Пан із сивою шевелюрою ковтає гіркий закид і вже не борониться. Бо як, чим?
— До того можете знати, що яйця дуже шкідливі. Від них хворіють на серце, і тому в цій країні так багато стровків. А найшкідливіші яйця на-м’яко.
— Де ж ви це читали? Таж у цій країні їдять найбільше жарених на бейконі.
— Жарених?! — аж підносить зелену паню. — Таж у них жовток рідкий, а це найшкідливіше!
Накінець знаходиться хтось, що уминає ковбасу, підкидає голубців, що з них аж капає жир, та ще й хлібом допихає. І не боїться всіх отих отрут! Ще й тортом закушує, не боїться кари Божої!
Цього вже не може витримати зелена пані, і чи то спересердя, чи з принципу, відходить. За нею — критичні погляди пань, що не цураються яєць, ані масла, і вони так приблизно закінчують дискусію про відживлення:
— Якби так нічого не їла, як каже, не була б така гладка. Не знати, від чого у неї оте все, що так далеко видно… То, певно, від тієї дієти.
Усі сміються і простують до буфету на свіжі варенички, на ковбасу з капустою та на добрячі торти. Десь удома їли ми все, аби лиш було що, і не боялися нічого, а тут куди не глянь, усюди пойзон і алерджі, хай їм хрін!
Так, отже, йдуть до буфету та до своїх кошиків, не дивлячись на отрути, вдихають повітря, повне квітневого пилку, від чого, як відомо, «алергія», і відпочивають собі, користуючись недільним дозвіллям. Мабуть, у них таке почування, як у тих, що живуть на узбіччях вулкана…
Але — попереду них співають платівки, позаду плеще м’яч та тупотять босі ноги молодих спортовців. Так, приблизно, було перед роками, так є й тепер. Крім свідомости щодо шкідливости майже всіх харчів, нічого тут не змінилося. Правда, як ми вже згадували, постав спортовий майдан. Колись там росла кукурудза. Її широкий лан шелестів подовгастим листям, і шульки стриміли, як багнети, і восени і взимку золоті кукурудзяні зернятка годували фазанів. Тепер це рівна площа, спортовий майдан, обведений доріжкою-біжнею. На ньому паркують ті, яким не вдалося запаркувати під деревами.
Ще щось? Ах, правда! Будка для нашого користування. Вже хіба немає на світі народу, який ставився б до неї з такою пошаною, навіть любов’ю, як американці. Бо ви помітили написи, правда? Для пань, для панів, для жінок, для чоловіків. А там — королі-королеви (у нас говорили інколи: «Де цісар пішки ходить», а дядько запитував: «А де ж люди?»), серни-олені, — ну, просто, чого там немає?! Кімната для відпочинку і для пудрування, і «рум», і «парлор», і… ось так і ми, замість старих, уже немодних двох нулів (00), дістали таку палатку, де є навіть дзеркало й водотяг, і… та дозвольте мені промовчати історію цього місця, її, що коштувала стільки грошей, пересердя та ще й далі коштує управі. Це ж не американська палатка зі шкіряними фотелями-канапками, різними дзеркалами, автоматом для різних паперових виробів, для сушіння рук і з милом та парфумами та ще і ще з чимось. Це — звичайна, українсько-американська, установа, тож…
Брама зі стовбурів і заборона вступу на пластову оселю до Зеленого Яру. Він обведений дротяною огорожею, і на місці, де була кузня, стоїть огрядний будиночок — пластова кухня, простора, вигідна, з чудовими холодильниками й печами. На горищі — кімната, де живе управитель пластової оселі в сезоні, а перед будинком широкий поміст під дахом для їдців. Від кухні стежечка до каплички з бронзовим оббиттям і банькою в модерно-бойківському стилі, такою маленькою, що в ній місце тільки для Бога. Люди стоять і сидять на площі. Не зник, однак, молитовний настрій, що царив тоді, коли старенький панотець правив Богослужбу під зеленим склепінням пралісу, і разом з ним уся природа величала Творця.
Будиночки-барачки залишились на пластовій оселі такими, як і були, зрештою, як і на Діброві. Чи наша громада збідніла з того часу і не може собі дозволити ні тут, ні там на побудову гарних будинків?
Ліс і діброва, і озеро, і сонце та буряні ночі — як були колись, такими є завжди. І за це — спасибі їм.
Так, отож, зробили пляжу. Яка б не була, та є. Якби не настирлива й незгідлива природа, була б краща. І якби контрактор був докінчив. Та — де немає отого «якби»?
Гості, що хочуть вигріватися та купатися, не мусять постійно нагадувати собі те мале, але прикре слівце. Вони засипали пляжу кольоровим мачком купальників. Поміж ними діти рухливими жучками. І найважливіше — тут гості зустрінуть знайомих і доволі наговоряться з ними. І діти мають товариство. І для них відгороджено частину прибережної води. Прив’язані до шнурка пластикові пляшки весело плавають собі, виглядаючи дуже оздобно. У відгородженому місці аж роїться від дітвори, що плаває на пластикових качках, алігаторах, черепахах, на гумових колесах, з подушками й матрациками для плавання. Кольорові м’ячі літають понад водою та плюскають по ній, дитячі човники плавають під вітрилами чи з допомогою накручуваного мотора, і весело на воді й на піску.
Поміж дітворою — батьки. Декотрі більше цікавляться дітьми, інші собою та знайомими. Як хто. Он батько навчає доню плавати. Він наче б уже сивавий, і черевце в нього вже заляглося. А ось двоє діточок бовтається в воді, а батько навчає їх плавати та пірнати. Так і чуєте слова команди:
— Зложи ручки і голівкою у водичку! Голівкою!
Русяве дівчатко з куцим хвостиком позад голови, років так з чотири, ніяк не може збагнути штуки занурювання та кидається на воду й бовтається в ній.
— Голівку — в воду! Ніжки — догори!
А вона до братіка, якому вже вісім літ, і він плаває вже мало не як моряк:
— Ай донт нов, гав!
— Ай шов ю, коман! — братік підстрибнув і пірнув у воду.
Голівка й ніжки, і русява мичка бовтаються у воді, і двомовна команда гомонить над пляжею. І, мабуть, більше команди, ніж того плавання. І ви думаєте: чи не ліпше залишити дитину між дітьми, хай вчиться від них без тієї здрібнілої команди, так, як навчилася чужої мови…
Христя має інший метод навчання свого піскуватого Жожо, песика, подібного до пекінчика. Вона кидає йому м’ячик на воду, і Жожо бовтає куцими лапками та трясе клапатими вухами й старається плисти. Але по кількох зусиллях, коли, здавалося, ось-ось зловить м’яч, Жожо видає тонкий скавучок скарги і відрікається від улюбленого м’яча та повертається щасливо до берега. І тоді між Христею та Жожо така розмова:
— Стид! Боягуз! Ходи сюди!
— Гав, гав, гав! — відповідає тонко Жожо і не йде більше до води.
— Но, хойці ту, моя кицю солодка, мій маленький песику, хойці до панці!
— Гав, гав, гав! — плаче Жожо. Пестливі слова він знає, і на суші він безпомилково робить те, чого вони вимагають: кидається в обійми своїй молодій гарній пані, що має клубок бронзового волосся на тім’ї та сірі веселі очі, повні життя й усміху. Але не на воді, ні, ніколи! Жожо відгризається і відсварюється та за кожною пестливою кличкою відповідає: вав, гав! у-у-у, ннн! і на його маленькій мордочці повно впертости; і він виглядає, як капризна дитина, вперта й розпещена.
Кінчається тим, що Христя вилазить із води, Жожо кидається в її обійми, а вона повиває пса рушничком і, сміючись, жартує з його геройства. Він же лиже її обличчя, ніс, шию. Настає згода, але — Жожо поставив на своєму. І розмова теж відбулася двома мовами, і… успіх запевнений.
Інша справа з Сузаною, великою сірою вовчицею. Вона нікого не питає і не слухає. З розгону падає на пляжу, стрибає в воду і гребе сміливо й кріпко міцними, довгими лапами, а її хижа морда пливе над плесом так, наче б та морда не належала нікому, навіть власному тілові. Сузана хоче плавати й купатися, і шкода команди: «Сузана, но! Сузана, ґо гом!» — Вона пливе хоробро далі, бо вона американка, а її пані, мабуть, українка, навчилася говорити мовою, яку вона розуміє, але яку слухає тільки тоді, коли їй хочеться. І вона вже збагнула, що заборона плавати є умовною: одного дня її зовсім не вживають, а другого чомусь вигукують такі немилі слова, як «го гом!», очевидно тому, що хтось із управи стоїть у той час на березі. І взагалі тут уже тримовна справа: управа не хоче, щоб пси плавали з людьми; гості вважають, що на те й їдуть на українське озеро, щоб пси могли плавати з людьми, а пси вважають, що вода — дуже мила річ, а ще більше, коли гаряче, хочеться купатися. Купальники різно ставляться до «собачої справи»: одні нарікають на псів і їхніх господарів, другі боронять псів і їхні права на дозвілля, а найбільше з них нарікає на управу Діброви. Як одні, так і другі. Мовляв, повинна бути заборона впроваджувати псів до парку, а вже дуже гостра заборона купати їх у озері. Винна управа, бо вона, мовляв, повинна видрукувати заборону (її щороку містять при в’їзді, але її хтось завжди зриває) і повісити на пляжі, всіх гостей треба повідомити листом і вимагати зобов’язання не впроваджувати, бо і взагалі… Вимагають навіть окремої пляжі для псів, чи власне для псів і їх власників.
Так постають дві партії: псяча та протипсяча, і це трохи нагадує наше політичне життя. А ті купки на пляжі…
— Чого хочете? — розглядає справу з іншого боку пан, що з черевцем. — Пес — споконвіку вірний товариш людини, і де вона, там і він. Чому б йому не йти з людиною, як кажуть, у вогонь і воду?
— А ще як води небагато, і пан не плаває, а тільки бовтається в дитячій пляжі, — не забуває докинути своїх «чотири гроші» ущиплива пані.
— Я вам скажу, що пси дуже розумні тварини і що я люблю їх. Є безліч оповідань про їх життя, про їхній розум та прив’язання до людини. Я от сам знаю таку подію на еміграції в Австрії. Ми жили в Інсбруці. Це гарне місто було дуже бомбардоване і страшенно понищене, так, що люди жили в руїнах. Жив, отже, один чоловік із сім'єю в одній розсипаній печері. Мав він колись пса, якого віз ще з дому. Довіз до Відня, і коли прийшлося їхати далі, залишив його там у когось. Отож, одного дня, по довгих місяцях розлуки, пес прийшов із Відня до Інсбрука, пройшов пішки всю Австрію, про що свідчили його порепані, покалічені ноги, і віднайшов своїх господарів. Скажіть ви мені, яким способом це сталося?
— Тварини мають якийсь, нам не зрозумілий, інстинкт, якийсь спосіб орієнтуватися в просторі.
— А чим пояснити таку подію? У нашому селі був священик. І мав він прирученого крука, що жив у нього в хаті та літав усюди за ним. І так був, бестія, навчений, що, як священик ішов до церкви, він летів за ним, сідав на дереві біля церкви і пересиджував все Богослуження. Коли священик виходив, крук злітав з дерева, сідав йому на плече, і так обидва йшли до хати.
Сталося так, що большевики заарештували священика. Після того крук зник, і не було його так з півроку. Одного дня всі здивувалися: панотців крук прилетів, сів на дах і став заглядати до хати, крюкати й говорити по-своєму. Стрибав, вертівся, підлітав і сідав на дерево напроти дверей. Через півгодини священик повернувся, звільнений з тюрми.
— То був якийсь поліційний крук, — кинув хтось жартома. — Так, як є поліційні пси, що винюхують злочинців і співдіють із поліцією. Цей крук, певно, замешкав на даху тюрми чи на дереві поблизу її і, побачивши, що господар вийшов, прилетів наввипередки до його дому.
— Мало правдоподібна теорія, — висловив свій сумнів пан з черевцем. — Він мусів би день і ніч стежити за подіями в тюрмі. А коли їсти й спати?
Пані Ірині надокучили оповідання про тварин. Вона подалася до групки, що лежала в тіні дерева, єдиного, що росте на пісковій пляжі.
— Мішенька, мілий мой, іді памой ручечкі, будем кушать, — так чорнява, гарна пані до хлопчика.
— Мамо, я не хочу їсти! Тату, ходім до води! — просив Михась.
— А ти слухай маму: спершу з’їмо, а тоді підемо купатися.