— А дитина? — прошепотіла мама Сашка.
— Чи, може, любиш того чоловіка? — не слухаючи, вгадував ворожбит.
— Може, й не любов уже, так перед людьми ж сором!
Так і лишився мамі Сашці тільки Гриша та ще дояркування… Робота, робота, робота… Передова доярка, знатна доярка, ордени й ордени, мало не досягнула до Героїні. Про маму Сашку писали газети, якби до Карпового Яру дотягнулися з своїми мікрофонами радіорепортери, то щомісяця б лунав її голос в ефірі, але хтось економив дроти, і мікрофонщики могли дорватися до мами Сашки лише на обласних нарадах передовиків. Розпитували про надої, про раціони, про способи доїння і психологію корів, наприкінці ляпали себе по лобі за неприпустиму забудькуватість: «А тепер просимо вас сказати кілька слів нашим радіослухачам про ваше особисте життя».
Мама Сашка не одразу згоджувалася, а коли той наполягав, казала:
— Може, й не треба?
— Треба, треба! Неодмінно! Як же без особистого життя? Ви ж щасливі в усьому, так?
— Може, щаслива, а може, й ні. Маю гарного сина. А чоловік мене покинув, бо не витримав моїх вічних одлучень на ферму вдень і вночі.
— Але ви однаково знайшли своє щастя коло корів?
— Та воно вам видніше…
І на тих мікрофонщиків Гриша насилав свій талатай. Колись, мабуть, були на світі просто дурні, тепер з’явилися ще й дурні з мікрофоном.
В училищі їм читав лекції по теорії сільськогосподарських машин великий чепурун Давискиба. Голову мав таку пусту, як бочка без обох донець. Усі формули переписував із шпаргалок, примовляючи:
— Подивимось, що інші пишуть.
Коли й сам не розумів, що в нього в шпаргалці, чухав за вухом:
— Хто побачить, а хто й ні.
А в кінці кожної лекції суворо велів:
— Все мені знати назубок!
І коли хтось, відповідаючи, тикався й микався, Давискиба жорстоко обіцяв:
— Ти в мене одержиш свідоцтво, я тобі пропишу!
Меткіші хлопці, збагнувши, що сам Давискиба однаково нічого не знає, торохтіли йому будь-що, аби лиш не зупинятися. Він дрімав під те торохтіння й виставляв хитрунам високі оцінки.
На Давискибу Гриша теж наслав би талатай. Якби ж то помагало це проти всього, що заважає людині жити!
Можна б розповісти, як дехто з Гришиних однокласників пробився і до вищої освіти. Скажімо, головищина Наталка вчилася в сільгоспакадемії, племінник дядька Обеліска готувався стати інженером-металургом, навіть Щусева Котя, закінчивши десятирічку, коли вже Гриша вчився на класного механізатора, рвонула до міста, і лісник похвалявся перед Самусями: «Буде моя Котя професором!» Щоправда, не завжди воно все ставалося, як бажалося. Головищина Наталка з другого курсу вискочила заміж за капітана третього рангу й помчала аж на Камчатку. Інженер-металург скаржився на малі заробітки. Котя до професора не дотягнула, вивчилася на виховательку дитячого садка і мерщій приїхала до Світлоярська, щойно колгосп відкрив свій садочок — двоповерховий, із спеціально замовленими меблями, з майданчиками для ігор малюкам. Це не означає, ясна річ, що з Світлоярська і з сусідніх сіл ніколи не виходили люди суто розумової діяльності, вчені, державні діячі, генерали. З сусіднього села, скажімо, вийшов академік Карналь, з самого Карпового Яру — славетний генерал-льотчик, сестра якого, старенька й немічна, ще й досі жила тут і переселилася до Світлоярська в один з маленьких цегляних будиночків для колгоспних пенсіонерів.
Отож у сподіванні, що нас зрозуміють, зосередимо свою увагу лише на Гриші Левенці, бо щонайменша спроба зачепити тих його однолітків, які вибрали собі інші шляхи в житті, деким розцінюватиметься, як протиставлення одних одним, як зіштовхування. А нам звинувачень не дуже хотілося б. Зіштовхування ж полишимо тому шановному письменникові, герой якого цим словом пробував пояснити сільським тіткам утворення електроенергії на атомній електростанції. Мовляв, атоми зіштовхуються лобами, як барани, і від того витворюється електрика.
Ох, як заздриш часом наївній людській самовпевненості! Живе собі чоловік безтурботно і благополучно, а тут пиши й щоразу остерігайся, щоб якийсь критик не назвав тебе скорописцем Єлтуховським.
У світі дорослих тебе підхоплюють події. Покінчено з розслабленою невизначеністю, з мрійливою непевністю, споглядальність і душевна лагідність бурхливо й різко замінюються рішучою непоступливістю, прояснюються в тобі всі порухи душі й пристрастей, тепер ти належиш до світу діяльного, активного, ти працівник, творець. Ти переживаєш піднесеність, настроюєшся на урочистий лад, тобі відома стає радість успіхів, але їй незмінно передує пригніченість, викликана першими невдачами, і гіркота від неможливості покінчити з усіма труднощами, вирішити всі проблеми за одним замахом, обмежуючись лиш добрим наміром, побажанням або вигаданим тобою словом.
Два роки в училищі наповнені були для Гриші не самою лиш маленькою шкільною мудрістю, навчання розумно чергувалося там з практикою в рідному колгоспі, тижні й місяці тої практики не належали до ліпших у хлопцевім житті, бо коли ти практикант, то до тебе й ставлення відповідне, і машину тобі виділять не для роботи, а для суцільних простоїв, і йтимеш ти мовби крізь суцільну недовіру, знизування плечима, переморгування в тебе за спиною, а то й одверті сміхи-хихи. Все треба перебороти, перебрести найглибшу воду, щоб вибратися на сухе, на тверде, під сонце. Світ можна сприймати крізь сльози або скрегіт зубовний, а можна — роз’яснено, вільно, всією душею, адже життя таке прекрасне зрештою!
Та коли Гриша прибув до Світлоярська з повновартісним дипломом механізатора в сподіванні, що тепер нарешті відчиняться перед ним усі брами і простеляться всі дороги, а йому знов, як було практиканту, виділили старенький СК і поставили косити горох, він хоч і не збунтувався, бо ще не переборов цілковито своєї хлоп’ячої добродушності, але не стерпів і поскаржився Безкоровайному на несправедливе ставлення до молодих механізаторів.
— Я ж і загінки пройти не можу. То кронштейн полетить, то коса навпіл, то муфту міняй. Як в землю вріжешся, так і ламається щось.
— А ти не врізайся, — порадив Безкоровайний.
— Хочеться ж цей проклятущий горох при самій землі зрізати!
— А ти — як Самусь.
І не знати: чи жартує гірко Безкоровайний, чи й усерйоз радить брати приклад з Самуся. З небалакучого бригадира механізаторів не видобудеш ніяких пояснень і роз’яснень.
З своїм помічником, любителем дешевого тютюну, дядьком Педаном, Гриша те тільки й знав, що з ранку до вечора клепав, гнув, хукав на побиті пальці, ждав «літучку» з газозваркою, проклинав стару техніку, несправедливість і горох, і «горіло б воно все в той день, як я намірився стати комбайнером!». Педан мав на всі ці речі погляди набагато усталеніші і спокійніші.
— Тобі це первина, — чвиркнув він на круглий валок гороху, — я оце вже у восьмого комбайнера помічником. Бачив і перебачив. Ще на «комунарах» за вірьовку смикав, солому скидав. Цілий день сидиш, а тобі в рот з барабана половою б’є, світу божого не видать, а ти смикай і смикай. До штурвала комбайнер пустить раз на сезон — і то радість. Ну, гороху тоді не було. Про таку заразу ніхто й не думав. Ото тітки в городах там посадять латочку, то вона ж його весь вириває з коренем, та на рядно, та в курінь — ні одна тобі горошинка не викотиться. А тут — сто двадцять гектарів. Де таке рядно візьмеш?
Педан послідовно і вперто проводив підривну діяльність проти гороху, за два дні поволі й непомітно перетягнув Гришу в свою віру і навіть випхав його захищати ту його віру перед колгоспним агрономом Лисичкою.
Тітка Лисичка належала до таких самих неодмінних атрибутів Світлоярська, як дядько Зновобрать, Обеліск або дід Утюжок. Агрономом вона була скільки й пам’ятав Гриша, тільки відрізнялася від усіх інших славетних жителів Карпового Яру тим, що невпинно досконалилася і зростала в своїй спеціальності, відповідно до чого змінювалися і її звання. Спершу тітка Лисичка була просто рільником, тоді агротехніком, агрономом, старшим агрономом, а в Світлоярську вже мала звання і посаду головного агронома, бо тепер у колгоспі були ще окремо агрономи по зернових, по технічних і по кормових культурах, агроном-городник і агроном-садовод, ціла агрономічна академія з високовчених молодих спеціалістів, яким легко давала раду тітка Лисичка з своїми освітами заочними, несистематичними, уривковими, але зате з практикою неймовірною, а з характером ще неймовірнішим.
У полі тітка Лисичка, здається, днювала й ночувала, не міг у цьому зрівнятися з нею навіть Безкоровайний. Мала незбагненну властивість опинятися саме там, де ніхто її не ждав, і ловити тракториста саме тоді, коли він зробив бодай один огріх.
— Переорюй!
— Та на всю ж загінку — один! — благав тракторист.
— А як я тобі з цього огріху хліб начислю — дуже ти наїсишся? Переорюй!
Гриша сіяв кукурудзу. Не догледів, що трохи скривлює рядки в кінці загінки, прискочила на «Москвичі» тітка Лисичка, витягла хлопця з кабінки трактора, закричала:
— В тебе мати є?
— А що?
— А те — не стану, як ото ви всі «мать-перемать», бо то святе слово. Не поважаєте слова, то майте ж хоч совість перед тими, хто вас народив.