— До чого ж, Бене?
— Ха! Думаю, ми розуміємо одне одного, ви і я.
— Так, Бене, гадаю, що так.
Лендлес стиснув руку головного організатора ще раз, але вже м’яко, з подякою. Потім глянув на свій годинник.
— Всратися й не жити, уже так пізно? В мене ще є робота, Френкі. Перше число закривається менш ніж за півгодини. Треба зробити дзвінок,— він схопив піджак і повісив його на руку.— Дякую за вечірку. Було весело. Я не забуду, Френкі.
Уркгарт спостерігав, як промисловець у прилиплій до спини пропітнілій сороці проштовхався крізь повну людей кімнату і зник за дверима.
З протилежного боку переповненої кімнати, схований за товкотнечею тіл, Роджер О’Ніл зручно сидів на маленькій канапі разом з молодою і привабливою відвідувачкою конференції. Він був у стані значного збудження. Його пальці без упину метушилися, очі бігали як ошпарені, слова торохтіли з тривожною швидкістю. Дівчину з Ротергема вже причавило іменами, які вивалив О’Ніл, і секретами, якими він поділився,— вона була невинним свідком односторонньої розмови.
— Прем’єр-міністр перебуває під постійним наглядом нашої служби безпеки, звісно ж. Завжди є загроза. Ірландці. Араби. Чорні бойовики. Вони намагаються злапати й мене. Місяцями стараються. Хлопці зі спеціальної служби наполягли, що протягом виборів мені потрібно надати захист. Знайшли наші імена у списку на знищення, ім’я Генрі та моє. Тож забезпечили мені цілодобове прикриття. Це не для загалу, та всі журналюги в курсі.
Він несамовито затягнувся сигаретою й закашлявся. Дістав замусолений носовичок і гучно висякався, перевіривши результат, перш ніж повернути носовичок назад до кишені.
— Але чому ви, Роджере? — наважилася запитати його молода співрозмовниця.
— Легка ціль. Просто дістати. Удар з широким розголосом,— проторохтів він.— Якщо не можуть дістатися до прем’єра, то візьмуться за когось такого, як я,— він знервовано роззирнувся, його очі ніяк не вгамовувалися.— Ви вмієте тримати таємниці? Справжні таємниці? — він зробив ще одну глибоку затяжку.— Сьогодні вранці я помітив, що в моїй машині покопалися. Хлопці з команди саперів прочесали її частим гребінцем. Помітили, що гайки на одному з передніх коліс викрутили. Їду я додому автострадою, колесо відлітає на вісімдесятьох і... більше роботи для підмітальників доріг! Вважають, що це зробили навмисне. Відділ убивств уже їде сюди, щоб допитати мене.
— Роджере, це жахливо,— задихнулася вона.
— Не кажіть нікому. Спецслужба не хоче сполохати їх, коли є нагода заскочити їх зненацька.
— А я й не усвідомлювала, що ви настільки близький до прем’єр-міністра,— сказала вона з наростаючим трепетом.— Який же страшний час для...— вона раптово задихнулася.— Роджере, з вами все гаразд? У вас дуже засмучений вигляд. Ваші... ваші очі...— запнулася вона.
О’Нілові очі дико вертілися, посилаючи в мозок дедалі божевільніші галюцинації. Здавалося, подумки він перебуває деінде — він уже не з цією молодою жінкою, а в якомусь іншому світі, за іншої розмови. На мить його очі знов зупинилися на дівчині, та зразу ж і перескочили на щось інше. Вони налилися кров’ю й сльозилися, не могли впіймати фокус, з носа О’Нілові крапало, ніби в старого діда взимку; він побіжно й невдало втер носа зворотом долоні. Його обличчя посіріло мов попіл, тіло смикнулось — і він різко зірвався на ноги. Він нажахався, так ніби на нього валилися стіни.
Дівчина безпорадно поглянула на нього, не певна, чого йому треба, лякаючись публічної сцени. Вона зробила рух, щоб взяти його під руку й підтримати, та не встигла: він завалився на неї і втратив рівновагу. Вчепився в неї, щоб утриматися на ногах, схопився за її блузку — й кілька ґудзиків відлетіло.
— З дороги, з дороги,— прогарчав він.
Він рвучко штовхнув її назад, і, перш ніж звалитися на софу, вона впала на стіл, заставлений склянками. Дзенькіт скла на підлозі урвав розмови, й усі в кімнаті обернулися глянути, що коїться. Відірвалося ще кілька ґудзиків, і її ліва грудь відкрилася очам.
Запала абсолютна тиша, а О’Ніл шпортався до дверей, розштовхуючи ще більше людей геть зі свого шляху, аж поки не звалився у ніч, лишивши позаду повну кімнату шокованих облич і дівчину, яка вчепилася у свою пошматовану одіж і боролася зі слізьми приниження. Літня жінка заходилася допомагати їй дати собі раду й повела до вбиральні. Коли двері вбиральні зачинилися за ними, кімната одразу ж загуділа, пересуди розлилися морем пліток, які розважали людей увесь подальший вечір.
Пенні Ґай у ці плітки не лізла. Ще хвильку тому вона весело сміялася, цілком насолоджуючись чарівливою дотепністю мерсисайдського шарму Патрика Вултона. Уркгарт представив їх одне одному менш як годину тому й переконався, щоб шампанське текло так само легко, як і їхня розмова. Та магічний момент розчинився у гаморі, й світла усмішка Пенні зів’яла, поступившись місцем безнадійно нещасному виразу обличчя. Пенні вела заздалегідь програшну битву зі сльозами, які котилися по щоках і здавалися непереборними, незважаючи на підтримку й великий білий носовичок, надані Вултоном. Її біль був аж надто реальним.
— Він справді добрий, неперевершений у всьому, що робить,— пояснила вона.— Та іноді здається, що йому того всього забагато і він дещо дуріє. Це все через його характер.
Поки вона захищала начальника, сльози полилися ще швидше.
— Пенні, мені дуже прикро, люба. Послухайте, вам треба піти з цього клятого місця. Моє бунгало по сусідству. Що б ви сказали, якби ми пішли, і ви б там висушили сльози, гаразд?
Вона знала, що буде далі. Та це вже нічого не важило. Вона кивнула на згоду, й пара прослизнула крізь натовп. Ніхто, здавалося, й не помітив, як вони полишили кімнату, за винятком Уркгарта. Його очі простежили за ними аж за двері, де до того зникли Лендлес і О’Ніл. Уркгарт був надзвичайно вдоволений. Це все перетворювалося на вечірку, яку варто запам’ятати.
— Ти ж не хочеш виробити срану звичку піднімати мене з ліжка щоранку, нє?
Навіть по телефону Престон дав чітко зрозуміти, що він радше наказує, аніж питає.
Після кількох годин алкогольного самобичування з Чарльзом Колінґриджем, Меті почувалася навіть ще гірше, ніж попереднього ранку. Вона заледве могла зібрати докупи кінці того, що відбувається.
— Чорт, Ґреве. Я лягаю спати з думкою, що хочу тебе вбити, бо ти не пропускаєш мою статтю про опитування громадськості. Тоді прокидаюся сьогодні зранку й знаходжу її перекручену версію на першій шпальті з підписом невідомо кого на ім’я «Наш політичний оглядач». Я вже й не думаю, що хочу тебе вбити: я знаю, що хочу тебе вбити. Але спершу хотіла б дізнатися, чому ти так обійшовся з моєю статтею. Чому ти передумав? Хто переписав мій примірник? І хто в дідька цей «Наш політичний оглядач», якщо це не я?
— Вгамуйся, Меті. Вдихни, поки не луснув корсет.
— Я не ношу корсету, Ґреве!
— А ще ти нічого такого не робила вчора, ага? Чим ти займалася, стріляла очима в якогось достойного пера чи спалювала ліфчик на якомусь феміністичному шабаші? Та nada. Я намагався додзвонитися. Ніхто не відповідав. Якби ж ти була десь поряд, ти все б дізналася.
Меті почала пригадувати події вчора ввечері. З неабияким зусиллям, крізь імлу. Відволікшись, вона дала Престону час продовжити.
— Гадаю, Краєвскі казав тобі, що вчора ввечері дехто з редакторів тут не вірив, ніби у твоїй писанині достатньо доказів, щоб пустити її сьогодні.
Він почув, як Меті пирхнула від обурення.
— Чесно, мені сподобався текст, від самого початку,— додав він, вдаючи, ніби це правда.— Я хотів пустити його в дію, та ми потребували більше доказів, перш ніж розірвемо прем’єр-міністра країни на шматки у важливий день довиборів. Одненького анонімного папірця тут не досить.
Я не рвала прем’єр-міністра на шматки, це зробив ти, хотіла вставити Меті, та Престон встиг випередити її.
— Тож я переговорив з одним зі своїх старших контактів у партії, і пізно ввечері ми отримали потрібне підтвердження. Перед самим дедлайном.
— Але ж моя стаття...
— Твою статтю треба було доопрацювати, історія розвивалася. Я намагався зв’язатися з тобою, але оскільки мені це не вдалося, то переписав її сам. Не хотів, щоб її чіпав хтось іще, стаття надто хороша. Тож «Наш політичний оглядач» у цьому випадку — це я.
— Я написала статтю про опитування громадської думки. А ти перетворив її на розп’яття Колінґриджа. Ці цитати з «провідних партійних джерел», ця критика й засудження... Хто в тебе ще працює в Борнмуті, окрім мене?
— Мої джерела — то моя особиста справа, Меті, тобі варто було б це знати.
— Гівно, Ґреве. Це я — твій політичний оглядач на цій сраній конференції. Не можна тримати мене отак у невіданні. Газета перекинула з ніг на голову і мою статтю, і Колінґриджа на додачу. Ще кілька тижнів тому з-за його спини сяяло сонце, наскільки ти пам’ятаєш, а зараз він уже — як там написано? — «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті». Сьогодні я тут буду популярна як та відьмина пахва. Мусиш сказати мені, що відбувається!
Престон вже пробував сказати. Він надав пояснення. Неправдиві, то й що з того? А зараз він вирішив, що саме час ввімкнути боса.
— Я скажу тобі, що відбувається. Блискучий, бляха, ексклюзив, ось що відбувається. І може, це пройшло повз твою увагу, Меті, та я — редактор нашої газети, а це значить, що я незобов’язаний витрачати свій день, виправдовуючись перед зеленою репортеркою, яка стирчить десь у провінції. Ти робитимеш як сказано, я робитиму як сказано, і ми обоє просунемося в роботі. Згода?