А жінка-привид, жінка-з’ява говорила:
— Перед тобою життя. І материнство йтиме крізь нього нерозривною ниткою. Вона буде то криваво-багряною, то знову золотою від успіхів, то темною від невдач і страждань. Але своє призначення ти неси в життя і не дай гаснути творчому полум’ю, що проймає тебе!
Нікого не було біля неї. Поверталася в місто, і їй здавалося, що поруч іде мама і що скаржиться вона їй на невдачі життя, страждання й втрати, що тулиться до неї на пустих дорогах мандрівки чужиною.
— Мабуть, материнство в мене сильніше від усіх інших почувань. Любов до матері і любов матері до дітей.
Дрібними бризками морщилось озеро. Проміння сонця ламалося в них, і райдужні іскри стрибали та переливалися, наче кольорова пряжа на срібних клубках. Очі Ізи пірнули в глибінь, і в ній вони віднаходили неплідні роки в чужині, терпке життя в змаганнях із середовищем та в подружніх труднощах, в невдачах у прямуванні до фахових осягів. Підвівши голову, спинила погляд на хлоп’яті:
— Він — мій єдиний осяг у чужині. Він сповнив мою тугу.
Здавалося, що крізь нього, оцього тендітного хлопчика, стелився поміст у минуле і нерозривна смуга бігла в майбутнє.
— Нав, мамі, ай ем ґоінґ ту фіш! — Миколка закинув вудку. Ізидора причалила до острова, простягнулася на дні човна і, спустивши руку поза облавок, гралася бризками. Поруч Миколки сиділа Нана. Час від часу вона підривалася, вертіла хвостом і примирливо скавучала. Діставала язиком личка хлопця, раз, вдруге. Тоді лягала поруч та, примкнувши очі й висолопивши язик, подрімувала.
Під деревами в ліску сиділа дівчинка-десятиклясниця Люба. Далека всьому, що діялось на Діброві. Вона заглиблена в книжку, невеличку, закуплену в дроґіста. Там, у тій книжці, був її світ. Він був інакший від того, що привезли з собою батьки і цілковито різнився від того, що й вони його втрачали тут, на новому березі.
У новому, іншому світі жила Люба, хоч і народилася там, далеко, серед безкраїх просторів в Україні. Якими ж стежками йтиме Миколка, що народився на чужих берегах і нічого не знав поза тим, що діялося на них?..
Шумів ліс на Діброві, і понад срібною гладдю озера пустував теплий літній вітер…
Кольорові лямпіони хиталися на шнурах, що бігли від дерева до дерева, спліталися й розпліталися, і нічний вітер мотав їх у такт музики, а може, в такт свого подуву, що летів від озера. Від слабких кольорових світел падали мазки на нічну темряву й снувалися по травнику.
Лариса танцювала, і Христина, її мама, час від часу помічала її. Тоді, коли виринала з-поміж склубочених пар і білою сильфідою миготіла й вигиналася, появлялася і зникала в глибині людського клубовища. У півсутінку, що панував у малому танцювальному павільйончику. На його підлозі черевики й черевички, капці й капчики вигиналися й витупували, кривилися й ламалися, наче б насміхалися з когось. Зразу повище них починався несамовитий розмах підстеген і стеген, і чим вище, тим ставав більш карикатурним і невгамовним. Аж доки клуби й живіт не попадали в несамовитий скрут, вигини і ритмічні корчі. Бо — такий був твіст.
Христина втрачала з очей доньку, бо її знову проковтував божевільний танець.
Лямпіони злегка хиталися, і кольорові смуги розмальовували ніч.
Христина сиділа на лавочці. Мазки гралися на її голові, і спогади пробігали мозком і танцювали там твіста. Твіста минулого. Справжнього модерного танцю воєнного божевілля й насміху з усього тверезого.
… горів Відень. Обабіч Дунайського Каналу пробігала бойова лінія. Залишки німецької армії стояли проти наступу большевиків. Ще стояли, хоч усім було ясно, хто та на котрий берег пройде. Бож у відступі був старий світ міщанської Европи.
Сиділи в пивниці. Жили поблизу Північної Залізничної Станції, неподалеку Каналу. Лариса-немовля — на колінах у мами. Спала. Тільки, як змагався гомін бою, прокидалася, сплакувала, малими ручками сягала до вушок і кривилася. Наче просила, щоб прогнали від них настирливих комах.
«… Ба, якби можна було тоді відігнати дійсність! Може, майбутнє не прогнало б нас у світ. А Лариса ж була хвора. У неї був кір. Тому ми й не подалися на Захід. Світ валився, тож як із хворою дитиною?»
Дібров’яні дерева шуміли чатиною і коронами співали пісень. Таких старих, як світ. Вони не знали змін, а в твіст вони попадали аж тоді, коли торнадо впадало між них і вигинало їх у чудернацькі танці, безсоромні й дикі, невгамовні й неуярмлені. У ритм звуків повітряної труби.
«… а вони он, бач, і без торнада як…»
Лариска виринула з-поміж клубовища. Ясне волосся спливало хвилями на плечі і сяяло золотою авреолею над головою, що не танцювала. Вона була майже непорушна, на обличчі дівчини був сон і злегка вигиналася мрія. Покинувши аквамаринові очі, вона лягала на лиці і сонними тінями сковзувала на шию. Вливалася легким серпанком на груди, що ледве зазначувались під білою тканиною.
Лариса танцювала руками. Її гнучкі пальці вигиналися і були, мов ті вуженята, що не бачили світла. Вони моталися й розмотувалися, вибігали в повітря й тріпотіли, наче крильцята птаха. Співали екзотичним ритмом островів, що пливуть по Південному Пацифіку. Давали й викликували, відштовхували й приманювали. Заперечували нетерплячим жестом знудженої жінки.
Лариса танцювала майже на місці. Починаючи з колін, її ноги дріботіли й неймовірно швидко наближувались одна до одної й розходились, коліна майже доторкувались одне одного і розбігалися, і від того швидкого руху здавалося, що дівчинка стоїть. Тільки біла чаша її суконки пливла й дрижала, як квітка-дзвоник гірський. Вона кружляла й злегенька тремтіла і була, як озерна хвилька, що її викликав камінь, що впав-пірнув у глибину. Падав у воду рівно, просто. Але хвилька, що її викликав, кружляла й шуміла на плесі і тремтіла понад глибінню. Над нею білі гнучкі пальчики танцювали твіст.
Дібров’яну ніч у тому одному місці прояснювала аренка, де серед людських конвульсій руками танцювала сильфіда.
«… врешті здавалося, що в тому мільйоновому чужому місті легко згубитися. З хворою дитиною…»
«… перед кожною поразкою така тиша. Так було, коли поляки й німці билися за Львів. За наш Львів. І прийшли большевики. Несамовита тиша, повна історії. А потім — у Відні. І він горів. Найбільше обабіч Каналу. І Лариса в мене на колінах. Зрештою, це люди чужі, і яке їм до нас діло?»
«… Неймовірно швидко знайшли. Мабуть, уже другого дня Дмитро сидів у командатурі, чи як там, і чекав на переслухання: і хто? і відкіля? і чому? Мав посвідку, що його вивезли насильно, на роботу. Сидів до ночі серед людського клубовища і, коли, вкінці, його випустили, була ніч, і на вулиці його зловила стійка і знову відвела до якоїсь командатури. Там знову провіряли, і знову не дали ніякого папірця, що стверджував би відбуту провірку. Так ішов по вулицях міста, що догоряло над Каналом, і був наче м’яч, що ним гралася доля. Аж доки не навчився обманювати її: скинув черевики й босоніж прокрадався в темноті вулиць, прислухаючись до гомону кроків на бруках міста. Утікав від них у протилежному напрямі і на ранок таки добився до хати.»
«… а Ларисці вже покращало.»
«… допитували. І завжди: чи знаю професора Остапа? І де він? І коли його бачила? І щоб знову прийшла.
… не бачила його, хоч і знала. Та він, мабуть, знав краще, що не можна залишатись, і ще перед їхнім приходом покинув місто.»
«І знову… Визначив побачення на вулиці. І тоді я взяла возик з дитиною, і ми поїхали йому назустріч. Не було нікого. Мабуть, незручно йому було чіпати маму з дитиною.»
«… а Відень уже не горів і вже був поділений на сектори, і Лариска видужала, і ми знайшли хату в американському секторі і швидко, непомітно серед людського муравлища пробралися туди».
Музика втомилася. Досі вона ревла й кричала та горлала твісти. Заспокоївся конвульсійний тумульт сучасности, біла німфочка покинула аренку, вступила в сутінок і, приєднавшись до мами, забіліла серед дерев.
«… і вже нас не знайшли більше. А відтіля — на Захід».
Хтось іще наспівував, ідучи дібров’яними стежками. Серпик місяця купався в озері, розкривши обійми великій зорі, що дрижала на небосхилі. І тарахкотіли цвіркуни.
Вони ніколи не бачили його. Більшість з них не бачила ніякого моря. Вони або вже народилися в цій країні, або приїхали сюди малими дітьми. Може, морем для них була ванна, в якій пускали свої човни, в якій бігали їхні моторівки, що їх накручують дитячими ключами. Може щойно Дібровське озеро стало для них символом моря тоді, коли вони вчилися плавати й озерна глибінь полохала їх так, як би це робило море. Вони, Чорноморці, найстарші, ще з дому. Всі інші з тої пори, коли на озеро Сент Клер спустили судно, піднявши на ньому прапор Чорноморської Фльоти. Може, їхні батьки чи брати плавали на Юрієві Побідоносцеві і мали щастя піднести український прапор на щоглу міноносця Завидного. А може тільки їм хтось казку розказував. Чарівну казку юних днів.
На пластовому майдані — щогла. То нічого, що вона не на кораблі Чорноморської Фльоти. Для них вона — символ.
Пластуни стоять у лавах. Лунає наказ:
— Стати до борту! На прапор і гюйс! Струнко! Український прапор піднести!
Стають мовчки плечима до борту, лицем до щогли.
Скидають шапки.
Салют!
Лопотить полотнище на вітрі, а молоді обличчя йому навздогін, і очі наввипередки з вітром.