— Вже пересіяв. Хай би спробував не пересіяти нашій Лисичці — де б він був!
Радіоперекликів Зновобрать ніколи не проводив. Чув, як це робить Степан Михайлович, Зінька Федорівна теж оволоділа новим способом управління, але Свиридон Карпович надавав перевагу контактам особистим. Звертатися до чоловіка, якого не бачиш, не можеш узяти його за гудзик, покласти йому руку на плече, зазирнути в очі, закурити з ним міцненького, — ну як це можна?
Тому коли сів до мікрофона в кабінеті голови колгоспу, то на всій території Світлоярівської сільради чулося лиш відкашлювання, похмикування й погмикування, тоді все потонуло в грюкоті (Зновобрать випадково звалив мікрофон), тоді щось чхнуло на весь Світлоярськ (може, старий карпоярівський чортяка від машинних вихлопів), але все ж таки голова сільради спромігся сказати слово й друге, а далі так захопився, що вже й забув: мікрофон перед ним чи Самусь, Педан, колгоспний актив і всі справи світлоярівського населення.
Радіопереклик вдався на славу, його згадували, може б, і досі, якби не дванадцять примірників «Королеви Марго».
Як підказав авторові доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, у середньовічних містеріях писали: «В перервах нехай чорти гасають по сцені з відповідними рухами». Ми вже запустили двох чортів у повітряний простір над Світлоярськом, але то була чиста містика, вигадка, далека від матеріалізму, серйозна ж розповідь вимагає дійових осіб так само серйозних, обгрунтованих, земних і правдивих. Питається: до чого тут приписи середньовічних містерій? Яке відношення мають вони до стилю соціалістичного реалізму, що ним послідовно керується автор цього роману? Ні до чого і ніякого, скажемо одразу, щоб відвести від себе всі ймовірні підозри і звинувачення. Про давно забуту містерію Варфоломій Кнурець нагадав авторові вже після того, коли автор розповів йому про Івана Безтурботного і спитав, куди б його втулити, бо Іван Безтурботний не лягав нікуди, не вміщувався ні в яке ложе, не входив ні до яких рубрик: ні до трудівників, ні до керівників, ні до передових, ні до відсталих.
— Зроби його чортом для інтермедії, — порадив Кнурець.
— Та який же з Безтурботного чорт?
— Тоді — чортиком.
— А що скаже громадськість?
— Громадськість теж повинна мати почуття гумору.
— Почуття гумору — це все ж суто індивідуальна риса. Чи може воно бути колективним?
— Ще й як може! — зареготав Кнурець. — Коли хочеш, то це почуття саме колективне, воно характерне для цілих народів, для великих мас, які передають його окремим індивідуумам, примушуючи сміятися навіть тих, хто ніколи не сміявся і не мав наміру сміятися взагалі. Бо коли ти потрапляєш на площу, де регочуть, що ти робитимеш?
— Ну, гаразд. Але хтось же має сміятися перший?
— Ти автор — ти й смійся. Бо коли й література не сміятиметься, тоді хто ж це робитиме?
— Але Безтурботний викликає в мене вже й не сміх, а стурбованість.
— Він твій герой — твій і клопіт, — сказав Кнурець і вмив руки, як це він умів завжди робити, бо порадники, консультанти, ерудити завжди вміють стати осторонь і вмити руки за прикладом римського прокуратора Пілата.
І все ж таки автор вирішив збунтуватися проти ерудита Кнурця. Бо який же з Безтурботного чорт або й чортик? Те, що він зумів дістати для району цілих дванадцять примірників «Королеви Марго», ще не свідчить про його надприродну силу, хоча, загалом кажучи, в цьому ділі без втручань нечистого не обійшлося, в чому легко переконатися, помноживши кількість тільки сільських районів нашої країни на дванадцять. Вийде цифра, яка перекриває всі видавничі можливості, а ще ж не враховано райони міські, столиці союзних республік, Москву й Ленінград, БАМ, Самотлор, Нурек, антарктичні експедиції, а також Товариство книголюбів. Як при таких потребах, та ще враховуючи ту обставину, що українські видавці взагалі чомусь не друкують «Королеви Марго», — як, питаємо, чоловік міг дістати для району одразу дванадцять примірників цього славетного роману, причому сім примірників — видання алма-атинського, а п’ять кишинівського? Звичайно, в районі макулатури було зібрано стільки, що не вистачило б і тисячі двісті «Королев Марго», але Безтурботний знайшов вихід і з цієї ситуації: він роздав свої дванадцять примірників начальству, а за макулатуру не дав нічого, щоб нікого не ображати відмовою, бо, коли не одержує ніхто, тоді ображених немає, всі рівні, а рівність — це штука значно вища й дорожча, ніж там якийсь роман Олександра Дюма (чи й Павла Загребельного, додамо, використовуючи своє становище).
Про книжки довелося говорити позачергово не тому, що це для Безтурботного було головне, а тільки зважаючи на конфлікти між книготоргівлею і збирачами паперової макулатури. Для самого ж Безтурботного це був не більше, ніж епізод, дрібничка, ніщо порівняно з тими висотами, якими він оволодів і заволодів після того, як автор цієї розповіді мав необачність штовхнути цього вигодуваного смачними плескачами хлопця в сферу діяльності по охороні пам’ятників історії й культури.
Іван Безтурботний почав з рідного села (бо завжди треба з чогось починати і бажано не з нуля) і, хоч не мав ні високої грамотності, ні особливих знань, незабаром наробив страшенного гамору завдяки своїй енергійності, яка опиралась на добру вгодованість. Він поєднав у своїй особі керівництво (на громадських засадах!) добровільним спортивним товариством «Урожай» і Товариством по охороні пам’ятників історії і культури, тоді взявся за Товариство по охороні природи, тоді випросив у судді Верещаки первинну організацію ружжа і вудки, тоді приєднав Червоний Хрест і Півмісяць, Товариство рятування на водах, Товариство книголюбів; він колекціонував товариства, як нумізмати збирають монети або філателісти — марки. Але колекціонери, як правило, вимушені вкладати в свою пристрасть і власні кошти, а Безтурботний не витрачав жодної копійки. Всі товариства добровільні, але членство в них обов’язкове! — ось лозунг, який проголосив Безтурботний, примусивши правління колгоспу зробити колгосп «Дніпро» членом дванадцяти добровільних товариств і сплатити колективні внески в сумах, які відраховувалися з річних прибутків колгоспу. Сам Безтурботний, хоч не платив ні копійки, не мав і зиску від цього жодної копієчки! Він працював за ідею і для ідеї, він горів, кипів, клекотав на громадській роботі безкорисливо і самовіддано.
Він сподівався тільки на одне: його помітять, повинні помітити й належно оцінити його запопадливість так само, як помітили колись швидкісні методи Самуся.
І він не помилився. Його помітив той самий товариш Багатогаласу, що підняв колись Самуся, але чи то вже Багатогаласу постарів, чи злякала його енергійність Безтурботного, яка перевершувала все бачене й знане високодосвідченим вічним районним уповноваженим, чи, може, не хотів він втручатися не в своє, але Багатогаласу не став возносити славу Безтурботному, а передав його заступникові голови райвиконкому Крикливцю, на якого, крім основних його обов’язків, покладено керівництво сорока двома комісіями. Там були комісії по охороні, по боротьбі, по розвитку, по стримуванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з молоддю, в справах пенсіонерів, у справах культів, по культурі, по обрядах, по торгівлі, по дорогах і містках, по радіофікації й електрифікації, по боротьбі з хуліганством, по боротьбі з пияцтвом, по охороні природи, по виловлюванню бездомних псів і котів, по обов’язковій організації добровільних товариств, по вивченню дедалі зростаючих потреб, по підтримці того, що народжується, і по виявленню того, що має народитися. Посада заступника голови сільського райвиконкому, мабуть, найуніверсальніша в діях людства. Але Крикливець, як і сотні його колег, не губився, не демонстрував світової скорботи, не підпускав до себе ні інфарктів, ні інсультів, мужньо ніс увесь огром своїх неймовірних обов’язків, був бадьорий, оптимістичний, привітний, дивився на життя з надіями і ніколи не втрачав перспективи і не впадав у відчай. Коли провалювався десь у районі місток, Крикливець будував два нових, коли завалювалися два скверненькі — споруджував один, але такий, що аж дзвенів! Коли Крикливцю казали, що в Стамбулі щороку виловлюють усіх бездомних псів, а в Римі всіх нічиїх котів і їх за рік стає ще більше, Крикливець тільки всміхався таємниче, бо вірив, що вже коли він виловить, то ніхто так не виловить. Він пробував навіть поєднати непоєднуване: з одного боку, боровся за розвиток торгівлі, який неминуче включав і продавання «Екстри», а з другого, боровся проти пияцтва, яке ця продана «Екстра» чомусь викликала, бо хто її купив, той випивав, і якось ніхто не знайшов для клятої горілки ніякого кориснішого застосування.
Отже, як видно з цього коротенького опису, Крикливець приречений був жити й працювати серед суцільних протиріч, у майже безнадійній перевантаженості, без ніяких сподівань на те, що з’явиться чоловік, який візьме на свої плечі бодай часточку його тягаря.
І тут з’являється Багатогаласу і безвідповідально заявляє: є такий чоловік! Де? В Світлоярську! Хто такий? Звідки? Місцевий вихованець. Звуть — Іван Безтурботний.
Крикливець метнувся до Світлоярська. Поїхав, розпитав, переконався. Безтурботний хоч не вразив його грамотністю, зате зачарував здоровою напористістю, а ще більше (як і автора свого часу) плескачами своєї матері. Крикливець, який, до речі, відповідав також і за розвиток системи громадського харчування в районі, одразу ж подумав, що добре було б у райцентрі поряд з «Чайною» і «Вареничною» відкрити ще й «Плескачну», запросивши туди шеф-поваром тітку Вустю. Але Іван Безтурботний і слухати не хотів, щоб тягти її за собою до райцентру.
— Давайте так, — заявив він з усією рішучістю і відвертістю, якими відзначався, — коли берете мене в район, то беріть самого! Батьків зрушати з місця не хочу. Вони тут приросли. Берете мене?
— Беру, — сказав Крикливець. — Нам треба організувати товариства у всьому районі.
— Все організуємо, і буде блиск! Мені аби квартира в районі.
— З квартирами трудно, але знайдемо.
— Ну, й зарплатня.
— Це просто. Зробимо тебе відповідальним секретарем якогось товариства.
— Товариства? — засміявся Безтурботний. — Та ви шуткуєте? Ото б я ради якогось товариства кинув материні плескачі? Та ще — секретарем? Хоч би вже головою.
— Голова в нас — на громадських засадах. Без зарплати. Ми зобов’язуємо відповідальних працівників очолювати добровільні товариства. Хоч, правду кажучи, вже в районі не вистачає й відповідальних працівників.
— Гаразд, — зітхнув Безтурботний, — коли вже секретарем, то всіх товариств, які є. І щоб скрізь зарплата.
— А фінансова дисципліна? — нагадав Крикливець.
— Яке мені діло до фінансової дисципліни? Хочете, щоб я вам підняв діло, я й підніму! Аби гроші! А ви вже знаєте, як там зробити…
— Та знаю, — почухав потилицю Крикливець, згадуючи, що він, крім усього іншого, очолює також комісії по якості й ефективності, по режиму економії, по внутрішніх резервах, по скороченню адміністративно-управлінського апарату, а також комісію по затиканню дірок, хоч де б вони виникали і хоч які великі були. Він уявив, скільки дірок наробить у районнім бюджеті Іван Безтурботний, і все ж таки вигукнув:
— Ну, хай буде! Беру!
Так Іван Безтурботний опинився в райцентрі, став власником двокімнатної квартири, мав у своєму розпорядженні мотоцикл добровільного спортивного товариства «Урожай», одержував зарплату в Товариствах охорони пам’ятників, охорони природи і книголюбів, мав вільний доступ на всі бази райспоживспілки, володів правом полювати й рибалити в усіх заповідниках і заборонених угіддях, знайомство водив не тільки з районними керівниками, а й з усіма, хто приїздив з області й столиці, автора цієї розповіді не впізнав і не помітив, автор же його хоч і помітив, але не впізнав попервах, так змінився Іван Безтурботний, таким розкішним і поважним чоловіком став за якогось півроку! Коли ж, упізнавши Безтурботного, автор спробував йому нагадати про себе, той довго тер собі лоб, марно намагаючись зобразити на добре вгодованому обличчі те, що зветься думанням.
— A-а, — нарешті сказав він. — Припоминаю, припоминаю. Це я вам колись розказував про Товариство по охороні пам’ятників.
— Навпаки, це я тобі розказував.
— Не може буть! Я перший усім розказую, а мені ніхто не може!
— Ми ще їли плескачі в твоєї матері, — нагадав автор.
— Плескачі? А що це таке? Я оце в столиці на семінарі був, так севрюгу по-московськи їв, а ви — плескачі! Мене солянкою вгощав знаєте хто? До нас он на качок сам міністр приїздив, а рибу — так боже ж ти мій — з ким я вже її тут не ловив! Навіть з отою народною артисткою — як її? І фотографувався теж. Які вже тут плескачі!
Автор хотів був спитати, чи не фотографувався Безтурботний з Александром Македонським, Юлієм Цезарем, Ярославом Мудрим і Бріжжіт Бардо, але побоявся, що той не тільки ствердить факт фотографування, а й покаже знімки, — такою нахабною всемогутністю дихала вся постать цього продукту нашої соціальної поблажливості.