— А що я сказав?
— Що ви сказали?
— Хіба я щось сказав?
Усі сиділи у великій вітальні, що виходила на море, заховавшись від хвиль із хмар, але не від гидкого відчуття незнання, як чинити далі. Одна справа нічого не робити, і геть інша — не могти нічого вдіяти. Це зовсім інакша річ. Усі почувалися спантеличено. Як риби в акваріумі.
Найбільш хвилювався Плассон: у рибальських широких штанях і куртці нервово тинявся, визираючи крізь шибки на молочний приплив, що не відступав ані на міліметр.
— Справді, скидається на одну з ваших картин, — голосно зауважила Енн Деверіа, опускаючись у ротангове крісло й теж підглядаючи за захопливим видовищем.
— Усе дивовижно біле.
Плассон без угаву ходив туди-сюди. Ніби й не почув ані слова.
Бартлбум підвів очі з книжки, яку ліниво гортав.
— Ви надто суворі, мадам Деверіа. Пан Плассон намагається зробити дещо дуже складне. А його картини не біліші, ніж сторінки в моїй книзі.
— Ви пишете книгу? — озвалася Елізвін із крісла перед великим каміном.
— Щось на взір книги…
— Чули, отче Плюшу, пан Бартлбум пише книжки.
— Та ні, це не зовсім книжка…
— Це енциклопедія, — пояснила Енн Деверіа.
— Енциклопедія?
І почалося. Часом вистачить і дрібнички, щоб забути про неозоре молочне море, яке тебе стирає. Досить навіть хрипкого дивного слова. «Енциклопедія». Одного слова. І поїхали. Всі разом: Бартлбум, Елізвін, отець Плюш, Плассон. І мадам Деверіа.
— Бартлбуме, не соромтеся, розкажіть панянці про межі та річки тощо.
— Енциклопедія називається «Про межі, які існують у природі»…
— Прекрасна назва. У мене в семінарії був учитель…
— Не перебивайте, отче Плюшу…
— Я вже дванадцять років її пишу. Нелегка річ… я практично вивчаю, до чого спроможна дійти природа чи, ліпше сказати, де вона вирішує спинитися. Адже вона ж завжди спиняється, рано чи пізно. Це наука. Приміром…
— Розкажіть на прикладі «цупколапих»…
— Ну, це особливий випадок.
— А ви вже чули розповідь про цупколапих, Плассоне?
— Бачте, він розповів цю історію мені, люба мадам Деверіа, а ви почули її від мене.
— Хай йому грець, це ж надзвичайно довге речення, вітаю Плассоне, у вас уже ліпше виходить.
— То що ж це за цупколапі?
— Цупколапі живуть у північних льодовиках. Це по-своєму досконалі тварини. Практично не старіють. Якби захотіли, могли б жити вічно.
— Який жах.
— Але ж пильнуйте, бо природа все контролює, ніщо від неї не втече. Й ось що трапляється: одного дня, маючи десь років із сімдесят чи вісімдесят, цупколапі перестають їсти.
— Та невже?
— Так. Припиняють їсти. Отак проживають у середньому ще три роки в такому стані. А потім умирають.
— Три роки, не ївши?
— Пересічно. А деякі проживають і більше. Але врешті-решт, і це важливо, — вмирають. Це наука.
— Це ж самогубство!
— У певному сенсі.
— І ви гадаєте, що ми вам повіримо, Бартлбуме?
— Погляньте-но, у мене навіть малюнок є… малюнок цупколапого…
— Трясця, а ваша правда, Бартлбуме: малюєте ви як курка лапою, чесно, я ніколи не бачив малюнка… (стоп)
— Це не я малював… то моряк, який розповів мені цю історію, він і намалював…
— Моряк?
— Вам про це все моряк розповів?
— Так, а що?