените цілюще вино, рекомендоване доктором Пертіне»).
Я завжди повторював, що коли треба залагодити конфлікт, то немає нічого кращого, аніж вино. Щоправда, додам, що адміністрація готелю повинна стежити за тим, аби алкоголем не зловживали занадто часто. Тому, переконавши їх, що троє проти одного, хай навіть і озброєного, битися не можуть і що сила — в єдності, Файнберг натякнув, що, якби вони раптом вирішили випити за справу залагодження конфлікту, він роздобуде для них — за зовсім, ну абсолютно смішною ціною — той-таки животворний напій. Кожен із нас полюбляє десь зекономити, якось щось вигендлювати. Тому так і постановили. Файнбергові тої ж миті замовили дванадцять пляшок; після восьмої вони вже сиділи — всі четверо — як нерозлийвода. Уявіть собі, ці кляті егоїсти наче й не зауважували мене, наче й не помічали, як я ненав’язливо прогулююся повз них зі склянкою в руці. Поки селюк не пожартував, мовляв, не годиться ображати навіть таких нікчем та що нібито ми з ним зліплені з одного тіста. Тут вони дружно розреготалися, а я скористався з нагоди і, не надто церемонячись, налив собі вина; і якесь воно таке було, що хіба горло ним полоскати, принаймні так я спочатку собі подумав, але це тільки тому, що з перших ковтків вино неможливо розсмакувати, а як уже я його розпробував, воно зробилося немов справжнісінький бальзам, від нього аж язик ставав в’язким, ніби його застромлено в банку з цукровим сиропом. Тим часом Файнберг змінив платівку і почав говорити про вогнепальну зброю. Став розпитувати Лімардо, скільки з нього здерли за пукавку, причеплену до його ременя, далі пообіцяв, що якби кому треба було, то роздобуде таку ж, але за кращою ціною. Як ви розумієте, після цього розмова дуже пожвавішала, справа дійшла навіть знаєте до чого? Якщо вже Носатий таке бовкнув, кожен почав висловлювати свою думку, при цьому вони перестали слухати один одного. За словами Пахабрави, купувати нову зброю — це приблизно те ж саме, що ставати на облік у поліції, один придурок почав казати, нібито він ревний патріот «Тіро Федераль», а я не стримався і заявив, що будь-яку зброю заряджає диявол, ще й сам, особисто. Лімардо, якого розвезло від випитого, ляпнув, начебто він втілює якийсь план, що йому треба вбити певну людину. Ну, а Файнберг розказав про одного росіянина, який не хотів купувати в нього, Файнберга, револьвер тільки через те, що напередодні його налякали шоколадним пістолетом.
Наступного дня мені забаглося довести, що я тут людина не стороння, тому проходжався біля так званого штабу, тобто, власне, повз перше патіо, де шукала прохолоди ціла наша верхівка, збираючись, щоби випити мате та обговорити стратегію і бойову тактику. Хто з мешканців настирливіший і хто не боїться ризикувати, той має шанси довідатися багато корисного, якщо тільки, звичайно, його не підловлять на тому, що він підслуховує; а на впійманого чекає розправа. У штабі зійшлася вся трійця — так їх називають наші бовдури. Трійця — це Сарленга, Мусанте і Реновалес. Цього разу вони не перегавкувалися, і це додало мені наснаги. Я пішов до них, як до рідних, і перш ніж вони встигли мене виштовхати втришия, я, дуже кваплячись, встигнув їм сказати, що маю для них сенсаційні новини. А потім відтарабанив усе, що знав: про сцену примирення, про револьвер і навіть про цілюще вино Файнберга. Бачили б ви, якими кислими стали їхні міни. Я про всяк випадок швиденько відступив, ну, бо а раптом якесь язикате порозносить, що я тут обмовляю людей перед власниками готелю, а я ж, хоч убий, не маю такої вади, така вже моя натура.
Я з гідністю перемістився на старе місце, проте вирішив трійцю наразі з поля зору не випускати. І недарма. За мить Сарленга впевненою ходою рушив до комірчини, де ночував селюк. Я, наче мавпа, вискочив на сходи і притулив вухо до дощок, щоби не пропустити жодного слова з того, про що говорилося внизу. Сарленга вимагав, щоби Лімардо віддав йому револьвер. Але той — нізащо. Сарленга почав погрожувати; як саме, сеньйоре Пароді, я тут не повторюватиму, щоби не засмучувати вас. Лімардо — в тон йому, з такою ж зверхністю — відповів: мовляв, мені на ваші погрози начхати, мене нічим не візьмеш, і це так, ніби на мені куленепробивний жилет, тож нехай хоч сто таких, як ви, Сарленга, напосядуться на мене, я їх не боюся. Між нами кажучи, ніякий захисний жилет, навіть якщо він і був, йому не допоміг, дуже скоро його знайшли мертвим, і то не десь, а в моїй кімнаті…
— То чим же закінчилася розмова? — запитав Пароді.
— А чим закінчується все на світі? Сарленга облишив бештанину з тим бовдуром і пішов рівно з тим же, з чим і приходив.
Тепер ми помалу наближаємося до тієї страшної неділі. Мені гірко це визнавати, але недільного дня в готелі, наче на цвинтарі, тихо і тужно. Я буквально вмирав від нудьги, тому мені спало на думку витягнути Файнберга з несусвітнього невігластва. Я вирішив навчити його грати в труке, щоби він не осоромився і не виглядав цілковитим дурнем, коли опиниться в барі. Сеньйоре Пароді, таких учителів, як я, треба ще пошукати; доказ — мій учень ipso facto виграв у мене два песо, один песо і сорок сентаво він отримав тої ж миті готівкою, а решту боргу я вирішив погасити, повівши його на ранкову виставу на «Ексельсіор». Ні, не дарма стверджують, що Росіта Розенберг — королева сміху. Регіт стояв несамовитий, наче від лоскоту, хоч особисто я не розумів жодного слова, бо актори розмовляли мовою, якою в нас розмовляють росіяни, коли не хочуть, щоб їх розуміли сторонні люди. Тож я мріяв про одне-єдине: якнайшвидше дійти до готелю — і попросити Файнберга, щоби він мені пояснив, у чому суть і сіль усіх тих дотепів. Ми повернулися в пречудовому настрої, і все було дуже добре.
Але, щойно я переступив поріг своєї кімнати, мені зробилося не до жартів. Бачили б ви, якою стала моя постіль: це вже була не постіль, а страхітливий сон, ковдра і покривало наскрізь просякли кров’ю, хоч бери і викручуй, подушка — ще гірша, матрац також увібрав кров, у мене ще тільки встигнула промайнути думка: де ж мені спати цієї ночі? Тому що на моєму ліжку лежав мертвий Тадео Лімардо — такий мертвий, що мертвіших за нього просто немає.
Перша моя думка була про готель, самі розумієте. А раптом якийсь злостивець подумає, що це я порішив Лімардо і запаскудив свою постіль, ну і так далі. Крім того, мені чомусь здалося, що з трупа Сарленга не матиме жодного задоволення; і, дійсно, я наче у воду дивився: слідчі допитували його аж за опівніч, у такий пізній час в «Ель Нуево Імпарсіаль» навіть світло вмикати вже не можна. Треба не забути ще додати, що доки в моїй голові снувалися всі ці думки, я не переставав верещати, як недорізаний, тому що я наче Наполеон: можу робити купу справ одночасно. Щодо цього ладен заприсягти вам на все, що завгодно! На мій вереск збіглися всі пожильці готелю, і навіть слуга з кухні, причому він так старався заткнути мені рота кляпом з ганчірки, що вони мало не розжилися на ще одного трупа. З’явилися Файнберг, Мусанте, бовдури з мансарди, кухар і Пахабрава. Останнім прийшов сеньйор Реновалес. Цілий наступний день усі ми провели в поліції. Отам я опинився у своїй стихії: всім, кого цікавила історія вбивства, я радо пояснював подробиці й почувався значним і корисним; при цьому я змальовував настільки живі картини, що мої співрозмовники буквально втрачали дар мови. Натомість я пильності не втрачав, а тому рознюхав, що Лімардо порішили о п’ятій вечора; зарізали його власним ножем з кістяним руків’ям.
Знаєте, мені здається, що всі вони просто розгубилися, а надто ті, хто каже, начебто цю таємницю неможливо пояснити. Я певний, що, якби вбивство сталося ввечері чи вночі, все заплуталося би значно більше. У цей час у готелі ціла купа невідомих людей, що їх навіть і пожильцями не назвеш, бо вони одну нічку переночують, а там — наче їх вітром змело.
За винятком Файнберга та вашого покірного слуги, коли сталося це страшне кровопролиття, всі решта, по суті, залишалися в готелі. Згодом з’ясувалося, що Сарленги теж не було на місці, він їздив на півнячі бої до «Сааведри», на яких переміг півень падре Арганьяреса.
Минуло вісім днів. Туліо Савастано вихором увірвався до камери двісті сімдесят три, стривожений і щасливий. Скоромовкою заторохтів:
— У мене для вас сюрприз, сеньйоре Пароді. Зі мною тут дехто до вас у гості.
За ним зайшов ледь захеканий, чисто виголений чоловік, із сивою кучмою волосся й очима ясно-блакитного кольору. Він був одягнений надзвичайно ретельно, костюм доповнювала краватка з вовни вікуньї; крім того, Пароді зауважив, що у візитера дуже акуратно відполіровані нігті. Він та ще один гість, без сумніву, були шанованими клієнтами у своїх банках. А Савастано, мало не божеволіючи від щастя, вирішив догодити всім водночас, тож метався, наче ошпарений, по крихітній камері — то туди, то сюди.
— Цей добродій, кабальєрито, передав мені вашого листа, — промовив сивий сеньйор. — Але якщо ви бажаєте поговорити зі мною про вбивство Лімардо, то помилилися адресою: я тут ні до чого. Я вже до краю ситий цією історією, до того ж, і ви самі це розумієте, в готелі не вщухають суди та пересуди. Якщо ви, сеньйоре, до чого-небудь докопалися, то, прошу вас, поговоріть-но з цим молодим чоловіком, його звати Паголо, він займається розслідуванням цієї справи. Не сумніваюся, що він буде вдячний вам за будь-яку допомогу, бо слідчі нипають у цьому провадженні, наче негри у темній кімнаті.
— За кого ви мене взяли, доне Сарленга? Я не хочу мати з цією мафією ніяких справ. У мене є окремі здогадки, а якщо ви будете такі люб’язні та вислухаєте мене, то не пожалкуєте: це піде вам на користь.