На підвіконні в кімнаті Бартлбума цього разу вони сиділи вдвох. Той самий хлопчик. І Бартлбум. Ноги навзвис у нікуди. І погляд навзвис на море.
— Послухай-но, Дуде…
Дуд, так звали того хлопчика.
— Оскільки ти завжди тут…
— Ммммм…
— Ти ж бо знаєш.
— Що?
— Де вони в нього, очі, у моря?
— …
— Вони ж у нього є, правда?
— Є.
— І де в біса?
— Кораблі.
— Кораблі що?
— Кораблі — ось очі моря.
Остовпів Бартлбум. Йому це взагалі не спадало на думку.
— Але ж у ньому плавають сотні кораблів…
— Воно має сотні очей. Ви ж не хочете, щоб воно обійшлося лише двома? І дійсно, з огляду на те, скільки в нього справ. І на те, яке воно велике. Цілком слушно, що все саме так.
— Звісно, але ж тоді, даруй…
— Мммммм…
— А трощі? Бурі, тайфуни, усе, що там трапляється… Навіщо йому ковтати кораблі, якщо то його очі?
Ніби нетерпеливлячись, Дуд обернувся до Бартлбума й запитав:
— Хіба ви ніколи не заплющуєте очей?
Святий Боже! Та він на все має відповідь, оцей малий. Міркує Бартлбум. Міркує й обмізковує, замислюється й мудрує. А потім рвучко зіскакує з підвіконня. У кімнату, певна річ. Бо треба ж мати крила, щоб скочити в повітря.
— Плассон… маю знайти Плассона… треба йому розповісти… трясця, це ж неважко, треба було тільки трохи поміркувати…
Гарячково шукає вовняну шапочку. Не знайшов. І то зрозуміло: вона ж у нього на голові. А, пусте. Вибігає з кімнати.
— До зустрічі, Дуде.
— До зустрічі.
І хлопчик не зрушує з місця, отак і сидить, не зводячи очей із моря. Ще трохи посидів. А згодом, пильнуючи, щоб навколо не було нікого, зістрибує з підвіконня. Надвір, звісна річ.
Одного дня вони прокинулись, і навколо не було нічого. Зникли не лише сліди на піску. Зникло все. Так би мовити.
Стояв неймовірний туман.
— Це не туман, це хмари.
— Неймовірні хмари.
— Морські хмари. Бо ті, що на небі — вгорі. А ці, морські, — внизу. Нечасто з’являються. А потім ідуть геть.
Вона знала купу речей, ця Діра.
Певна річ, видовище надворі не могло не вразити. Тільки минулої ночі небо було встелене зорями, як у казці. А зараз — ніби стоїш у чашці з молоком. Не кажучи вже про холод. Неначе стоїш у чашці з холодним молоком.
— У Керволі так само.
Отець Плюш стояв, приклеївшись носом до шибки, зачарований.
— День у день стоїть. Не зсувається ані на міліметр. Це — туман. Справжній туман. І більше нічого не збагнеш, коли він спускається. Люди навіть удень ходять, тримаючи смолоскипи в руках. Намагаються хоч щось збагнути. Але це не надто зараджує. Та й уночі… зрештою, трапляється, що геть нічого не видно. Уявіть, одного вечора Арло Крут, повернувшись додому, помилився дверима й попростував прямісінько в ліжко Метеля Крута, свого брата. А Метель і не помітив, бо спав, як мертвий, а от його дружина ще й як помітила. Чоловіка, що лягав до неї в ліжко. Годі й повірити. Еге, знаєте, що вона йому сказала?
І тут у голові отця Плюша виринула властива йому спокуса. Дві чудові фрази заворушилися в голові, маючи перед собою чітку мету — вийти назовні вголос. Розумніша з них, зважаючи на те, що йшлося все-таки про голос ченця, безперечно була:
— Зроби це, і я закричу.
Проте її ґандж був у тім, що була ця думка хибною. Тому її здолала інша, правдива.
— Зроби це, або я закричу.
— Отче Плюшу!