— Нам треба вигадати спосіб втішити його. Він безнадійно засмучений.
— Можна поговорити з ним, лікарю? Зараз? Поки все це не зайшло далі.
Кілька хвилин очікування, поки брата не привели до телефону. Колінґридж чув на лінії звуки протесту й тихого замішання.
— Чарлі, як ти, старенький? — сказав Генрі м’яко.
— Геле, що я накоїв?
— Нічого, Чарлі, абсолютно нічого.
— Я погубив тебе, знищив усе! — голос був на диво старий, хрипкий від паніки.
— Чарлі, мені нашкодив не ти.
— Але ж я бачив по телевізору. Ти йдеш до королеви, щоб подати у відставку. Кажуть, що це все через мене і якісь акції. Я не розумію, Геле, я все засрав. Я не заслуговую бути тобі братом. Ні в чому більше нема сенсу,— на іншому кінці лінії почувся стримуваний схлип.
— Чарлі, я хочу, щоб ти послухав мене дуже уважно. Ти слухаєш?
Ще один схлип, повний шмарклів, сліз і смутку.
— Тобі не потрібно просити в мене пробачення. Це я мав би стояти навколішках, вимолюючи прощення. У тебе, Чарлі.
— Не будь дурним...
— Ні, послухай, Чарлі! Ми завжди проходили через усі проблеми разом, як родина. Пам’ятаєш, коли я керував бізнесом... той рік, коли ми мало не прогоріли? Ми йшли на спад, Чарлі, і все з моєї провини. Надто я загруз у своїй політиці. А хто привів того нового клієнта, те замовлення, що врятувало нас? О, знаю, це було не найбільше замовлення, яке ми отримували, зате в який слушний час! Ти врятував компанію, Чарлі, і врятував мене. Так, як і тоді, коли я був сраним бовдуром і спіймався на п’яному водінні на Різдво.
— Я ж насправді нічого не зробив...
— Сержант місцевої поліції, той, що був твоїм партнером по гольфу... якимось чином у відділку ти переконав його підправити тест на алкоголь. Якби я втратив права, мене б ніколи не обрали в моєму окрузі. Я б ніколи не ступив на Даунінг-стріт. Хіба ти не бачиш, дурнику, ти уможливив усе, а не зруйнував. Ти і я, ми завжди проходили все разом. І саме так все й залишиться.
— Я не заслуговую...
— Ні, не заслуговуєш, Чарлі, на такого брата, як я. Ти завжди був поряд, коли я потребував допомоги, а що робив у відповідь я? Я був надто заклопотаний. Коли пішла Мері, я знав, наскільки тобі було боляче. Я мусив бути поряд, атож мусив. Я був потрібен тобі, та завжди мав якісь інші справи. Я завжди збирався зайти й провідати тебе завтра. Завжди завтра, Чарлі, завжди завтра,— емоції надламували голос Колінґриджа.— У мене був свій момент слави, я робив речі, які хотів робити. Спостерігаючи, як ти став алкоголіком і занапастив себе.
Це було вперше, коли хтось із них сказав правду. Чарльз завжди був у скруті, перевтомлений чи страждав від нервів — ніколи не п’яний неконтрольовано, як справжній алкоголік. Більше не було таємниць, ніякого шляху назад.
— Знаєш що, Чарлі? Я вийду з Даунінг-стріт і зможу збіса гарно оголосити про відставку, вздрючити їх усіх — якщо тільки знатиму, що досі маю брата. Я просто нажаханий, що вже запізно, що я надто занедбав тебе, щоб просити твого прощення,— що ти був сам настільки довго, аж уже не бачиш сенсу нічого покращувати.
На обох кінцях лінії чулися сльози гострого страждання. Capa обіймала свого чоловіка так, ніби його зараз змете з борту штормом.
— Чарлі, якщо не можеш пробачити мене, то навіщо ж, хай йому грець, було все це? Все було ні до чого.
Запала тиша.
— Скажи щось, Чарлі! — мовив Генрі у відчаї.
— Ти клятий ідіот,— бовкнув Чарлі.— Ти найкращий братка, який тільки може бути.
— Я зайду провідати тебе завтра. Обіцяю. Тепер у нас буде набагато більше часу одне для одного, еге ж?
— Вибач за всю цю метушню.
— Правду кажучи, я вже кілька років не почувався настільки добре.
— Меті, я здивований,— сказав Уркгарт, відчинивши парадні двері й уздрівши її під лампою.— Ви мене уникали.
— Ви ж знаєте, що це неправда, містере Уркгарт. Це ви мене уникали. Ви практично втікали від мене щоразу, як я намагалася наблизитися до вас на конференції.
— Ну, в Борнмуті ми мали кілька гарячкових днів. А ви ще й з «Кронікла». Маю визнати, що це було б не...— він підшукував слово,— неправильно, якби мене побачили за розмовою з їхньою журналісткою, а тим паче з такою — як би це так сказати? — білявкою, як ви.
Його очі танцювали від радощів, і вона знову ж таки завагалася, як це бувало так багато разів, коли вона підіймала слухавку, щоб подзвонити йому, та потім стримувалася. Вона не була достоту певна чому. Цей чоловік небезпечний, вона це знала, змушував її відчувати речі, яких не слід, а коли вона була з ним, то тремтіла від збудження аж до самих пальців на ногах.
— Люди могли б не так зрозуміти, побачивши, як ми з вами тулимося в якомусь темному кутку, Меті,— провадив він, уже серйозніше.— А та ваша передовиця завдала смертельної шкоди моєму прем’єр-міністру.
— Шкоди завдав той, хто злив опитування, не я.
— Що ж, вибір часу — це все. А зараз ви знову тут. Щоб поставити мені питання.
— Це те, чим я займаюся, містере Уркгарт.
— Ранувато похолодало, як на цю пору року, я гадаю,— він оглянув вулицю, ніби перевіряючи, як там погода і хто може дивитися.— Чому б вам не зайти?
Він узяв у Меті пальто, всадовив її у велике шкіряне крісло у своєму кабінеті, приніс їм обом віскі.
— Сподіваюся, це ж не щось неправильне,— наважилася вона.
— На відміну від Борнмута, тут немає цікавих очей.
— Місіс Уркгарт...
— В опері з подругою. Її не буде деякий час. Якщо взагалі повернеться.
І слово по слову він накинув на них мантію змови, яка, здалося Меті, зручно вляглася в неї на плечах.
— Сьогодні був спокійний день,— сказала Меті, відпиваючи.