— В якій саме галузі?
— У мене є кілька бізнес-інтересів, містере Уркгарт. Нерухомість. Оптова торгівля. Маленьке місцеве фінансування. Та я не вузьколобий капіталіст. Я цілком усвідомлюю свій обов’язок перед спільнотою. Саме про це я й хотів поговорити з вами.
Вони дійшли до кімнати переговорів, і, на запрошення Уркгарта, Джабвала всівся в одне з зелених крісел, його пальці задоволено забігали по різьблених золотих ґратках, що оздоблювали пряму шкіряну спинку.
— Тож, містере Джабвала, чим я можу вам допомогти? — почав Уркгарт.
— Ні ж бо, мій любий містере Уркгарт, це я хочу допомогти вам.
Збентежена зморшка засіла на Уркгартовому чолі.
— Містере Уркгарт, я не народився у цій країні. Це значить, що мені вимушено доводиться працювати особливо старанно, щоб здобути повагу в суспільстві. Тож я докладаю зусиль. Місцевий Ротарі-клуб, всілякі доброчинні організації... І, як вам відомо, я найпалкіший прихильник прем’єр-міністра.
— Боюся, цього дня ви не побачили його в усій красі.
— Тому я гадаю, що він більш ніж будь-коли потребує друзів і прихильників,— заявив Джабвала, поплескавши долонею по кейсу, який лежав на столі перед ним.
Зморшки на Уркгартовому чолі поглибилися — він намагався вловити значення і напрямок слів свого гостя.
— Містере Уркгарт. Ви знаєте, що я відчуваю неймовірне захоплення вами.
— Та-а-ак,— обачно проказав Уркгарт.
— Мені пощастило скромно допомогти вам під час виборів, і я був би радий зробити це ще раз. Задля вас, містере Уркгарт. І нашого прем’єр-міністра!
— Ви бажаєте... зробити... внесок?
Голова знову захиталася з боку в бік. Уркгарта це дезорієнтувало.
— Передвиборчі кампанії, мабуть, дуже затратні, мій любий містере Уркгарт. Тож чи мені буде дозволено зробити маленький внесок? Щоб поповнити скарбницю?
Коли доходило до внесків із закордонних джерел, Уркгарт почувався страшенно некомфортно. Раз по раз такі справи заводили політиків у халепу, а іноді навіть і у в’язницю.
— Що ж, я впевнений, що... Як ви кажете, такі речі є затратними... Гадаю ми могли б...— (Та заради бога, Уркгарте, зберися!) — Містере Джабвала, можна запитати, скільки ви плануєте дати?
У відповідь Джабвала покрутив кодовий замок на своєму кейсі й відкинув дві латунні защіпки. Кришка пружно відчинилася, й він розвернув кейс до Уркгарта.
— П’ятдесят тисяч фунтів були б допустимим жестом підтримки?
Уркгарт опирався дикій спокусі взяти одну з пачок банкнот і почати перераховувати. Він помітив, що всі пачки складаються з уживаних двадцятифунтових купюр і скріплені гумкою, а не банківськими стрічками. Він майже не мав сумнівів, що ці гроші не пройшли через офіційні рахунки.
— Це... надзвичайно щедро, містере Джабвала. Так, справді, як я й кажу, неймовірно щедро. Але... це трошки незвично, щоб такий великий внесок для партії надходив... готівкою.
— Мій любий містере Уркгарт, ви маєте розуміти, що під час громадянської війни в Індії мої родичі втратили все. Нашу домівку і бізнес було зруйновано, ми ледве втекли, рятуючи життя. Натовп спалив місцевий банк дотла, з усіма його вкладами й записами. Головний офіс банку, звісно ж, перепросив, та без записів вони могли повернути моєму батькові хіба що свої співчуття, а не кошти, які він уклав у них. З мого боку це може звучати дещо старомодно, я знаю, та все-таки я довіряю готівці, а не касам.
Бізнесменові зуби переконано заблискотіли. Уркгарт був певен, що це халепа. Він глибоко вдихнув.
— Можна прямо, містере Джабвала?
— Ну звісно.
— Часто трапляється, що первинні донори вірять у те, ніби партія може зробити щось для них, коли ж у дійсності наші можливості дуже обмежені...
Джабвала згідно кивнув, незважаючи на те, що голова його гойдалася з боку в бік.
— Нічого я не хочу так, як бути надійним прибічником прем’єр-міністра. І вашим, містере Уркгарт. Як місцевий член парламенту, ви зрозумієте, що мої бізнес-інтереси часом призводять до якнайдружніших контактів з місцевою владою у таких справах, як дозвіл на будівництво чи тендери на контракти. Колись, можливо, я попрошу вашої поради, та можу запевнити, я не чекаю послуг. Мені нічого не потрібно взамін. Абсолютно нічого, ні-ні! Окрім хіба що попросити, щоб ми з дружиною мали честь колись зустрітися з прем’єр-міністром, особливо якщо він якось буде на окрузі. Чи це прийнятно? Для моєї дружини це багато чого значило б.
П’ятсот фунтів за чашку чаю, п’ятдесят штук за фотографію. Цей чолов’яга пропонував вигідну угоду.
— Я переконаний, що це можна влаштувати. Можливо, ви з дружиною захотіли б відвідати прийом на Даунінг-стріт.
— Мав би за честь, звісно ж... і, можливо, перекинутися з ним кількома словами на самоті, щоб висловити моє особисте захоплення?
Отже, йому потрібно дещо більше, ніж проста фотографія, але це лише припущення.
— Ви маєте розуміти, що прем’єр-міністр не може особисто прийняти ваш внесок. Це було б не... як би так висловитися?... неделікатно — залучати його в такі справи.
— Атож, атож, містере Уркгарт. Саме тому я хочу, щоб гроші від його імені прийняли ви.
— Боюся, я можу дати вам лише просту розписку. Можливо, було б краще, якби ви спрямували ці кошти безпосередньо до скарбниці партії.
Джабвала перелякано підкинув руки.
— Містере Уркгарт, сер, мені не потрібна розписка. Не від вас. Ви — мій друг. Я навіть узяв на себе сміливість вигравіювати ваші ініціали на цьому кейсі. Погляньте-но, містере Уркгарт.
Він постукав по ініціалах кінчиком пальця. Там значилось «ФУ» жирними великими літерами, золотими.
— Це маленький жест, який, я сподіваюся, ви приймете за всю вашу чудесну роботу в Сурреї.
Ах ти ж хитрий улесливий малий засранець! — подумав Уркгарт, роздивляючись широку посмішку Джабвали й гадаючи, скільки часу мине, перш ніж він отримає дзвінок стосовно дозволу на будівництво. Йому варто було б викинути цього індійця, та натомість він потягнувся через стіл і тепло потиснув Джабвалі руку. В голові формувалася ідея. Цей чоловік і його гроші, безсумнівно, становлять проблему, щодо того не лишалося і крихти сумнівів. Та питання в тому, проблему для кого?
Прейд-стріт, Педингтон. Неохайний кагетний кіоск, скромний вдень і, на погляд місцевих поліцейських сил, аж надто активний вночі. Молода чорношкіра жінка вагається на тротуарі, глибоко вдихає повітря західного Лондона й ступає всередину. За захисною решіткою й брудними вікнами крамниця темна і затхла. Крамар, італієць середнього віку з зайвою вагою, у футболці та з цигаркою, що звисає з нижньої губи, зігнувся над журналом, одним з тих, у яких мало тексту. Крамар неохоче звів погляд. Жінка запитала про вартість абонентської скриньки, яку він рекламував на вивісці у вітрині, пояснюючи, що в неї є друг, якому потрібна таємна адреса для особистої пошти. Власник змів цигарковий попіл, що розсипався на прилавок.
— А цей ваш друг, у нього є ім’я?
У відповідь, вона підсунула копію старого рахунку за компослуги.