— Послав тебе до мене. А я посилаю тебе до тих, кому слід вислухати твою історію і з'ясувати, що все це значить… Запевняю тебе, Олдер, в глибині душі Путівник вважає, що я залишився колишнім. Він вважає, що я просто ховаюся тут, в лісах Гонта, і неодмінно вийду на сцену, як тільки потреба стане особливо сильною. — Старий, опустивши очі, оглянув свою пропотілу латану одежину, запилені черевики і засміявся. — Вийду на сцену у всій своїй красі! — додав він. «Бе-е», — засміялася у нього за спиною коричнева коза. — Але тим не менше, Олдер, Путівник мав цілковиту рацію, пославши тебе сюди, оскільки вона була б тут, якби не поїхала в Хавнор.
— Леді Тенар?
— ХАМА ГОНДУН — так назвав її сам Путівник, — промовив Яструб, дивлячись Олдерові прямо в очі. — Жінка з Гонта. Техану.
Коли Олдер спустився до причалів, той корабель, на якому він прибув на Гонт, все ще був там і на нього вантажили ліс; проте він розумів, що ці моряки йому вже точно не будуть раді, і попрямував до найближчого по сусідству маленького обшарпаного суденця під назвою «Красуня Роза».
Яструб забезпечив його пропуском за підписом самого короля і з королівською печаткою — руною Миру. «Він послав його мені на той випадок, якщо я раптом передумаю, — сказав з усмішкою старий. — То нехай цей пропуск хоч тобі послужить». Шкіпер, після того як йому прочитали документ, став послужливо вибачатися за безлад і за те, що подорож, мабуть, вийде довгою: «Красуня Роза» дійсно прямувала в Хавнор, проте вона збиралася зробити каботажне плавання, заходячи по дорозі мало не в кожний порт, щоб продати або купити там невеликі партії товарів, так що їй цілком міг знадобитися цілий місяць, щоб дістатися до південно-східного краю Великого Острова і до столиці.
Але Олдер сказав, що його це цілком влаштовує. Бо якщо він і побоювався самої подорожі, то прибуття на землю лякало його набагато більше.
З молодика до середини місяця за місячним календарем подорож по морю виявилося для нього одним з найспокійніших періодів життя. Сіре кошеня виявилося мандрівником вельми мужнім і цілими днями діловито ловило на судні мишей, а вночі, як вірний страж, завжди зверталося клубком у Олдера на грудях або поруч з його подушкою. І Олдер не переставав дивуватися тому, як ця крихітна тепла жива грудочка примудряється відгородити його від тієї кам'яної стіни і від голосів, чий поклик чувся через неї. Однак зовсім забути про них він так і не зміг. Вони були там, поруч, приховані лише напівпрозорою пеленою, і в темряві, і при яскравому сонячному світлі. Коли теплими літніми ночами Олдер спав на палубі, то часто відкривав очі і дивився, як рухаються зірки в такт хитанню корабля на хвилях і кожна слідує своїм власним курсом через небозвід на захід. Але пам'ять про ті нерухомі зірки як і раніше не давала йому спокою. Втім, за два тижні плавання уздовж берегів островів Камебер і Барніск, від яких судно нарешті повернуло ніс на Хавнор, він теж встиг ніби повернутися спиною до переслідуючих його привидів.
Кілька днів він спостерігав, як кошеня полює на молодого щура майже такого ж розміру, що і воно само. Дивлячись, як малюк, напружуючись з усіх сил, гордовито тягне через палубу кріпильний канат, один з моряків прозвав його Буксирчиком. Олдер не заперечував.
Пропливши по протоках Бавнора, вони увійшли нарешті в гавань Хавнора, і перед ними, по ту сторону залитої сонцем затоки, прямо з води виросли білі вежі столиці, оповиті туманним серпанком. Олдер не міг відірвати очей від найвищої з веж, на вершині якої сріблясто світився меч Еррет-Акбе.
У цю мить йому найбільше хотілося залишитися на борту судна, ніколи не сходити на берег і дивитися на це велике місто лише здалека і не передавати знатним людям в палаці лист, написаний Яструбом королю, бо він розумів, що в посланці зовсім не годиться. І чому таку тяжку ношу звалили саме на його плечі? Хіба можливо, щоб якийсь сільський чаклун, який поняття не має про вищі матерії і мистецтва, був покликаний здійснювати далекі подорожі з острова на острів, від Верховного Мага до короля, з країни живих в країну мертвих?
Він і Яструб говорили про щось подібне. «Адже це куди вище моїх можливостей», — сказав він тоді. І старий маг довго дивився на нього, а потім, назвавши його Істинним ім'ям, промовив: «Світ дійсно великий і дивний, Хара, проте ж він не більше великий і дивний, ніж наші душі. Подумай про це».
За містом стіною стояли темні грозові хмари, які проливали дощ десь на внутрішні райони острова. І на цьому чорно-бузковому тлі вежі палацу горіли білим полум'ям, а чайки металися над морем, ніби гнані вітром білі іскри цього вогню.
«Красуня Роза» причалила до пристані, і моряки спустили трап і тепло попрощалися з Олдером. На цей раз вони бажали йому всього найкращого. Він закинув на плече дорожню сумку, взяв в руку кошик для курей, в якому терпляче переносив чергове переміщення в просторі Буксирчик, і зійшов на берег.
Вулиць виявилося надто багато, і всі були забиті народом, але шлях до палацу Олдер знайшов відразу і, не зумівши придумати нічого кращого, відразу відправився туди і сказав, що привіз лист для короля від Верховного Мага Яструба.
Однак йому довелося показувати печатку і повторювати ці слова ще багато-багато разів.
Від одного стражника до іншого по незліченних сходах і прийомних, з кабінету одного придворного в кабінет іншого, по розкішних килимах, повз обвішані гобеленами стіни, по підлогах, викладених мармуровою плиткою і дорогоцінними породами дерева, під ліпними стелями і різьбленими балками Олдер йшов, без кінця повторюючи як заклинання: «Я прибув від Верховного Мага Яструба з листом до короля, який повинен передати тільки у його руки». Ціла юрба підозрілих придворних тягнулася за ним слідом, страшно заважаючи, ускладнюючи і без того занадто повільну подорож по залах і коридорах палацу.
І раптом всі зникли. І якісь двері самі собою відкрилася перед Олдером і тут же закрилися за ним.
Він опинився в тихій просторій кімнаті, широке вікно якої дивилося поверх міських дахів на північний захід. Грозова хмара розсіялася, і світло-сіра округла вершина гори Онн височіла над столицею і всіма іншими горами і пагорбами.
У далекій протилежній стіні відкрилися інші двері, і в кімнату увійшов молодий чоловік, приблизно ровесник Олдера, одягнений в чорне. Рухався він легко; гарне мужнє обличчя його було ніби відлите з бронзи. Він підійшов прямо до Олдера і сказав:
— Здрастуй, Майстер Олдер, я — Лебаннен. І простягнув праву руку, щоб, за звичаєм Енладських островів, торкнутися нею з рукою Олдера. Олдер машинально відповів на знайоме з дитинства вітання і подумав раптом, що слід було б не обмінюватися рукостисканням, а схилити коліна або, по крайній мірі, низько вклонитися, проте момент для цього був уже втрачений. І він застиг, онімівши від збентеження.
— Значить, ти від лорда Яструба? Як він там? Чи він здоровий?
— Так, пане мій. І він написав вам… — Олдер взявся бентежно ритися в кишенях куртки в пошуках листа, який мав намір подати королю, опустившись перед ним на коліна в тронному залі, де король буде сидіти на троні Морреда, — … ось цього листа, пане мій.
Очі, що стежили за його діями, дивилися жваво, але погляд залишався ввічливо-спокійним, і були очі ці майже настільки ж непроникні і гострі, як у Яструба, тільки, мабуть, в них було більше почуття, чи душі. Король з вишуканим поклоном взяв лист, поданий йому Олдером, і вдячно заявив:
— Будь-яка людина, що принесла мені від мого Вчителя хоча б слово, назавжди знаходить мою сердечну подяку і стає бажаним гостем в моєму домі. Сподіваюся, ти мене вибачиш? Я б хотів це прочитати.
Олдер нарешті змусив себе поклонитися, і король відійшов з листом в руці до вікна.
Він прочитав його двічі з початку і до кінця, потім акуратно згорнув і сховав. Обличчя його, проте, як і раніше залишалося зовсім безпристрасним. Він підійшов до дверей і щось сказав тим, хто, мабуть, чекав його розпоряджень по ту її сторону. Потім знову повернувся до Олдера і сказав:
— Прошу тебе, присядь, і я сяду з тобою поруч. Зараз нам принесуть перекусити. Я знаю, що ти від ранку по палацу бродиш. Якби у капітана палацової варти вистачило розуму послати мені відповідне донесення, я легко міг би позбавити тебе від багатогодинного лазіння по сходах і відвідування незліченних кабінетів моїх придворних. То ти жив у мого Вчителя? У його будинку на кручі?
— Так.
— Як я тобі заздрю! А ось мені там ніколи побувати не довелося. І я не бачив його з тих пір, як ми розлучилися на острові Рок, — рівно півжиття. Він не дозволяє мені відвідувати себе. І сам не побажав прибути навіть на мою коронацію. — Лебаннен посміхнувся так, ніби все сказане не має для нього жодного значення. — Але саме він подарував мені моє королівство! — додав він з гордістю і сумом.
Потім встав і кивком запропонував Олдерові зайняти місце за невеликим столиком. Стільниця була вишукано інкрустована складним орнаментом зі слонової кістки і срібла: листя і квіти ясеня перепліталися з тонкими лозами, частково приховуючи їх.
— Чи вдалою була твоя подорож? — запитав король і задав ще кілька подібних світських питань, поки слуга розставляв на столику тарілки з закускою — холодним м'ясом, копченою фореллю, салатом і сиром. Лебаннен, подаючи Олдерові приклад, їв з відмінним апетитом, раз у раз підливаючи в найтонші кришталеві келихи вино, колір якого нагадував Олдерові золотистий топаз. Через деякий час король підняв свій келих і сказав: — За мого Вчителя і дорогого друга!
— Так, за нього, — прошепотів Олдер і випив до дна.
Лебаннен також багато розпитував його про острів Таон, який відвідав кілька років тому. Олдер пам'ятав збудження і захоплення, які панували на острові, коли король прибув в Меон. Потім Лебаннен згадав, що у нього в палаці є кілька музикантів з Таона, арфистів і співаків, і запитав, чи не знайомі Олдерові їх імена. Дійсно, деякі імена виявилися йому добре знайомі. Загалом, король дуже добре вмів зробити так, щоб в його товаристві гість почувався легко і невимушено. Ну і, звичайно ж, Олдерові дуже допомогли в цьому відношенні смачна їжа і чудове вино.
Коли вони обидва наситилися, король знову наповнив келихи і сказав:
— Між іншим, лист Яструба в основному стосується тебе. Ти це знав? — Своє питання він поставив тим самим легким світським тоном, яким почалася яхня зустріч, і Олдер навіть трохи розгубився.
— Ні, - відповів він.
— А уявляєш ти, про що в цьому листі може йти мова?
— Можливо, про мої сни. — Це Олдер сказав дуже тихо, похнюпившись.
Король деякий час пильно дивився на нього. У його пильному погляді не було нічого образливого, і все ж Олдерові здавалося, що його вивертають навиворіт. Потім Лебаннен вийняв лист Яструба і простягнув його Олдеру.
— Але ж, пане мій, я майже не вмію читати!
Лебаннен зовсім не здивувався — серед чаклунів лише деякі вміли читати, — але явно пошкодував, що так незграбно поставив гостя в незручне становище. Його золотисто-бронзові щоки залив темний рум'янець, і він сказав:
— Прости мене, будь ласка, Олдер! Можна, я прочитаю тобі, що він тут пише?
— Будь ласка, пане мій, прошу вас! — Збентеження короля на мить змусило Олдера відчути себе рівним з ним, і він вперше за весь цей час заговорив тепло і природно.
Лебаннен пропустив слова вітання і кілька перших рядків, а потім став читати вголос: