— Ой, молодець Бартлбум, і справді по-науковому…
— Я вірю вам.
— Дякую, панно Елізвін.
— Я вам вірю, і отець Плюш теж, адже так?
— Певна річ… цілком правдоподібна історія, ба навіть якщо добре поміркувати, я ж її вже чув, либонь, у семінарії…
— Справді, у семінаріях стільки всього вчать… чи існують семінарії для пані?
— Мені саме зараз спало на думку, Плассоне, а ви могли б намалювати ілюстрації до моєї енциклопедії, було б чудово, хіба ні?
— Я маю малювати цупколапих?
— Там, окрім цупколапих, є ще безліч іншого… Я написав 872 статті, можете обрати, які подобаються…
— 872?
— Слушна думка, вам не здається, мадам Деверіа?
— Статтю про моря я б залишила без ілюстрацій…
— Панотець Плюш самотужки малює малюнки для своєї книги.
— Елізвін, пусте.
— Але ж це правда.
— Невже в нас є тут ще один вчений…
— Це чудова книжка.
— Невже ви теж пишете, отче Плюшу?
— Та ні… це трохи незвична річ, сказати б, не зовсім книга.
— Ні, це справді книга.
— Елізвін…
— Він нікому її не показує, але вона дивовижна.
— Як на мене — то вірші.
— Не зовсім.
— Проте ви майже вгадали.
— Пісні?
— Ні.
— Ну ж бо, отче Плюшу, не змушуйте вас умовляти…
— Ось, саме так. Це…
— Саме так що?
— Та ні, я кажу щодо вмовлянь…
— І не кажіть, що…
— Молитви. Це молитви.
— Молитви?
— Оце так…
— Та в отця Плюша не такі молитви, як решта…
— А мені це видається пречудовим задумом. Мені завжди здавалося, що нам бракує молитовника.
— Бартлбуме, науковцю не слід молитися, а якщо це справжній науковець, він не повинен навіть думати про те, щоб… (стоп)
— Навпаки! Саме через те, що ми вивчаємо природу, оскільки природа — є не що інше, як дзеркало…
— Він написав чудову молитву про лікаря. Він же теж науковець, хіба ні?
— Як це «про лікаря»?
— Вона називається «Молитва лікаря, який рятує хворого, й у мить, коли той підводиться одужавши, лікар почувається безмірно втомленим».
— Як?
— Це ж не назва для молитви.