— Не кожного ж дня у небі з’являється комета і палає так яскраво.
— Можна поговорити з вами відверто, містере Уркгарт, навіть не на умовах лобі?
— Тоді краще називайте мене Френсисом.
— Я спробую — Френсисе. Просто річ у тім, що... мій батько був сильною особистістю. Ясні блакитні очі, ясний розум. Ви дечим нагадуєте мені його.
— Вашого батька? — сказав він, дещо вражений.
— Мені потрібна ваша порада, щоб усе зрозуміти.
— Як від батька?
— Ні. Навіть не як не від головного організатора. Як від... друга? — (Він посміхнувся).— Чи це все часом не збіг?
— Який збіг?
— Ці витоки. Опитування громадськості. Знаєте, його підклали мені під двері.
— Незвично.
— Потім акції «Реноксу». Ніяк не позбудуся відчуття, що за цим усім хтось стоїть.
— Змова, щоб здихатися Генрі Колінґриджа? Але ж, Меті, як таке могло статися?
— Звучить безглуздо, можливо, але...
— Витоки — це частина нашого ремесла, Меті. Є такі політики, які не можуть пройти повз двері «Ґардіану», не зайшовши і не повідкривавши крани.
— Прем’єр-міністра не знищують випадково.
— Меті, Генрі Колінґриджа знищили не опоненти, а явні шахрайства його брата з акціями «Реноксу». Промах, не змова.
— Але ж, Френсисе, я знаю Чарлі Колінґриджа. Провела з ним кілька годин на партійній конференції. Він вразив мене, це приємний і прямолінійний п’яничка, який виглядає так, ніби в нього нема звідки нашкребти і двох сотень фунтів, не кажучи вже про те, щоб підняти десятки тисяч і почати спекулювати з акціями.
— Він алкоголік.
— Чи ставив би він під удар кар’єру свого брата за прибуток у кілька тисяч фунтів на фондовому ринку?
— Алкоголіки рідко коли бувають відповідальними.
— Та Генрі Колінґридж не алкоголік. Чи ви думаєте, він би дійсно опустився до того, щоб надати брату інсайдерську інформацію по акціях, щоб профінансувати його пияцтво?
— Я вловив вашу думку. Але чи доцільніше вірити, ніби існує якась там змова вищого рівня, до якої залучені старші партійні посадовці, щоб спричинити тотальний хаос?
Вона піджала губи, її чоло насупилося.
— Не знаю,— поступилася вона.— Можливо,— додала вона вперто.
— Може, ви й праві. Я матиму це на увазі.
Він допив віскі; розмова вичерпалася. Він дістав пальто Меті, провів її до дверей. Поклав руку на замок, та не відімкнув. Вони стояли близько одне до одного.
— Послухайте, Меті, цілком можливо, що ваші побоювання слушні.
— Це не побоювання, Френсисе,— виправила вона його.
— Хай там як, наступні кілька тижнів будуть неспокійні. Не могли б ми повторити — ще раз обговорити цю ідею, може, чогось і дійдемо — тільки ви і я? Цілком приватно?
Вона посміхнулася.
— Знаєте, я саме збиралася спитати у вас те ж саме.
— Місіс Уркгарт не проводить у Лондоні весь тиждень. Вона часто від’їздить чи займається своїми справами. Вечорами вівторка і середи я зазвичай буваю тут сам. Будь ласка, не соромтеся заходити.
Його погляд був незмигним, проникливим, залишив її збаламученою і з відчуттям небезпеки.
— Дякую,— м’яко сказала вона.— Я заходитиму.
Уркгарт відчинив двері. Вона вже спустилася східцями — і розвернулася.
— Ви балотуватиметеся, Френсисе?
— Я? Але ж я головний організатор, навіть не повноправний член Кабінету.
— Ви сильний, ви розумієте владу. А ще ви трішки небезпечний.
— Це дуже люб’язно з вашого боку — я так гадаю. Але ні, я не балотуватимусь.
— А я гадаю, вам слід.
Вона зробила ще один крок, та він гукнув її.
— Ви ладнали з батьком, Меті?
— Я дуже його любила,— сказала вона, перш ніж остаточно ковзнути у ніч.