Тітонька Мох подивилася на нього з неприхованим сумом. Верес, яка метушилася біля неї, на хвилинку задумалась, а потім заторохтіла:
— Цуценятка! Тітонько Мох, цуценятка! Але ж їх не залишилося!
Старенька кивнула з сумним виглядом, продовжуючи погладжувати руку Яструба.
— А що, вони кому-небудь знадобилися?
— Найбільший вибрався з дому і, напевно, втік в ліс, а там його з'їв якийсь звір, тому що більше він так і не повернувся, а потім цей старий Ремблз… З'явився і каже, що йому потрібні вівчарські собаки, що він візьме обох цуценят і всьому їх навчить, і Тітонька їх йому віддала, бо вони полювали на ципляток, яких висиділа Білосніжка, а ще все гризли, прямо-таки весь будинок згризли, чесне слово!
— Ну що ж, Верес, нехай Ремблз попрацює як слід, поки їх чому-небудь навчить, — сказав з усмішкою Ястреб. — Я дуже радий, що він їх взяв. Однак шкода, що я сам не встиг, тому що мені хотілося взяти одного на день-другий. Адже вони у тебе на ліжку спали, вірно, Мох?
Старенька кивнула, як і раніше дуже сумна. Потім, раптом трохи просвітлішавши лицем, схилила голову набік і нявкнула.
Яструб здивовано дивився на неї, але Верес здогадалася одразу.
— Ой! Кошенята! — вигукнула вона. — У Малої Грей четверо народилися, а старий Черниш встиг убити одного, перш ніж ми його зупинили, але два або три ще живі, вони з тітонькою сплять і з Бідді, і вже не бояться, відколи маленьких собачок забрали. Киці, киці! Де ви, киці? Киць-киць-киць! — І після досить-таки тривалих копань, пошуків в купі речей, призивного нявкання і інших дій Верес виринула звідкілясь з сіреньким кошеням, яке нявкало і намагалося вирватися. — Ось одне! — сповістила вона і кинула його до Яструба, який досить незграбно зловив кошеня на льоту, і те негайно його царапнуло.
— Ну-ну, заспокойся, — примовляв Ястреб. Дуже тихе, але достатньо грізне гарчання почулося з-під його долоні, і кошеня знову спробувало його вкусити. Тітонька Мох поплескала себе по коліну, і Яструб віддав їй кошеня. Вона погладила малюка своєю важкою повільною рукою, і воно тут же витягнулося, підставивши їй живіт, потяглося і замуркотіло.
— Можна мені взяти його на деякий час? Стара відьма підняла руку над кошеням і зовсім королівським жестом повела нею в повітрі:
— З превеликою радістю. Він твій!
— Розумієш, у Майстра Олдера вельми тривожні сни, і я подумав, що, можливо, якщо поруч з ним вночі буде якийсь звір, це допоможе йому зняти тривогу.
Тітонька Мох з похмурим виглядом кивнула і, глянувши на Олдера, підсунула долоню під кошеня, підняла малюка і простягнула йому. Олдер взяв його досить скромно, але кошеня не загарчало і кусатися не стало, а видерлося по його руці і плечі і припало до шиї, прямо до ямки під потилицею, прикритою зачесаним назад і вже досить довгим волоссям.
На зворотному шляху кошеня забралося Олдерові під сорочку, і Яструб пояснив:
— Одного разу, коли я ще тільки починав займатися мистецтвом магії, мене попросили вилікувати одного хлопчика від червоної лихоманки. Я розумів, що хлопчик помирає, але ніяк не міг змиритися з цим і відпустити його. І спробував за ним послідувати. Повернути його назад. Через ту кам'яну стіну… Я впав біля його ліжка, і лежав, немов мертвий. І там була одна відьма, яка здогадалася, в чому справа, — вона веліла перенести мене в мій будинок і покласти там на ліжко. А у мене вдома жив один звір, з яким ми подружилися, коли я ще зовсім хлопчиськом жив на Рокові. Це був зовсім дикий звір, який прийшов до мене з власної волі і залишився зі мною. Отаку. Ти «Отаку» коли-небудь бачив?
Олдер коливався і відповів не відразу:
— Я знаю про них тільки з легенд. І героїчного сказання, в якому говориться, як… один великий чарівник прибув до двору імператора Терренона на острові Осск. І «Отаку» намагався попередити його про те, що за ним женеться перевертень. А потім чарівник з перевертнем воював і переміг його, але той маленький звір, «отаку», загинув, потрапивши цьому чудовиську в лапи.
Яструб досить довго мовчав, крокуючи по стежці.
— Так, — промовив він нарешті. — Все вірно. Але мій «отаку» врятував мені життя, коли я, охоплений власними божевільними прагненнями, опинився за кам'яною стіною; тобто тіло моє залишилося лежати тут, а душа відправилася в невідомі мандри. Отаку прийшов і став вилизувати мене — в точності як вони вилизують своїх дитинчат, чи як кішки вилизують кошенят; він вилизував мене своїм сухим язичком терпляче, старанно, кожним своїм дотиком повертаючи мене назад, до життя. І дар, який я отримав від мого «отаку», — це не тільки життя, але і знання, настільки ж велике, як і все те, що я коли-небудь дізнався на Рокові… Але бачиш, я все більше забуваю те, що знав колись…
… Я сказав «знання», а це скоріше таємниця, — продовжував Ястреб. — Яка різниця між нами і тваринами? Уміння говорити? Всі тварини володіють тією або іншою формою мови, вмінням сказати «приходь» або «обережніше!», Та й багато іншого; але вони не вміють розповідати історії, не вміють говорити брехливі слова. Тоді як ми все це вміємо…
Але дракони вміють говорити і користуються Справжньою Мовою, Мовою Творення, на якій брехати неможливо, на якій розповісти історію вже означає створити її в реальній дійсності, випустити в життя! І все ж ми називаємо драконів тваринами!
Так що, можливо, різниця не в мові і не в умінні говорити. Може, вона ось у чому: тварини не здійснюють ні добрих, ні злих вчинків. Вони ходять так, як повинні ходити. Ми можемо називати їх дії шкідливими або корисними, однак поняття «добро» і «зло» належать нам, які здатні вибирати, як саме нам вчинити і що зробити. Дракони небезпечні, це так. Вони можуть нанести страшну шкоду, і це теж вірно. Але вони не є носіями зла. Вони недосяжні для нашої моралі, якщо завгодно, — як і будь-яка інша тварина, втім. Вони вище цієї моралі. Або нижче її. В цьому відношенні вони не мають з нами нічого спільного.
Ми повинні знову і знову робити свій вибір. А тваринам потрібно тільки існувати. Ми під вічним ярмом, вони ж вільні. Так що, коли ти живеш поруч з твариною, то пізнаєш трошки свободи…
Минулої ночі я все думав про те, чому відьми так часто заводять собі якогось чотириногого друга. У моєї тітки-відьми була стара собака, яка ніколи не гавкала. Тітка називала його Гобефор, що означає «той, хто йде попереду». А у Верховного Мага Неммерля, коли я вперше побачив його на Рокові, був ручний ворон, який всюди ходив з ним. І ще я згадав одну молоду жінку, яку знав колись; вона носила на руці у вигляді браслета маленького дракончика харреккі… І, звичайно ж, я згадав про мого «отаку». І мені спало на думку ось що: якщо тобі для того, щоб утриматися по цей бік стіни, потрібно тепло живого дотику, то чому б поруч з тобою не бути якій-небудь тварині? Оскільки тварини бачать життя, а не смерть. Можливо, який-небудь пес чи кіт в цьому відношенні виявиться не гіршим справжнього Майстра зі Школи Рока…
Так і виявилося. Кошеня, явно задоволене тим, що його забрали з дому, наповненого собаками і злісними дорослими котами і півнями, а також від хорошої, але абсолютно непередбачуваної істоти на ім'я Верес, щосили намагалося показати, яке воно надійне і виховане і як добре вміє ловити мишей. Воно із задоволенням муркотіло на плечі Олдера, ховаючись під його волосся, коли йому це дозволяли, і з муркотінням влаштовувалося спати у нього на грудях, як тільки Олдер лягав в ліжко. І Олдер міцно спав без жодних страшних снів і прокидався від того, що кошеня, сидячи у нього на грудях, з надзвичайно доброчесним виглядом вилизувало йому вуха.
Коли, однак, Яструб спробував визначити, якої кошеня статі, те загарчало і стало дряпатися.
— Ну добре, — сказав Яструб, поспішаючи прибрати руки подалі від гострих кігтиків. — Нехай буде по твоєму. Загалом, Олдер, це або кіт, або кішка, в цьому можна бути абсолютно впевненим.
— Я все одно не стану давати йому імені, - сказав Олдер. — Вони зникають, ніби гасне полум'я свічки, і якщо такому малюкові дати ім'я, то сумувати про нього будеш у багато разів більше.
У той день на пропозицію Олдера вони вирушили лагодити огорожу і брели навколо обнесеного огорожею козячого пасовища — Яструб уздовж внутрішньої сторони огорожі, а Олдер уздовж зовнішньої. Як тільки один з них виявляв, що стовпчики підгнили або ослабли кріплення, Олдер проводив рукою по огорожі, щось підправляючи, щось затикаючи всередину, щось погладжуючи або зміцнюючи, майже безсловесна і майже нечутна пісенька постійно дзюрчала десь у нього в горлі, а обличчя його ставало спокійно-спокійним і дуже уважним.
Якось раз, спостерігаючи за ним, Яструб прошепотів:
— І я колись використовував цей дар просто так! — Олдер, поглинений роботою, не спитав його, що він має на увазі.
— Ну ось, — сказав він нарешті, - тепер буде триматися. — І вони рушили далі, переслідувані по п'ятах двома дуже цікавими козами, які буцали і били копитами у тільки що залатані місця в огорожі, немов бажаючи перевірити їх на міцність.
— Я ось все думаю… — сказав Яструб. — По-моєму, тобі слід поїхати в Хавнор.
Олдер стривожено на нього подивився.
— Ах, — мовив він, — я думав, що якщо тепер мені можна вже бути подалі від… від того місця… я міг би поїхати додому, на острів Таон. — Він і сам, здавалося, перестав вірити в те, що говорить, ще не встигнувши договорити до кінця.
— Ти міг би, але я не впевнений, що це було б досить мудро.
Олдер неохоче пробурмотів:
— Занадто багато від кошеняти просити не можна: адже не може воно захистити від цілої навали мерців!
— Це вірно.
— Але я… що мені робити в Хавнорі? - І він з несподіваною надією запитав: — А ти поїдеш зі мною?
Яструб похитав головою:
— Я залишуся тут.
— Лорд Путівник…