Пан у жовтому купальнику любить всмак з’їсти та ще й попити. Пляшка виставила шийку з кошика. Вони їли, і пані продовжувала перервану розмову:
— Я, знаєте, люблю рускіх пісатєлєй. Даже купляю кніжкі. Імєю Чехова, Достоєвского, Толстово.
— А я плачу за ті книжки, — докинув чоловік.
— Од чєво в мєня муж, хатєла б я знать?
Ущиплива пані прислухалася до цієї розмови збоку, а коли пан зібрався з хлопцем до води, запитала його: «Де ви теє знайшли?» Він звів плечима, махнув рукою:
— Під час війни в Болгарії. Донька старих емігрантів. Не навчилася й досі по-українському, зате, завдяки їй, діти в мене говорять по-українському в той час, коли інші, з чисто українських сімей, вже й забули рідну мову.
— Очевидно, діти не чують ніде російської мови, тож від дітей і від батька навчаються української, — знайшла пояснення ущиплива пані. Все ж перестала обурюватися на галицько-російське подружжя.
На березі йдуть різні ігри. Очевидно, в першу чергу різними м’ячами. Розговірна мова виключно англійська, бо іншої й не знає ця молодь, що привикла на шкільних майданах вживати тільки їм зрозумілі вирази. Майже жіночі, стрункі пальці пана Павла контрастують з його руками, зарослими чорним густим волоссям. Пальці піяніста, хоч Павло ним не є. Зате він досконалий будівничий на пляжі. Сидить на березі і разом зі своїми хлопцями будує з піску. Один помагає батькові ліпити схили твердині, другий носить воду бляшанкою з-під кави. Так постають круті хідники на мурах твердині. Але тут справа в чомусь іншому: вершки хідників вижолоблені. Тепер, коли все готове, зачинається справжня гра: малі м’ячики викидаються знизу, від пристані цієї твердині; вони котяться рівчаками на мурах і впадають у нові, ще крутіші, хідники; ними мандрують, аж доки не забіжать до призначеного місця в твердині. Тоді й виграна. Якщо ж спиняться в бічних ходах, якось і це числиться.
Батько й хлопці цілком пірнули в гру. Вони забули ввесь світ і навіть авторитетну офіційну мову. Вигукують по-українському кілька разів, коли м’ячик наближається до мети. Здалеку долітає пісня. Легка й ледве вловна. Стає однак щораз виразнішою, щораз голоснішою.
— Пластуни йдуть. Певно, купатися.
— Зараз тут буде завізно. — Пані Рада збирає свої порозкладані речі, згортає рушники, що сушилися на сонці.
Пісня появляється перша. За нею йде відділ хлоп’ят. Появляються одинцем з-поза дерев, ідуть гуськом. Усі в купальниках, з рушниками через плече, на голові — як хто хоче. Дійшовши до пляжі, вони діляться на два гуртки: один іде купатися, а другий чекає на свою чергу. Бо братчики теж поділилися: одні пішли купатися, а другі залишилися з тими, що на березі. Так вони можуть краще всіх доглянути. Хай тільки котрийсь випливе поза призначену віддаль, зараз сюрчить свисток і він мусить вернутися. Гурток, що на пляжі, теж не нудьгує. Хлопці засмалюються на сонці, граються м’ячами. Радісні вигуки:
— Лови, лови! Мені, мені! Полетів до води!
Вони граються — українською мовою. Діти, що привикли гратися чужою мовою, вловлюють інколи майже незрозумілі слова.
— Добру роботу роблять там, у Пласті, — пан з черевцем. — Якби мої хлопці не йшли раз на рік до табору, вони зовсім відчужилися б.
— Та що то поможе? — сумнівається пані Ліда. — Три тижні за ввесь рік, а решта часу в школі, де навіть не чують рідної мови. І то так звана наша школа!
— Е, так зле знову не є, — пан Василь. — Пластуни мають і впродовж року вправи, різні там сходини та пластові обов’язки. Це підтримує їхній зв’язок з організацією і, очевидно, з українством теж.
Пані Люся кривиться:
— Мій Олег не хотів бути в таборі. Купили ми йому виряд, понесли такі кошти, а як приїхали в неділю, він просив, щоб забрати його. Немає там ніякого санітарного обладнання, діти сплять на голій землі, за ногами носиться повно піску.
— Як то, без ліжок? — аж скрикнула пані Нуся. — Я не післала б до такого табору!
Тепер говорять і сперечаються всі. Бо яка там гола земля?! Всі діти на ліжках, тільки, може, не на таких м’яких і вигідних, як удома.
— А потім, тільки він прийшов до табору, погнали всіх на цілоденну прогулянку — марш! Подумайте, бідні діти цілий день на ногах! А ще мій Олег! Він ніколи не ходив і в Пласті не був. А тепер його відрядили відразу до юнаків, бо для новаків він уже завеликий, там самі діти.
Так пані Люся скаржиться. Дехто намагається її переконати, що, поперше, це її вина, що хлопець засидівся досі вдома і не має ніякої фізичної заправи, а подруге, їхні діти он проходять усі ці вправи і якось живуть, з таборів повертаються здоровішими, бадьорішими і, що головне, мають більше пошани до рідної мови і напевно не розгубляться між чужими.
Кожен на свій лад розглядає справу. Але Олег пані Люсі вже покінчив зі своєю приналежністю до Пласту і вакації проводить на вулиці, забавляючись з дітьми інородців. Під час всієї дискусії на тему: «Пласт чи вулиця?» хлопці встигли викупатися і тепер відходять. Вже зникають за деревами, але над пляжею і озером ще гомонить пісня. Молода, хлоп’яча пісня здоров’я й життєрадости:
Десь у лісі прилягла, прогомоніла пісня. Там зникла молодь. На пляжі залишилися купальники. Більшість з них без ніяких проблем. У жінок бо купальні проблеми вирішилися заздалегідь у крамницях жіночих одягів: який купальник, як має лежати та який у моді в цьому сезоні? Поважне питання — костюм суцільний чи з двох частин? Щодо першого, то на нього не можуть собі дозволити дещо огрядніші жінки і вже, очевидно, не першої молодости. А всілякі там бікіні залишім уже дівчаткам і струнким жінкам, головною журбою яких є дієта й фунти. В противному разі оглядатимуться за вами та присікатимуться, як от до…
Щасливі чи, може, нещасливі чоловіки не мають таких турбот. Хібащо одягне один чи другий тонкі, перкалеві широкі, чи куці та ще й білі штанці. Виглядає, наче частина білизни… Але сонце гріє всіх однаково: і тих, у бікіні, і тих, у білих, широких. А сонця ж так мало, і літо таке коротке! Тож використовуймо дні й години і ловімо в сітку наших тканин проміння, його магічний ультрафіолет!
Ізидора веде за руку хлопчика. Він худенький, тендітний. Його вузеньке личко зовсім не нагадує круглих лиць наших дітей там, де, хоч і не мають таких розкошів і ласощів, як тут, їхні личка сяють від здоров’я й дитячої радости. Ці, виховані тут на кальоріях і консервах, а потім на морозиві й ковбасках, різняться від свояків та ровесників там, в Україні.
Іза міцна, засмалена сонцем, і її пшеничне волосся високо підняте на тім’ї. Її купальник складається з трьох шматинок, і не можна сказати, що він заслонює надто багато та не дозволяє доступу сонця до шкіри, яка так його прагне.
— Покупаємось гарно, синочку, водичка тепленька сьогодні. Ти тільки не пливи надто далеко. Держись мамки, дорогий мій!
— Мама, ай вант гов бовтінг!
Іза оглядається, чи ніхто не слухає, відказуючи:
— Ол райт, гані! Ві тейк е бовт афтер свімінг.
За ними крок за кроком Нана. Вона виляє хвостом і трясе вухами. Вона, очевидно, теж хоче купатися.
Пливуть усі троє. Іза гребе воду, як досвідчений моряк. Вона вихована над морем там, в Україні. Пройшла тяжку школу життя, і в неї мускули, як у мужчин. Поруч неї пливе хлоп’я. Мати часто озирається і коли бачить, що Миколка відстає, вона повертається, пливе до нього, а потім пливуть усі разом. Нана випереджає їх обох, вона не мусить ні на кого оглядатися та вживає купелі тільки для своєї насолоди.
Миколка навчився плавати щойно рік тому. Тобто плавати так, що його вже можна брати з собою. Ще минулого літа він купався з дітьми та грався з ними надутими тваринами та великими легкими м’ячами. Але Іза вчила його терпеливо, піддержуючи за животик і відпускаючи наперемінку. Хлопчик легкий, і здавалося, що вода сама його держить. І як же він хоробро гребе воду рученятами, подібними до тоненьких ціпочків.
Накупавшись, пливуть човном. Миколка гребе малими веслами, помагаючи мамі. Нана сидить, випрямившись, наче пасажир. Язик так і звисає з пащі, а на ньому краплини слини. Шумить вода під веслами, і срібною мережею граються брижі позад човна. Гріє сонце з висоти. Гріє…
Гріє сонце?..
Гріло…
Далекими шляхами курява вкрила степ, і пірнула в далині Україна. Там — мати…
Словаччина… Бомби в Братіславі. Втратила дитину, що нею завагітніла в дорозі. Спливала кров’ю. Була сама, з малою донечкою. Чоловіка захопили партизани, потягнули на роботу, в ліс. Як пережила це без помочі? Була, мов лушпина з горіха, з якого вийняли зернятко. Позбавлена надії на життя, порожня.
— Світ міг валитися, але в мені жила непоборна потреба материнства. Це, мабуть, загадка життя. Завдяки непоборному бажанню матерів продовжується рід. Воно первісне та притаманне всьому живому. Чим більше катаклізму, тим потужніша творча сила матерів — заселювати руїни.
— Здавалося, все зникло: донька і світ, і чоловік… Була тільки я і моя втрата. Стояла над річкою, як оце тепер над озером. Жага життя була така велика, що кликала смерти. Ступила ногою з берега…
— Привид? Сон? Дійсність, — і досі не знаю. — Жінка, що стояла поруч мене, дивилася мені ввічі пророчими очима й говорила: не роби цього! Життя — вічне. Материнство на землі не має ані початку, ані кінця. Але по тому боці тільки кінець і смерть.
Ця жінка була така подібна до її матері! Вона ж залишилася в Україні сама, і її підтримувала віра в те, що донька вибрала правильний шлях і що буде щаслива. Мама! Її розпуці не було б міри.