— Так хто ж у біса каже тобі, що робити, Ґреве? — наполягала Меті. Однак у відповідь вона почула хіба гудок. Телефон вимкнувся. Вона розчаровано гахнула кулаком об бильце крісла. Вона не може — і не збирається — терпіти це все. Вона вже була подумала, що для неї прочинялися нові двері, а натомість її редактор грюкав ними просто їй по пальцях. Меті не бачила в цьому ніякого сенсу.
В цьому ще не було жодного сенсу і через добрих півгодини, коли вона намагалася прояснити думки ще однією чашкою кави в їдальні. Їй відлягло, коли вона не побачила там ніяких ознак Кевіна Спенса. Стос ранкових газет лежав на підлозі біля її ніг, і вона мала визнати, що Престон мав рацію: це був гарний ексклюзив, найкраща передовиця серед усіх. Чудові цифри, чудові цитати. Аж надто добре, щоб Ґревіл Престон зробив усе по телефону з Лондона. Розбираючи головоломку, Меті помітила тінь, яка повзла підлогою, і, звівши погляд, побачила дебелу тушу Бенджаміна Лендлеса, який дибав до столика біля вікна на розмову з лордом Пітерсоном, скарбником партії. Лендлес умостив стою тушу в абсолютно неспіврозмірний стілець і нахилився настільки, наскільки дозволяло йому черево. Посміхнувся Пітерсону, потис йому руку, цілком проігнорувавши Меті. Раптом їй подумалося, що в усьому цьому з’являється трохи більше сенсу.
Політичний секретар прем’єр-міністра здригнувся. Вже втретє прес-секретар підсунув ранкову газету через стіл до нього, і вже втретє він спробував її відштовхнути. Тепер він знав, як мав почуватися святий Петро.
— Заради бога, Ґреме,— відрізав прес-секретар, підвищуючи голос,— ми не можемо сховати кожен клятий примірник «Кронікла» у Борнмуті. Він мусить знати, а ви мусите йому показати її. Негайно!
— Чому це мало статися сьогодні? — простогнав політичний секретар.— Повторні вибори вже на носі, і ми всю ніч не спали, дописуючи його промову на завтра. А зараз же він захоче, щоб ми все переписали, хай йому, а звідки нам узяти час? Він просто лютуватиме,— надзвичайно засмучений, він рвучко захлопнув портфель.— Весь цей тиск останніх тижнів, а тепер ще й це... Здається, ніякого полегшення не очікується, правда ж?
Його співрозмовник вирішив не відповідати, воліючи вивчати краєвид за готельним вікном, на тому боці затоки. Знову дощило.
Політичний секретар узяв газету, міцно згорнув її й пошпурив через кімнату. Вона з гуркотом влетіла у кошик на сміття, перевернувши його й розкидавши вміст по килиму. Відкинуті сторінки чернетки промови змішалися з сигаретним попелом і кількома порожніми бляшанками з-під пива й томатного соку.
— Хай йому грець, він принаймні заслуговує на свій сніданок, заради всього святого. Скажу йому опісля,— мовив політичний секретар.
Це виявилося не найкращим його рішенням.
Генрі Колінґридж смакував яєчнею. Він закінчив свою промову для конференції рано-вранці й залишив її своїм працівникам, щоб ті впорядкували й набрали її, а сам тим часом ліг спати. Він спав міцно, хоч і недовго; здавалося, він спить уперше за кілька тижнів.
Завершальна промова конференції завжди нависала над його головою, ніби темна хмара. Він не любив конференцій і світських бесід, не любив бути цілий тиждень не вдома, не любив надмірності за обіднім столом — і промов. Довгі години болісних дискусій у заповненій димом готельній кімнаті постійно переривалися, коли прогрес тільки-но починав майоріти на обрії, тільки для того, щоб відвідати якусь яйцеломну церемонію чи прийом; і повертатися до роботи значно пізніше, намагаючись знайти, де вони спинилися, лише більше стомлювало Генрі й відбирало натхнення. Якщо промова йшла добре, це було саме те, чого всі очікували й вимагали. Якщо ж погано, люди все одно аплодували, але йшли з неї, буркочучи, що починає проявлятися тиск посади. Закон підлості.
Та зрештою, все вже майже готово, лишилося тільки виступити. Прем’єр-міністр був достатньо спокійний, щоб запропонувати дружині прогулянку перед сніданком, змести з себе павутину, до дідька той перемінний дощ. Детективи з його спеціальної служби тупцяли на кілька кроків позаду. Прогулюючись, Колінґридж обговорював переваги зимових канікул в Антигуа чи на Шрі-Ланці.
— Гадаю, цього року Шрі-Ланка,— казав він.— Можеш лишатися на пляжі, якщо хочеш, Capo, та я б радше волів здійснити кілька подорожей у гори. Там є стародавні буддійські монастирі, та й заповідники, певно, вражають. Президент Шрі-Ланки розповідав мені про них минулого року, і це звучало справді... Люба, ти не слухаєш!
— Вибач, Генрі. Я просто... задивилася на газету отого джентльмена,— вона кивнула на чоловіка, ще одного відвідувача конференції, який силувався утримати свою газету на морському бризі.
— Це цікавіше за мене, так?
Раптом його безтурботність звіяло вітром, йому стало тривожно: він згадав, що ніхто ще не подав йому витримок зі щоденних газет. Хтось би та й сказав йому напевне, що там нема нічого важливого, але... Кілька місяців тому він помилився, коли працівники переконали його, що йому непотрібно витрачати час на читання щоденних газет і що редаговане зведення буде більш ефективним. Проте державні службовці мають власні вузькі погляди на те, що важливе для прем’єр-міністра, і він дедалі частіше помічав, що їхні зведення мали дірки, особливо коли доходило до політичних справ, а тим паче коли новини були погані. Атож, вони намагалися його захистити, та він завжди боявся, що кокон, який вони сплели навколо нього, зрештою задушить його.
Він згадав, як уперше зайшов на Даунінг-стріт, 10, як прем’єр-міністр — після повернення з Вестмінстерського палацу. Залишив натовп і телевізійників надворі, й тільки-но великі чорні двері зачинилися за ним, йому відкрився надзвичайний краєвид. З одного боку великого коридору, що вів від дверей, зібралися щось зо дві сотні державних службовців, які гучно аплодували йому — так, як вони аплодували Тетчер, Каллагану, Вілсону і Гіту, і так само, як аплодуватимуть його наступнику. З другого боку коридору, навпроти армади державних службовців, стояв його виборчий штаб, команда відданих прихильників, яких він похапцем зібрав навколо себе, коли почала свій зліт його кампанія, що призвела до перемоги над Тетчер, і яких він запросив на Даунінг-стріт, щоб насолодитися історичним моментом. Їх було всього семеро, та й ті затьмарені новим оточенням. До неможливого нерівна боротьба. Наступні півроку Колінґридж майже не бачив своїх партійних радників, адже їх ефективно витиснула офіційна машина, і не лишилося вже нікого з початкової команди. Ні, настільки покладатися на посадовців — нехороша ідея, тоді ще вирішив він. Він також обіцяв собі позбутися зведень з преси й повернутися до читання справжніх новин, та руки так і не дійшли до того. Наступного тижня, обов’язково.
Його увага повернулася до газети, яка обліпила її власника, повторюючи обриси його тіла. Вона була за кілька ярдів, і Колінґриджу було надзвичайно важко повністю сфокусуватися на ній. Він силкувався не витріщатися аж надто сильно. Поволі слова потрапили у фокус.
«КРИЗА ДОВІРИ Б’Є ПО УРЯДУ» — кричав заголовок.
Колінґридж підійшов на п’ять кроків і вихопив газету в сполоханого чоловіка.
«МАЙБУТНЄ ПРЕМ’ЄРА ПІД ПИТАННЯМ, ПАДІННЯ ІНТЕРЕСУ Б’Є ПО ПАРТІЇ,— прочитав він.— РИЗИК ПРОВАЛУ ДОВИБОРІВ».
— Генрі! — стривожено скрикнула його дружина.
— Якого...— рявкнув чоловік — і тут його слова завмерли: він упізнав свого нападника.
— З вами все гаразд, прем’єр-міністре? — запитав один з детективів, затуляючи Колінґриджа.
Колінґриджа схилив голову.
— Пробачте, я ненавмисне... Мені дуже прикро,— пробубнів він вибачаючись.
— Ні, прем’єр-міністре, це мені прикро,— сказав чоловік, відновлюючи рівновагу.— Ви заслуговуєте на краще, ніж оце.
— Так, невже? — пробурмотів Колінґридж, розвертаючись і рушаючи до готелю.
Нічого не покращило настрою прем’єр-міністра, коли йому довелось витягти примірник «Кронікла» з-поміж сигаретного попелу в кошику на сміття.
— Від абсолютного, бляха, незнайомця, Ґреме. А можна зробити так, щоб я, бодай іноді, довідувався не останнім?
— Вибачте, прем’єр-міністре. Ми збиралися показати це вам, тільки-но ви завершите сніданок,— почулася смиренна відповідь.
— Думаєте, в мене ще залишився апетит після такого? Погляньте лишень на це сміття! Це недобре, Ґреме, це взагалі, бляха, не...
Він спинився. Саме натрапив на місце у звіті «Кронікла», де жорсткі новини змінювалися роздумуваннями й розмислами:
Спад прихильності, відображений у таємному опитувані партії, чинить на прем’єр-міністра ще більший тиск. Завтра той виголошує промову на конференції у Борнмуті, й вона розглядатиметься як надзвичайно важлива, можливо, навіть стане вирішальною. Від часу виборів дискусії щодо ефективності лідерства Колінґриджа набирають обертів, адже його діяльність розчарувала багатьох його колег. Ці сумніви, безперечно, підкріпляться останнім опитуванням громадськості, згідно з яким він має найнижчий особистий рейтинг, який мали прем’єр-міністри, відколи такі опитування почали проводити близько сорока років тому.
— От гівно,— беззвучно кинув Колінґридж, продовжуючи читати:
Вчора ввечері провідний міністр прокоментував: «Навколо столу Кабінету й у палаті громад бракує хватки. У партії неспокій. Наша загалом чудова позиція підривається нестачею популярності лідера». Жорсткіші погляди були висловлені й у деяких урядових приміщеннях. Старші партійні джерела говорять, що партія стрімко наближається до роздоріжжя. «Нам треба обрати: або почати все спочатку, або іти на спад і, зрештою, дійти до поразки,— повідомило одне зі старших джерел.— Від самих виборів у нас було забагато необов’язкових затримок. Ми не можемо цього собі дозволити». В і ще один погляд, навіть безрадісніший: Колінґридж — це «катастрофа, яка загрожує поглинути уряд щомиті».
— Гівно! — вигукнув Колінґридж, більше не намагаючись шепотіти.
«Сьогоднішні парламентські довибори у Дорсет-істі, які, як вважалося, гарантують уряду місце, стануть вирішальними для прем’єр-міністрового майбутнього»,— підсумувала стаття.
Можна провести півжиття на вершині політичної драбини, навчаючись долати страх висоти, та іноді починає паморочитися в голові й стає вже занадто.
— Знайдіть того парашника, який стоїть за цим, Ґреме! — прогарчав прем’єр-міністр, мнучи газету обіруч, ніби те різдвяне курча.— Я хочу знати, хто це написав. Хто з ними говорив. Хто злив опитування. А на сніданок завтра я хочу його яйця на тості!
— Мені зателефонувати лорду Вільямсу? — запропонував політичний секретар.
— Вільямс! — вибухнув Колінґридж.— Це його сраний примірник злили! Я не хочу вибачень: я хочу відповідей. Приведіть головного організатора. Знайдіть його і, хай що він там робить, приведіть сюди. Негайно.
Секретар зібрав усю свою хоробрість, щоб підняти наступну проблему.
— Поки він не прибув, прем’єр-міністре, може, переглянемо вашу промову? У ній може виявитися чимало речей, які б ви захотіли змінити — після ранкової преси,— а ми не маємо багато часу...